Субота, 18 серпня 2018
• Україна вимирає: оприлюднено шокуючу статистику • Потоп у Львові • У соцмережах відреагували на грандіозний потоп у Львові • Монтер колії загинув під колесами тепловоза… • На відпочинок – до Литви! • На Тернопільщині – 11 тисяч 300 багатодітних родин • «Китайська молодь рветься за багатством, любов – на другому місці» • У Тернопільській міській раді завелися радикальні «галицькі хруні» • В українських спортсменів на двох – одне кохання і чотири медалі з чемпіонату Європи • Прилеглі до Тернополя громади знаходять кошти на дітей • Водій розчавив об стіну 8-річну дівчинку… • Новий футбольний майданчик отримали мешканці вулиці Київської • З “Чайкою” зіграємо у Лютежі • Олександр Венгринович: «Лемко був, є і буде!» • Великі дива з маленьких сірників: як тернополянин до Книги рекордів України потрапив! • У Козовій — «рогате свято» • “Нива” – “Минай” 3:2: ВІДЕО ГОЛІВ • Сесія міської ради Тернополя завершилася конструктивно: медики й освітяни будуть із зарплатами! • Зелені зони в Тернополі займуть 40% міста! • Степан Барна: «Фестиваль «Дзвони Лемківщини демонструє, що ми не збираємося відмовлятися від самоідентичності й історичної пам’яті»
Передчуття кохання

Опубліковано: 2 Червня о 12:00 54


Вітька жив у сусідньому будинку. Він був усього на два дні старший від мене. Ми гуляли в одному дворі і ходили в один дитячий садок. Це був найгидкіший хлопчисько і у дворі, і в дитячому садку. Він відбирав у мене іграшки, смикав за коси і дражнив. Вітька ускладнював моє життя, але я не скаржилася – не хотіла бути ябедою. Моя бабуся казала: «Якщо тебе ображають, не ний, а дай здачі». Із здачею в мене якось не складалося.


Коли я почала вести свій щоденник? Пам’ятаю чітко – мені було одинадцять. Нині йому майже півстоліття…

Тоді більшість часу я проводила з бабусею. Моя мама часто виїжджала у відрядження, «на заробітки». З моїм батьком вона була розлучена.

Вітька жив у сусідньому будинку. Він був усього на два дні старший від мене. Ми гуляли в одному дворі і ходили в один дитячий садок. Це був найгидкіший хлопчисько і у дворі, і в дитячому садку. Він відбирав у мене іграшки, смикав за коси і дражнив. Вітька ускладнював моє життя, але я не скаржилася – не хотіла бути ябедою. Моя бабуся казала: «Якщо тебе ображають, не ний, а дай здачі». Із здачею в мене якось не складалося – хлопчисько був сильний, високий, бігав швидше і краще за мене кидав сніжки. Якось Вітька запустив у мене каменем і розсік брову. Винного покарали, рану заліпили пластирем, але невеликий шрам над бровою у мене залишився досі.

У сім я пішла до школи. Вітька опинився зі мною в одному класі. Він продовжував мене мучити з дивовижною постійністю: ховав портфель і змінне взуття, ганяв за мною на кожній перерві і обзивав. Минуло три роки. Коли ми перейшли в четвертий клас, сталася жахлива подія: нас з Вітькою посадили за одну парту. Весь перший місяць ми воювали: розділили парту жирною лінією на дві частини і строго стежили кожен за своєю територією. Якщо мій лікоть випадково опинявся на його половині, Вітька боляче тикав мене в плече. Моє праве передпліччя (він сидів праворуч) вічно було в синцях. Втім, і йому у відповідь часто діставалося від мене підручником або пеналом по голові. Нас кілька разів виганяли з класу за бійки, але чомусь не розсаджували.

А в середині четвертого класу мій заклятий ворог став моїм кращим другом. Сталося це непомітно і поступово. Цей процес зайняв приблизно півроку з того моменту, як ми стали сусідами по парті. Тепер Вітька намагався захищати мене, підбирав і приносив забуті мною речі (я була неуважна), проводжав додому після школи і носив мій портфель. Іноді хлопці над ним тихцем підсміювалися, але дражнити відкрито боялися. Я дізналася про свого сусіда багато нового: він, виявляється, займався музикою і збирав колекцію мінералів. У нього були гарні темні очі і довгі вії. Хто б міг подумати!

Тієї весни я вперше відчула себе закоханою. Мені йшов дванадцятий рік. Саме тоді я почала вести свій щоденник.

Наша з Вітькою дружба тривала до літніх канікул, а потім… Мама поїхала в тривале відрядження і забрала мене з собою. Весь наступний рік, який видався мені вічністю, я прожила в іншому місті. Нова школа, однокласники, вчителі не запам’яталися зовсім. Я страшно сумувала і дуже хотіла повернутися додому. Незабаром життя зробило черговий несподіваний для мене поворот. Мама вийшла заміж. Вона вирішила закінчити з відрядженнями і переїхати з чоловіком назад до Тернополя. Мої мама і вітчим зайнялися обміном житла і ремонтом квартири. Багато метушні, безлад… На сімейній раді було вирішено, що я якийсь час поживу у бабусі.

