Середа, 01 квітня 2020
• За порушення карантину заплатять по 17 тисяч гривень • У голови Монастириської міської ради діагностували COVID-19 • Боротьба з коронавірусом: у Тернополі посилили заходи безпеки • Вандал познущався над пам’ятником воїнам Другої світової війни • Ринок землі в Україні: що потрібно знати? • Сергій Сивохо більше не радник секретаря РНБО • Верховна Рада призначила нових очільників МОЗ і Мінфіну • Верховна Рада звільнила очільників МОЗ і міністерства фінансів • У Тернопільській області діятимуть мобільні медичні бригади • “Корона”: як врятувати хворого • «Все буде добре!» — кажу собі, хоч у мене — коронавірус» • В Україні підтверджено 480 випадків COVID-19 • Коронавірус: МОЗ повідомило критерії, за якими людину вважають контактною • 10 рецептів імбирних напоїв для міцного імунітету • П’ять продуктів, які найкраще захищають від коронавірусу • На Тернопільщині – 57 випадків COVID-19 • Як зробити багаторазову маску від коронавірусу власноруч • На Тернопільщині коронавірус виявили у півторарічної дитини • Коронавірус забрав життя чоловіка з Монастирищини • Відомі логотипи у стилі карантину
Анжела Доскоч: «Кожну перемогу «Зоринки» я присвячую чоловіку»

Автор: Опубліковано: 28 Серпня о 14:24 1981


Маестро — так його усі називали. Навіть у розмові чулося, що вимовляють це слово з великої літери.


Бо він у всьому був саме таким — з великої літери: Вчителем, Музикантом, Наставником і Чоловіком. А для неї — Всім. Людині, котра втратила такий скарб, не змиритися із втратою, скільки б часу не минуло… Тому коли Анжела Доскоч розповідає про нині, на жаль, покійного чоловіка, ще кожне слово — на вістрі болю і кожен спогад — на межі сльози… Але він зостається з нею. Два з половиною роки минуло, відколи пішов у засвіти засновник і незмінний керівник хорової школи “Зоринка”, заслужений працівник освіти України Ізидор Доскоч. «Наш Маестро», як люблячи називали його «діти-зоренята» — вихованці Тернопільської дитячої хорової школи “Зоринка” імені Ізидора Доскоча, яку він засвітив на мистецькому небосхилі і яка стала його улюбленим дітищем… Тут, у «Зоринці», ще так багато його: партитури з його помітками, спільні світлини із виступів та гастролей…

  —  «Ти зі мною» — так називався концерт пам’яті Ізидора Доскоча, який ми із «Зоринкою» провели у перші роковини його смерті, — розповідає пані Анжела. — «Ти зі мною» — я це відчуваю донині… Всі свої вчинки звіряю по ньому, роблю щось і думаю: «А що б він на це сказав, а чи сподобалося б йому?»…

— Я йшла до вас і помітила, що багатостраждальні сходи перед «Зоринкою» нарешті нові. Відразу  чомусь подумалось: «О, Ізидор Олексійович зрадів би…»

— Я про те ж саме подумала — бо ж сходи робилися, коли уже його не стало… Ізидору Олексійовичу дуже боліли проблеми «Зоринки» — коли не вистачало коштів, аби залагодити побутові проблеми у школі, чи коли не було за що поїхати з нашими вихованцями на конкурс… Тому щоразу, коли вдається щось зробити для нашого спільного «дитята» — «Зоринки», кожен здобуток присвячую йому.

— З відходом Ізидора Олексійовича були побоювання, як буде «Зоринка» – адже вам самій важко зі всім давати раду…

— Робота важка не тому, що не знаєш, як її робити, а важко тому, що — одна… Все-таки відколи школа, відтоді ми разом. Ізидор завжди казав: «Зоринка» розквітла, коли ми почали працювати разом». І я завжди рівнятимусь на нього.  Нині «Зоринка» продовжує здобувати багато відзнак. У нас останні два роки були рясні і на виступи, і на концерти. У січні 2018 року ми організували концерт пам’яті Ізидора Доскоча – програму духовної музики, що органічно вплелася в поетичну канву поеми Олега Германа «Він». Концерт був дуже значимий і знаковий – складні твори, неймовірне духовне наповнення. Люди потім підходили і казали, що, незважаючи на сумний привід, концерт вдався дуже світлим і одухотвореним…

