Волейбол у Хоросткові — це велика заслуга тренерки Алли Євгенівни Здоровцової. Уже 35 років майстер спорту вишколює юнацькі та дорослі волейбольні команди. Нині працює тренеркою при спортивній школі ім. М. І. Підодвірного Хоростківської ОТГ. Її вихованці показують чудові результати. Жіноча волейбольна команда з Хоросткова кілька років поспіль була чемпіоном області, здобувала призові місця на всеукраїнських змаганнях. Команда з волейболу серед дівчат неодноразово ставала призеркою на обласних змаганнях. А в 2021-ому вони вибороли чемпіонство області! Нещодавно хоростківські волейболістки привезли перемогу ще й з відкритої першості Бердичева Житомирської області. Гідно виступають і чоловічі юнацька й доросла команди. Про волейбольні традиції в Хоросткові та про свій шлях у спорті Алла Здоровцова розповіла «НОВІЙ…».

Замість виноробства присвятила себе волейболу

Алла Здоровцова народилася в Молдові й жила там до юнацьких років, а потім завдяки спорту потрапила в Україну. Навчалася в Уманському сільськогосподарському інституті — здобула фах технолога з плодівництва і виноградарства. Проте в Молдову не повернулася, а за направленням потрапила на роботу на Хоростківський цукровий завод.

— Завдяки спорту доля закинула мене в Україну, — каже Алла Євгенівна. — Народилася я в Молдові, чим пишаюся! Мої батьки були корінні й усе життя там прожили. А ось моїх дідусів і бабусь переселили в Бессарабію з… Вінниччини, щоб освоювали землі, нині це територія Молдови. Там вони й осіли. Моє дівоче прізвище — Андрієнко. У мені вирує українсько-молдовський темперамент — непосидюча і наполеглива (усміхається, — авт.). У шкільні роки я грала за збірну Молдови з волейболу. Ми їздили на змагання в різні республіки Радянського Союзу. Так мене пригледів український тренер і запросив у свою команду. Не вагаючись, погодилась. Молдова мені тоді видавалася замалою для розвитку. Вступила до Уманського сільськогосподарського інституту, де була гідна спортивна команда, яка грала на всесоюзних іграх. В інституті я здобула фах технолога з виноробства, планувала повертатися в Молдову, але все склалося інакше. З інституту мене відправили на роботу на Хоростківський цукровий завод. У студентські роки я здобула також спортивну спеціальність — інструктора з волейболу. Спорт вабив мене, тож я поступово в Хоросткові почала гуртувати довкола себе однодумців. А почалося все з того, що до мене додому прийшли школярки і попросили позайматися з ними. Хлопці грали у футбол, а дівчатка хотіли у волейбол. Вдячна цим дітям, які нині уже — матері і приводять до мене свою малечу. Близько двох років я працювала технологом, а потім взялася тренувати молодь при заводі. Вихованці гідно виступали, нас помітили. Згодом на базі секцій з волейболу та важкої атлетики профспілки та дирекція цукрового заводу організували спортивну школу. Тоді я повністю зосередилась на тренерській роботі, раділа, бо наша команда досягала результатів. Спорт, який був для мене спершу хобі, переріс в улюблену роботу. Через кілька років я перейшла працювати в новостворену дитячо-юнацьку спортивну школу при районному відділі освіти. За 35 років випустила сотні талановитих випускників, які є моєю гордістю.

Тренер для вихованців — це ще й наставник у житті

— Волейбол я обрала в юнацькі роки після спроби стати гімнасткою, — згадує Алла Євгенівна. — Гімнастика мені вдавалася, але тренер переїхав до іншого міста в Молдові, тож довелося обирати між волейболом, гандболом, стрибками та іншими видами. На той час соромно було не займатися спортом, тим більше коли у мене — чудові гени. Моя мама померла два роки тому в 96-річному віці. Вона пройшла війну, важке життя, але була фізично міцна, мала світлий розум. У свої 80 років ще лазила по деревах, обробляла виноградники! Мого тата теж, на жаль, уже нема серед живих. У Молдові залишився мій брат із родиною. А сестра, як і я, переїхала в Україну, поселилася в Умані. Час від часу навідуюся на рідну молдовську землю. Прогулююсь між виноградниками, дихаю тим повітрям і набираюсь сил. Хоростків за роки теж став для мене рідним. Мій чоловік — із Черкащини. Ми разом навчалися в Умані, приїхали працювати до Хоросткова. Чоловік був головним агрономом на цукровому заводі. Завжди розумів моє захоплення спортом. У 2003-ому році його не стало… Два сини, Олександр і Юрій, живуть окремо з сім’ями. Я залишилася вдома сама, але не почуваюсь самотньою, бо спілкуюся зі спортсменами, їхніми рідними, завжди маю багато справ, зустрічей. Мені все це подобається! Мої сини — чемпіони України з волейболу серед студентів. Показали хороші результати під час навчання в Бережанському агротехнічному інституті. «Де ті Бережани?» — цікавились на змаганнях судді, коли віддавали нашим хлопцям перемогу серед команд із великих міст. Але сини не пішли у професійний спорт. Один зараз живе за кордоном. В Україні такі реалії, що у спорті не доробишся, тому чоловікам доводиться шукати оплачувану роботу, їдуть за кордон. У мене було багато вмілих гравців у чоловічій команді, проте виїхали на заробітки. Нині маємо сильний склад команди дівчат. Прикро, що спорт в Україні мало фінансований. Величезна заслуга батьків вихованців у тому, що вкладають у своїх дітей, хочуть, щоб вони росли здоровими.

Наша волейбольна юнацька команда — як родина. Крім тренувань і змагань, ми ще й разом подорожуємо, відвідуємо культурні заходи. Побували в Чернівцях, побачили тюльпанове поле, милувались національним парком Софіївка. Показую вихованцям красиві місця, які наповнюють нас. Їздили до Львова на балет «Лускунчик». Я сама повернулася в дитинство! Люблю музику, театр, природу. Пояснюю дітям, що дорогий смартфон не замінить живих вражень від побаченого. Краще у чомусь матеріальному собі відмовити, а поїхати на море — надихнутись. Ось саме складаємо валізи й невдовзі всією командою вирушаємо на Чорне море. Приємно, що зголошуються їхати з нами батьки, бабусі. Тренер для вихованців — це наставник. Не достатньо, щоб діти були лише сильні в спортивній техніці, треба, щоб вони мислили. Плануємо з вихованцями поїхати на змагання до Польщі. Карантин не дозволив нам втілити чимало планів. Та й я особисто хотіла за ці роки поїздити світом, але перешкодила пандемія. Ні за чим у житті не шкодую, лише за тим, що не встигла більше помандрувати, не встигла побачити інші країни. Але рухаємось з оптимізмом далі. Спортсмени не зупиняються на досягнутому. Хочу, щоб Хоростків й надалі процвітав і залишався спортивним містом!