На початку чергового навчального року я повернулася на колишнє місце, але в стару школу не пішла – мене записали в іншу, в протилежному кінці міста, ближче до нового житла. Довелося знову пристосовуватися до нового життя. Мабуть, я відчувала легкий стрес, хоча тим, що трапилося, була рада і вчилася добре. У новій школі мені подобалося. Я згадувала про Вітьку, але зустрічі з ним не шукала. Чомусь мені було ніяково розпитувати про нього.

Отже, я була шестикласниця і жила у бабусі, в школу і назад їздила тролейбусом. У бабусиній квартирі я знайшла порожній старий скляний акваріум і вирішила доверху заповнити його каштанами, а потім повстромляти туди якісь цікаві, криві гілки. Тепер по дорозі додому я не поспішала, а гуляла на самоті парком, благо, весь вересень була чудова погода. Справжнє бабине літо. Через кілька днів мені здалося, що я не одна. Хтось явно ходив слідом. Кілька разів здалося, що якийсь чоловік ховається за деревом. Я не надала цьому значення. Коли я вчергове йшла своїм звичним маршрутом, земля під ногами була буквально встелена каштанами. Я із захопленням їх збирала, і тільки коли набрала повні кишені, здогадалася глянути вгору. Я помітила його і одразу впізнала, незважаючи на те, що він сильно витягнувся і подорослішав. Вітька сидів високо на гіллястому дереві і потихеньку розгойдував гілки. Дозрілі каштани так і сипалися вниз. Я зрозуміла, що він вивчив мій звичний маршрут і тепер випередив мене. Мені чомусь стало соромно за свою дурну дитячу ідею. Я поспішила додому і більше каштанів не збирала.

Втім, незабаром я побачила Вітьку в своєму під’їзді. Він сидів на підвіконні, на сходовій клітці третього поверху. Ліфта в будинку не було, я піднімалася сходами на свій четвертий поверх. Я привіталася і зупинилася. Вітька ніяково кивнув у відповідь і сказав, що чекає свого приятеля Ігоря. Сім’я цього Ігоря жила в квартирі під нами. З тих пір я часто зустрічала Вітьку, повертаючись зі школи. Ми віталися, коротко розмовляли, і я йшла додому. Я здогадувалася, що він спеціально чекає мене.

Бабусин будинок нещодавно відремонтували, стіни і стелі побілили, тому, піднімаючись сходами додому, я відразу помітила, що на стіні третього поверху величезними буквами жирно надряпано моє ім’я. Після цього Вітька кілька днів не з’являвся, а коли прийшов нарешті, я помітила, розмовляючи з ним, що вуха і щоки у нього смішно почервоніли. Через кілька днів наш двірник, сердитий вусатий дядько, замастив напис свіжим вапном. Більше Вітька нічого не писав на стіні, але майже щодня чекав мене після уроків, сидячи на підвіконні третього поверху. Покликати мене погуляти разом він не наважувався.

Час минав. Я готувалася до переїзду на нову квартиру, до мами і вітчима. Про те, що скоро мене тут не буде, Вітька не знав. Я вирішила, що повинна йому про це сказати і попрощатися. Зустрівши свого приятеля на звичному місці, я не стала базікати з ним, як зазвичай, а піднялася до себе, на четвертий поверх, кинула в передпокої портфель, поправила волосся перед великим дзеркалом біля входу, зачинила двері і спустилася сходами на третій поверх. Вітька, здавалося, здивувався моїй появі і зрадів. Тільки поговорити ми не встигли, тому що зі своєї квартири раптом вийшов Ігор з приятелями. Хлопчаки оглянули нас глузливо і зупинилися. Я кивнула всім і пішла вниз, вийшла з під’їзду, потинялася двором, а коли повернулася, на сходах нікого не було. Через кілька днів я поїхала. Вітьку більше ніколи не зустрічала.

Незабаром у новій школі мені сподобався інший хлопець і про свого старого недруга-друга я стала згадувати, як про щось бентежно-безповоротне і зворушливо-сумне…

Ірина Май


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки:

Перегляньте також:

Loading...
Нещодавно опубліковане

За інформацією Держстату, всього в Україні станом на 1 липня 2018 року проживало 42 млн 263,9 тис. осіб...


Рубрика: Опубліковано: о 23:31


...


Опубліковано: о 23:21


Розміщення відео та фото викликали масу коментарів. Користувачі жартували "Венеціянаш", "Стаємо морською державою", "Кличко челлендж"...


Рубрика: Опубліковано: о 23:15


49-річний Андрій Гац із Залужжя трагічно загинув на роботі...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 18:00


За останніх три роки вдалося оздоровити за кордоном близько 400 дітей. Цього року повинні охопити ще 200 дітей...


Рубрика: , Опубліковано: о 17:00



Теми дня
17 Серпня
Курс валют на портале banker.ua
banker.ua
Відео