Понеділок, 09 грудня 2019
• Міцніший за міст! Легендарному академіку Борису Патону — 101 рік! • Допінг-раша: країну-агресора можуть залишити поза світовим спортом на чотири роки • Коли «Ціна правди» — життя • У Тернополі опублікували Карту відповідальності за прибирання доріг, проїздів та дворів взимку • «Не дозволимо зрізати ялинки в центрі Кременця!» • Завдали 80 ножових поранень і спалили… • «Х-фактор» – з «тернопільською ноткою»! • Хто відповідальний за прибирання Тернополя взимку? • Зустріч із лікарем через 33 роки! • Модель з Тернополя Соломія Кропельницька – про життя в Дубаї та зйомки для авіакомпанії «Emirates» • На «Східному» і «Сонячному» – цілодобово гаряча вода! • «Застрелилися…» Тернопільські біатлоністи на старті сезону розчаровують • Шостий «Золотий м’яч» Ліонеля Мессі • Вийшов з дискотеки і пропав… • До Тернополя завітала журналістка і телеведуча Яніна Соколова • Олег Сиротюк: «Укрупнення» громад усупереч бажанню людей — антиконституційне» • Мерія у смартфоні: запрацював новий сервіс для мешканців – помічник “Назар” • Надувний Семен, «Пересувний корабель» і… «квартирники» на сцені – чим дивуватиме тернополян «Файне зимове містечко» • До нас їде «Бог скрипки» Олександр Божик • Маленька Швейцарія в Потуторах
Паралельна ВІР-туальність

Опубліковано: 18 Грудня о 13:00 11


Міцно заплющила очі, щоб зосередитись на проханні до Неба, щоб мрія неодмінно здійснилась.