Художній керівник Народної хорової капели «Зоринка», директор дитячої хорової школи «Зоринка» імені Ізидора Доскоча, заслужений працівник освіти України Анжела Доскоч

 

У травні 2018 року нас запросили до Києва на V міжнародний конкурс хорової музики «Victoria» — із надзвичайно сильним складом учасників та високопрофесійним журі. У номінації «хорові колективи» перше місце зайняла «Зоринка». Це було щось неймовірне! Ізидор Олексійович задав нам дуже високу планку, і я знаю, що маю її тримати. Кілька днів тому, 27 серпня, до святкування 163-ої річниці з дня народження Івана Франка, народна хорова капела “Зоринка” разом із муніципальним Галицьким камерним оркестром під орудою народного артиста України Василя Феленчака сотворили для тернополян музично-поетичне дійство «Франкові сліди у Тернополі», втіливши в життя поетичну ідею Олега Германа. Усі твори, які виконувала «Зоринка», окрім одного, завершального — на вірші Франка. Шануємо співпрацю з друзями-оркестрантами і тішимося, що три композиції вихованці хорової капели «Зоринка» виконали в супроводі оркестру. (Далеко не кожен колектив може співати з оркестром, адже це доволі складно і потрібен відповідний професійний рівень, — авт.)

— Відкриття іменної зірки Ізидора Доскоча на Алеї Слави Тернополя—  що це для вас як для його дружини і продовжувачки справи?

— На жаль, часто ми цінуємо та шануємо людей уже після того, як їх не стане… Тому й почуття двоякі — звичайно ж, приємне таке вшанування, проте водночас трішки гірчить, що людину, котра так багато зусиль доклала до розвитку і промоції міста (бо ж успіхи «Зоринки» прославляли Тернопіль по всій Україні і далеко за її межами!), вшанували аж після її смерті… Але все одно вважаю великою приємністю відкриття зірки і тішуся, що так є. Для Тернополя Ізидор Доскоч зробив дуже багато і він вартий того, аби люди згадували про нього частіше.

—   В історії «Зоринки» були складні періоди, коли доводилося «крізь терни – до зірок»… Музикантів-профі вашого рівня радо прийняли б десь у столиці чи за кордоном. Не було спокуси проміняти Тернопіль на щось інше?

— Пригадую, який ажіотаж був довкола нас на закордонних конкурсах.  Якось, послухавши наших вихованців, один американець-член журі запитав: «А скільки ви отримуєте за ТАКУ вашу роботу з колективом?» Це було на початку двохтисячних, ми посоромилися казати «смішну» для них цифру в 30 доларів і для солідності помножили її на десять… (Сміється — авт.). А американець перепитує: «300 доларів — це хіба що за годину, так?» І додає: «Якби ви були у нас, ви були б мільйонерами…» Так, за кордоном така праця більше цінується —  і не лише фінансово. Пригадую, як свого часу чимало знайомих Ізидора Олексійовича дивувалися: щось із Доскочем не так, бо, закінчивши оперно-симфонічне відділення консерваторії з відзнакою, навчаючись у професора світової слави М. Колесси, він «опустився» до керівника дитячого хору. Мій чоловік завжди відповідав таким людям: «Ви не розумієте, я не опустився, а піднявся до керівника дитячого хору!». Воістину, «Зоринка» стала його зорею…

— Пам’ятаєте, чим він вас насамперед вразив —  як вчитель і як людина?

— Своєю цілеспрямованістю, неймовірною енергетикою і харизмою.  Ізидор Олексійович часто казав: «Диригента чують по ході!». Це не означає, що під ним земля має двигтіти, а що диригент, як людина впевнена у собі, повинен і йти впевнено, бо йому повинні повірити інші і піти за ним.  Він такий був у всьому: «Я знаю, чого я хочу, і доб’юся того, що хочу!» (Сміється — авт.). Він умів вдихнути в інших захоплення музикою, елегантно-вольовим диригентським жестом змусити звучати найскладніші партитури. Він «горів» «Зоринкою» і мене нею «запалив»… Я раніше ніколи в житті не подумала б, що  працюватиму з дитячим хором!  Мені подобалося співати в хорі, свого часу я навіть була солісткою в ансамблі, грала на сопілці… Хотіла стати акторкою – але мама відрадила і я обрала музику.  Перший рік роботи у «Зоринці» викладала сопілку. Рік минув, Ізидор Олексійович подивився, як я працюю з дітками, і сказав: «З наступного року працюватимеш з хором». На всі мої заперечення, мовляв: «я боюся, не впевнена, чи зможу» відповів: «Сміливо! Я допоможу…» І я працювала з хором у сусідньому з його кабінетом приміщенні — кожне заняття було фактично як відкритий урок… (Сміється — авт.). З того і почалася наша спільна доля…

