Четвер, 21 червня 2018
• «Союзянки – це Українки з великої літери» • У Києві тепер росте дерево пам’яті Сергія Сірого • Стриптиз для «леді Ю»: перед Тимошенко оголився чоловік • «Не хотів бути «диванним» патріотом!»Після важкої недуги відійшов у засвіти учасник АТО Михайло Марчук із Ланівців • Сесія Тернопільської міськради: депутати підтримали талановитих випускників і розглянули ще майже 300 питань • Тернополянин хотів стати канадійцем завдяки… OLX • Про вбивство на Борщівщині розповів… 9-річний хлопчик • Маргарита Басалига: «В мене все є і я щаслива? Ні! Я щаслива – і в мене все є» • Голод – їхня зброя! • Незабутній Туніс. Острів Джерба • На Тернопіллі оновили розмітку на понад 200 кілометрів доріг • До печери “Кришталева” шлях відкрито! • Завдяки новому закону з початку року з платників аліментів на користь дітей стягнуто понад 26 мільйонів гривень • Володимир Лило: «Впевнений, що майбутнє будівництва — за газобетоном» • Василь Макух — швидше вітру! На Тернопіллі підростає нова зірка спринту • Олені Кривицькій дещиці не вистачило до медалі Євро з фехтування • Найкраща кравчиня вчиться у Тернополі! • Юрій Чижмарь: «Усі живі, слава Богу, і це головне» • Антикорупційна перемога Порошенка • Єдиний народ – єдина церква: депутати Тернопільської облради підтримали звернення президента щодо надання Томосу
Сорок днів, як Тернопіль на Левицького збіднів…

Опубліковано: 30 Травня о 16:59 20


У його віршах «рибки золоті у снах клюють гачки іржаві», «світять осені ікони з обличчям наших матерів», «твій срібний голос, наче подих м’яти», «нескошений ланисько кукурудзи – немов сп’яніле військо Чингісхана»… Поетів такого рівня, як він, Юрій Клен називав “поетами круга понад земного”.


Аж  не віриться, що вже минуло сорок днів без нього…  Тернопіль збіднів на Михайла Левицького… На його дитинно-теплі, щемливі вірші, на його оригінальні картини, на його неповторний, колоритний галицький гумор… Він уже не прошпацерує, як любив, тернопільськими вуличками,  перепиняючи знайомих словами: «Послухай,  таке-от мені нині написалося…», неповторно гаркавлячи, не розвеселить імпровізованою дотепною епіграмою.  Тернопіль ловив його, та не спіймав… Не спромігся гідно пошанувати за життя (свої останні місяці  Михайло Левицький провів прикутим до ліжка, у Петриківському обласному геріатричному пансіонаті, де його навідували хіба дружина та кілька найвірніших друзів, що були з ним до кінця), не став і місцем його останнього спочинку. Поета поховали на Львівщині,  у  його рідних Пукеничах, біля мами — так, як він і заповідав…  Недооцінений, не пошанований гідно, Михайло Левицький залишив місту, яке могло стати для нього рідним, хіба що своє талановите нетлінне Слово.  Зате яке слово!..

У його віршах «рибки золоті у снах клюють гачки іржаві», «світять осені ікони з обличчям наших матерів»,  «твій срібний голос, наче подих м’яти», «нескошений ланисько кукурудзи – немов сп’яніле військо Чингісхана»… Поетів такого рівня, як він, Юрій Клен називав “поетами круга понад земного”. Першим і чи не єдиним у всій Україні Михайло Левицький був прийнятим до  Спілки письменників за всього лише одну (зате ЯКУ!) першу видану книжку —  збірку поезій «Мамині перепілки». Життя поета, перекладача та художника, громадського діяча (засновника і голови першої в Україні крайової організації Народного Руху) Михайла Левицького було таке ж особливе та знакове, як і його поезія…

«Де ростем, там мусимо цвісти…»

Михайло Левицький народився 16 березня 1948 року в селі Пукеничі Стрийського району Львівської області. Там же закінчив початкову, а в сусідніх Лисятичах — середню школу. Змалку відчуваючи потяг до друкованого слова,  вступив на факультет журналістики Львівського держ-
університету. Після першого курсу продовжив навчання у Дрогобицькому педінституті. З 1984 року розпочалася тернопільська сторінка у житті Михайла Васильовича, яку ознаменували  його віщі слова: “Є один закон в людей і в квітів — Де ростем, там мусимо цвісти…”

Михайло Левицький умів розсмішити

 

 

 

 

 

Його творчість — це саме той класичний випадок, коли хочеться сказати банальне: головне — не кількість, а якість. Бо вірші Михайла Левицького  — література щонайвищої проби. Яка заслуговує навіть на найвищу премію. А саме — Національну премію імені Тараса Шевченка, на яку свого часу висувався Михайло Левицький. І хоча нагорода оминула поета, справжнім поціновувачам і так відома істинна глибина його таланту, тож премія — хай навіть національна, суттєво нічого б у цьому осмисленні не змінила. Михайло Левицький — автор десятка поетичних збірок: «Мамині перепілки» (1979), «Світ околиць» (1986), «Ранок» (переклад з Миколи Рубцова, 1986), «Я завжди був закоханий в дерева» (1993), «Сніг горів од снігурів» (1992), «Великдень» (вірші для дітей), «Вівторок» (1994) , «Де ростем, там мусимо цвісти» (1998), «Відгомоніла золота діброва» (переклади з Сергія Єсеніна), «З останньої пелюстки літа» (2004). А ще — член Національних спілок письменників, художників, журналістів України, лауреат літературних премій ім. І. Блажкевич та ім. Б. Лепкого.