Північний вітер грається з її волоссям, розкуйовджуючи й псуючи ранкову нашвидкуруч зібрану зачіску. Пальці ніг з кожним кроком занурюються то в прохолодний пісок, то в пінисті хвилі. Післяобіднє сонце ніжно цілує трохи суху й роздратовану шкіру, власниця якої вже кілька місяців поспіль перебувала в стані гострої емоційної напруженості й після вимушеного візиту до лікарні з пекучим болем отримала папірець з неочікуваним діагнозом – глибока депресія. Чайки! Як же голосно вони волають про свободу! Крики ці спроможні квапити до дій, нагадуючи про неминучу швидкоплинність буття. Чайки здатні чудернацьким чином відволікати увагу: вони беруть камінчики до дзьоба, підлітають з ними на кілька метрів над землею і кидають, наче кам’яний град. Знаю-знаю, так вони перевіряють, чи то часом не мушлі їм трапилось знайти й влучно розбити задля смаколиків під стулками. Це спостерігати можна годинами! Навколо все живе, все дихає і шепоче: «жи-ви, жи-ви!» Вона втомлено робила кроки й не помітила, як сльози почали котитись по її щоках. Дивно, але це була її звична реакція на море. Вперше за останніх кільканадцять тижнів вона усміхнулась, згадавши слова сивочолого кардіолога: «Якщо ти спроможна плакати, отже, не все ще втрачено!» У світі медицини нечасто звучать мудрі фрази, життєві поради і надихаючі слова підтримки. Але вони необхідні вкрай!
Сльози змусили заплющити очі і послухати світ навпомацки, глибоко ковтнувши хвойно-солоного повітря. Раптом крик чайок перетворився на пронизливий звук циркулярної пили в поєднанні з гучним цоканням відбійного молотка. Запахло асфальтом і гнилим листям.
Розплющила очі.
Навколо мегаполіс. Величезний сірий мегаполіс з незліченною кількістю людей, котрі спішать вирішити перманентно зростаючу кількість проблем за щохвилинно вкорочені дедлайни. Місто змін, метаморфоз і самоаналізу. Місто, в котрому часто найактивнішою працеспроможною стає саме прокрастинація, цільова аудиторія котрої не має вікових і гендерних обмежень. Місто, котре змінило її й змусило зібрати розтріпане волосся в пучок, заколоти шпилькою і витерти сльози вкрай сухими долонями. Сьогодні — важливий день, як, зрештою, й решта 249 робочих днів цьогоріч. Нові туфлі натиснули мізинці на обох ногах, приклеїла епідерматичні пластирі, дістала з косметички матову помаду надто темного відтінку і на мить задумалась, чи личить їй той намальований образ на дзеркальному полотні. Задзвонив телефон, часу на вагання нема. Таксі чекає за аркою дому. Вибігла, а там – раптовий прохолодний осінній дощ! Як же сильно вона любить дощ у будь-яких його проявах й з будь-яким настроєм. Це ж дощ! Підняла голову і від радості зажмурила очі. Байдуже, що макіяж і зачіска втратять презентабельний вигляд.
Байдуже. Дощ – це диво!
І йому радіє не тільки вона, а й чайки, крики котрих несподівано з’явились на фоновому шумі рясної зливи. Що відбувається? Невже волелюбний птах, що звик долати горизонти акварельної небесно-морської блакиті, помилково опинився серед розмаїття сірих барв урбаністичного простору? Обережно розплющила очі. Навколо звична гама кольорів від кавового до молочного. Захмарене небо, схвильоване море і він – коханий дощ! Про мегаполіс нагадує лише сіруватий пейзаж і мізинці, що боліли від довготривалої прогулянки галькою босоніж. Як же чарівно пахне лавандою і хвоєю! Попри бажання пірнути у пухнастий плед і зігрітись гарячим какао, в неї не виникало й думки втекти з-під дощового полону. Абсолютно одна в епіцентрі спокою й затишку, вона на мить абстрагувалась від усіх думок і проблем, що чекали на неї в аеропорту іншої країни, в іншій паралельній реальності. А чи можна уникнути телепортації й залишитись у залюбленому темпорально-локальному вимірі? В голові кружляла й кричала, голосніше за чайок, єдина фраза з трагедії «Фауст» В. Гете: «Зупинися, мить, ти прекрасна!» Але ж будь-який ранок закінчується вечором, будь-які події рано чи пізно завершуються. Дощ — не виняток. На жаль. А поки він падає величезними краплями, можна танцювати отак в обіймах північних вітрів й по-дитячому радіти! Так, як колись давно, коли після першого дня в школі вибігла з великими трохи наляканими очима, котрі шукали на шкільному подвір’ї татка. Він мусив прийти! І таки прийшов… Схопив свою крихітку з неймовірно красивими величезними бантиками, котрі наступні кілька років постійно заважали однокласникам списувати з дошки й слухати вчительку, і підняв над собою! Так високо-високо, що стало аж лоскотно! А коли їй було лоскотно, вона сміялась до ямочок на щоках, до сліз на віях, до зморщок на носі й зажмурювала очі від втіхи. Якось раптово той шкільний двір, образ татка і бантики залоскотали її зсередини й очі в спокійній усмішці заплющились.
Легкий дотик післядощового вітру так нагадував перший поцілунок під зоряним небом… Усмішка зафіксувала момент спогадів й хотілось отак стояти мовчки, дихати глибоко озоном і не вмикати візуальне сприйняття світу. Ще хоча б кілька хвилин. Але раптовий сигнал авто «розбудив» її свідомість й витяг із оази абсолютної гармонії. Таксі. Точно. Треба поспішати. Треба встигнути все за списком. А жити коли? А, цей пункт відкладемо на потім. Двері відчинив сивочолий чоловік, привітався з відчутним грузинським акцентом і перепитав адресу. Рушили і він звичним рухом увімкнув радіо. Звідти, наче мантра, зазвучало: «If today was your last day…» (пер. «Якби сьогодні був твій останній день») у виконанні відомого канадського рок-гурту Nickelback. Ця пісня часто лунала в кав’ярнях, де вона влаштовувала посиденьки з друзями, а потім часто залишалась тет-а-тет з ним, дискутуючи й аргументовано сперечаючись щодо студійованих питань людства. А коли він не знав, що відповісти, починав тихенько наспівувати рядки з цієї пісні в хаотичній послідовності. Навмисно. Бо ж насолоджувався, коли вона по-дитячому сердиться і виправляє його, як майбутня сувора вчителька. Кумедно було спостерігати за тією парою. Тим часом світлофор якось довго мерехтів багряним й слова пісні не розлітались крізь відкриті шибки авто, а спокійно проникали всередину пасажира все глибше і глибше, а водій, здавалось, абстрагувався від музичних звуків за допомогою своєї агресивної квапливості й бажання встигнути забрати наступне замовлення на іншому кінці вулиці. «А й справді, якби сьогодні був мій останній день?» — подумала вона і стиснула в руках щотижневик з розписаними планами, кольоровими стікерами й додатковими клейкими закладками-завданнями. Усвідомлення цінності часу кардинально змінює пріоритети. Досі червоний. Може, то знак? У сумці завібрував телефон. Повідомлення. Презентація почалась. Треба бігти, летіти, телепортуватись… Але горить червоний. «Запізнилась», — промовила гірко вона й затулила долонями обличчя.
«Не плачте. Куди б ви не поспішали, але ви є там, де повинні бути саме зараз», — пролунав м’який чоловічий баритон без грузинського акценту. Підняла голову. Перед нею стояв юнак зі снів, а поряд терся золотистий ретривер, якому хотілось чимдуж вирватись з-під пильного ока господаря й поганяти чайок, котрі так спокійно вишукують красиві мушлеподібні камінці. Погляд зачепився за яскраво-зелений нашийник пса й вона легко усміхнулась, наче звільнилась від усієї напруги дедлайнів і трафіків. Зелений. Час діяти, час жити! Океаноокий красень подав руку й заспокійливо промовив: «Чаю?» Це єдина доцільна фраза й надзвичайно влучна пропозиція. Здавалось, вона знала його вічність і один день. Несподіване знайомство продовжувалось легкою розмовою за чаєм з термоса, активною грою з псом, годівлею на диво нахабних чайок, пішохідним підкоренням білопісочних скель й порахунком падаючих небесних світил. Вона вирішила загадати бажання. Ось шматок сузір’я відірвався і падає кудись в море. Зараз! Міцно заплющила очі, щоб зосередитись на проханні до Неба, щоб мрія неодмінно здійснилась, щоб…
Розплющила очі.

Віра Шульган,
м. Кременець


Джерело: НОВА Тернопільська газета

Перегляньте також:

Loading...
Нещодавно опубліковане

27 листопада Борис Патон відсвяткував 101 рік. Він незмінний з 1962 року президент Національної академії наук України та Інституту електрозварювання...


Рубрика: , , Опубліковано: о 18:00


«Ми думали, що це дно, але знизу постукали», — цими словами з «бородатого» анекдота можна охарактеризувати ситуацію, що нині склалася в російському спорті...


Рубрика: , , Опубліковано: о 17:00


У Сінема Сіті репрезентували історичний трилер про Голодомор...


Рубрика: , , Опубліковано: о 16:00


Дана карта розміщена на інтернетсайті міської ради...


Рубрика: Опубліковано: о 15:00


У четвер, 28 листопада, більше сотні мешканців Кременця вийшли на акцію проти знищення дерев у центрі міста, що заплановано у рамках реалізації проєкту «Благоустрій площі «Майдан Волі»...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 14:00



Теми дня
6 Грудня
5 Грудня
Курс валют на портале banker.ua
banker.ua
Відео