— Існує стереотип, що люди мистецтва у побуті, так би мовити, губляться…

— О, це не про Ізидора Олексійовича…  Він умів усе і зі всім чудово давав собі раду! Дуже любив майструвати на дачі. Казав: «Якби не музика, я б майстрував з дерева…» У нас в «Зоринці» досі є шафи, які він власноруч змайстрував. Вони уже старенькі, пошарпані, а я не можу їх викинути, бо знаю, що то його робота… І готувати він умів і любив – дуже смачний борщ варив, у мене такий не виходив, холодець або його «коронку» — заливну рибу. Коли він хотів вразити наших гостей, то пропонував: «Давай я зроблю заливну рибу». І вона завжди вдавалася йому неперевершено! Він був перфекціоністом у всьому і завжди був для мене Вчителем. Ніколи я не сприймала його науку як повчання, незалежно, у якій сфері — чи в музично-професійній, чи у побуті.

— А вам, двом перфекціоністам, не важко було разом?

— Ізидор Олексійович у роботі викладався повністю і від інших вимагав такої ж віддачі.  Хто добре не знав його, тому він міг видатися суворим… Але усі вихованці «Зоринки»  дуже любили його. Вони не боялися його вимогливості, бо знали, що за нею —  велика любов…  Він завжди казав: «Кого найбільше люблю, з того найбільше вимагаю.»

Часом хтось, хто нас менше знав, бувало, питав: «Ну от ви багато років поспіль 24 години на добу разом, вам не важко, не набридає? Як ви це витримуєте?» Я відповідала: «Не уявляю по-іншому…» Мені було так добре, так комфортно, мені цього хотілося. Нині мені дуже цього не вистачає… Буває, друзі чи знайомі запрошують в гості, а я не знаю, як іти одній, не вмію насолоджуватися життям без нього…

— Нині ви не лише працюєте за вас двох, а й втілюєте в життя усе вимріяне вами разом?

— Пригадую, яким він був щасливим, коли ми із «Зоринкою» поїхали до Італії  —  у нього була мрія потрапити до Рима. А ще ми мріяли разом побувати в Парижі, але туди ми поїхали виступати уже без нього — співали у знаменитому соборі Нотр-Дам де Парі, який потім понищила пожежа…  Побачили разом ми багато, а скільки у нього ще було планів! Він казав: «Мені ще треба років п’ятдесят, аби все задумане здійснити»… Цього року ми втілили в життя музичну мрію чоловіка – зробили концерт українських пісень 70-80 років. Це такий пласт роботи!.. Це складна і велика праця і шкода, що такі концерти «вистрілюють» лише раз на рік і більше ми не маємо як їх показати, адже для того, щоб кудись поїхати чи просто орендувати зал філармонії або драмтеатру, потрібні чималі кошти…  Але я робитиму все, що в моїх силах і навіть більше, бо знаю, що не можу підвести того, хто віддав «Зоринці» своє серце, адже в ній Світло, а Світло – це Бог, а Бог – це Любов…


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: , ,

Перегляньте також:

Loading...
Нещодавно опубліковане

Двоє тернополян змушені заплатити штраф за порушення правил карантину ...


Опубліковано: о 10:00


Сьогодні голова Монастириської міської ради Андрій Старух повідомив у соцмережі, що в нього лабораторно підтвердили COVID-19...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 22:27


Тернопільський штаб для боротьби з коронавірусом посилив заходи безпеки ...


Опубліковано: о 18:24


У с. Нирків (Заліщицький р-н) пошкоджено пам’ятник невідомому солдату...


Рубрика: , Опубліковано: о 13:59


31 березня на позачерговому засіданні Верховної Ради було прийнято законопроєкт про ринок землі
...


Опубліковано: о 12:00



Теми дня
1 Квітня
31 Березня
30 Березня
Курс валют на портале banker.ua
banker.ua
Відео