Сміх крізь сльози

Попри те, що Михайло Левицький був поетом трагічного світовідчуття, його смачний і колоритний гумор, приправлений пікантною «перчинкою», не раз і не два ставав  рятівним кругом на хвилях життєвих штормів, що вирували довкола…  У 1971 році, в період найбільшого розквіту брежнєвської диктатури, він пише свій жартівливий «Монолог невдоволеного галичанина» з такими рядками: «Бігме, то роблять москалі, А хлоп дурний і ніц не каже…». А якою «бомбою» вибухнув у «втаємничених» колах його  вірш про «вождя пголетаріату»: «Першотравень. Маєва зелені. Я сльози сьогодні не проллю. Бо стояв на площі «вуйко Лєнін», так стояв, як х… на весілю…» Жарти жартами, а після численних громадських акцій, котрі він ініціював та у котрих брав участь, недремне кадебістське «око» стежило за Михайлом Левицьким особливо пильно.  В інтерв’ю відомому тернопільському журналісту,  знавцю та поціновувачу справжнього мистецтва Михайлу Маслію Михайло Левицький зізнавався, що:  «Навіть нині є деталі, яких не знає ніхто. Мало хто знає, що у нас хотіли ввести надзвичайний стан, є і багато іншого… Незабутнім був той момент, коли на приміщенні Тернопільської міської ради урочисто повісили жовто-синій прапор, пошитий зі словацького полотна. Перший прапорець з’явився у місті у березні 1989 року, коли навпроти драмтеатру вирішили поставити камінь, на якому був напис: “Тут буде встановлено пам’ятник Тарасові Шевченку”. Ніхто не збирався переносити пам’ятник Кобзареві зі скверика на нове місце, але цією нашумілою акцією ми хотіли заявити про себе.  Уже вранці мені сказали, що в момент закладання каменя мене кадебісти зафіксували з восьми різних точок…» За ним стежили,  викликали в прокуратуру, влаштовували провокації,  телефонували додому, залякуючи фізичною розправою… А він тільки усміхався і далі творив Історію…  Як пригадував у спогадах “Аура слова й борні” Георгій Петрук-Попик,  на зорі творення руху,  зібрання однодумців-рухівців «дуже майстерно розпочинав М. Левицький. Його неповторний гаркавуватий голос, уміння зняти політичну напругу дотепним жартом уможливлювали вихід з будь-якої складної ситуації, що виникала в залі…»

З часом, коли, за Ліною Костенко, боротьба за волю України перейде у «велике мискоборство», Михайло Левицький відійде від політики. «Поети живуть на околицях. У центрах —  князьки та міністри, що вчасно їдять і голяться, і можуть поета з’їсти. Не з’їсти, та хоч підсмажити на сковорідці власній, що будеш ні грама не важити, поете, в житті сучаснім», — напише він згодом.

Останні роки свого життя Михайло Васильович нездужав, не міг виходити на улюблений «шпацір» без палички, проте, коли хтось питав його про здоров’я, не нарікав, а, усміхаючись, цитував улюблений парафраз з Рубцова: «Кагда я буду умірать, а умірать, канєшно, буду, ти загляні мнє под  кровать, і сдай порожнюю посуду»…  «Про смерть треба думати, але – інколи, а веселитися – постійно», – пригадує слова поета його близький друг Іларіон Пилипець. Майстер слова та гострого пера Іларіон Ілліч  разом із художником Миколою Пишним до 50-річчя поета видали книгу жартівливих оповідок про Михайла Левицького «То всяке може  трапитися».  Публікуємо деякі з них…


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: ,

Перегляньте також:

Loading...
Нещодавно опубліковане

100-річчя «Союзу Українок» відсвяткували у Тернополі. Про історію організації, її завдання та нові виклики «НОВА…» розмовляє із головою «Союзу Українок», львів’янкою Ореславою Хомик та її заступницею Вірою Чайковською-Тарликовою із Володимира-Волинського...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 14:00


Тернопільського поета-пісняра Сергія Сірого знову вшанували у Києві: після відзнаки «Коронації слова’2018» — перемога на «Молодій КороНації’2018»...


Рубрика: , Опубліковано: о 13:00


Журналістам хлопець назвався Максимом Ярихіним і повідомив, що «поважає Тимошенко, але не вірить в її новий курс і каже, що він заведе у Росію...


Рубрика: , , Опубліковано: о 12:00


Про війну не розповідав ні під час телефонних розмов, ні коли повернувся додому. Учасників АТО це болить і болітиме ще довго...


Автор: Рубрика: , , , Опубліковано: о 10:00


ародні обранці внесли зміни у рішення про надання згоди на добровільне об’єднання громад у Тернопільську об’єднану територіальну громаду та до бюджету міста
...


Рубрика: , , Опубліковано: о 9:00



Теми дня
21 Червня
20 Червня
19 Червня
Курс валют на портале banker.ua
banker.ua
Відео