5 червня у реанімації Тернопільської міської дитячої комунальної лікарні від гнійного менінгоенцефаліту помер 3-річний Артемко Качура. Трагедія сколихнула мешканців масиву «Аляска» в обласному центрі, де хлопчик мешкав із родиною, а ще сповнила смутком дитячий садок №17, вихованцем якого він був. В оселі Качур без радісного щебету Артемка нині — пустка, у дитсадку досі лежить його піжамка… Дитини не стало за чотири дні підступної недуги… Ледве долаючи нестерпний біль, рідні хлопчика днями звернулися із заявою до поліції, оскільки хочуть, щоб була дана оцінка діям лікарів. Вони вважають, що Артемка можна було врятувати, якби медики вчасно поставили діагноз і вжили необхідних заходів. При менінгоенцефаліті відлік іде не на дні, а на години. Чотири (!!!) рази мати хлопчика Надія викликала додому швидку допомогу, та лікарі «бачили» вірусне захворювання, ангіну, але не помітили менінгіту — було згаяно дорогоцінний час. Не відразу розпізнали важку недугу й в інфекційному відділенні дитячої лікарні. Лише коли у хлопчика почався критичний стан, усією лікарнею кинулися рятувати його, та було вже пізно…

«Рекомендували… чай із липи»

— Раніше Артемко практично не хворів, тому ми захвилювалися з першого дня, — з болем розповідає Надія Качура. — Ще у п’ятницю, 1 червня, синочок був у дитсадку, опісля ми погуляли, а надвечір у нього піднялася температура до 39 градусів. Я дала «Нурофен». Коли температура знизилась, грався, бігав. У суботу ще їздив велосипедом на стадіоні, мав добрий апетит. Після обіду в нього знову підвищилася температура, її важко було «збити», тому ми викликали швидку. Лікарі оглянули сина і сказали, що це вірусне захворювання. Призначили ліки, а ще рекомендували… чай із липи. Уночі з неділі на понеділок ми знову не могли «збити» температуру і вдруге викликали швидку. Медики вкололи жарознижуючий препарат, рекомендували чергувати сироп із пігулками, а в понеділок звернутися до дільничного педіатра. Тієї ночі Артемко вперше вирвав після прийому ліків. У понеділок вранці знову вирвав… Ми злякалися і вчергове викликали швидку. Після огляду лікарі сказали, що в дитини ангіна з гнійними пробками, тож призначили антибіотик. Я довіряла лікарям, тому робила все, що рекомендували. Дорогою з аптеки зайшла до дільничного педіатра, але вона була у відпустці. Вислухала мене черговий педіатр, порадила збивати температуру свічками, а якщо не буде полегшення, їхати до лікарні. Коли я повернулася додому, син був млявий, хоча ще просив увімкнути мультфільми.

«Артемко вже не бачив мене, тільки обіймав…»

— Близько 16-ої години в понеділок ми таки вирішили їхати до лікарні. Зібрали сумку, викликали таксі, але ще зателефонували на швидку запитати, до якої лікарні їхати. На швидкій нам сказали зачекати і прислали свою бригаду, — продовжує мати померлого хлопчика. — Приїхали ті ж лікарі, що діагностували ангіну. Хотіли знову оглянути дитину, але ми наполягли негайно їхати. До швидкої син ще ішов ніжками, дорогою говорив. Доправили Артемка до інфекційного відділення Тернопільської міської дитячої лікарні. У приймальному відділенні лікар оглянула сина і сказала, що горло чисте (!), розпитала про симптоми і помістила у палату до інших хворих. Невдовзі синові підключили крапельницю. Я запитала, чому не беруть аналізів. «Візьмуть вранці», — відповіла лікар. Та після капання стан дитини різко погіршився. Як ми згодом дізналися, синові ввели непотрібний препарат, який прискорив летальне… Артемкові не поставили точного діагнозу, лікар, як ми розуміємо, припустила, що це отруєння, тому й призначила певні препарати. Коли ми їхали у швидкій, син скаржився на головний біль. Я казала про це лікарю. «А що ви хочете? У дитини 39 температури, тому й болить…» — відповіла.
Близько 21-ої в палату зайшла інша лікар, я знову запитала, коли візьмуть аналізи, але почула те ж саме. Та незадовго помітила, що у сина сталися судороги, кликав мене, але не бачив, лише обіймав ручками. Зіничка одного ока не реагувала… Я схопила дитину й побігла до лікарів. Аж тоді медики заметушилися. Я зрозуміла, що щось серйозне… Спробували зігнути дитині голівку — не згиналася. А це симптом менінгіту… Близько опівночі нас перевезли до реанімації. Артемко тоді вже ні на що не реагував. В екстреному режимі до лікарні прибули інфекціоніст, невропатолог, завідуючий відділенням інтенсивної терапії та інші спеціалісти. Зібрали консиліум, взяли аналізи і повідомили про підозру на запалення головного мозку. Я дала дозвіл на пункцію спинного мозку. Діагноз підтвердився… Лікарі робили все можливе, щоб врятувати дитину. Щогодини змінювали препарати… Вранці прибули ще кілька спеціалістів. Коли я стояла під дверима реанімації, бачила, що туди прийшла і лікар, яка приймала нас в інфекційному відділенні. Навіщо?! «Як Артемко?!» — щоразу запитували ми. «У важкому стані…» — медики не приховували правди. Ми покликали священика, щоб помолився над сином. У вівторок, 5 червня, о 20-ій годині Артемка не стало…

«Лікарі вкрали у нас час на порятунок дитини…»

Артемко був радістю усієї родини. Попри те, що батьки розлучені, вони дарували синові любов та увагу. Не було дня, щоб бабуся не купила онучкові ласощі чи іграшку, дідусь теж завжди привозив йому гостинці, гуляв із ним. Не чули душі в хлоп’ятку і рідна тітка та її чоловік, які мешкають із ними.
— Прикро і боляче… Розумію, що Артемка не повернути, але його можна було врятувати, якби лікарі вчасно поставили діагноз і почали лікувати, — зітхає Надія Качура. — До медиків реанімації не маю претензій — вони робили все можливе, не відходили від сина. Але якби ми до них потрапили скоріше… Лікар казав, що хоча б на кілька годин… Якби медики швидкої сказали нам їхати до лікарні, я би, звичайно, не чекала. Ми довіряли їм… Звідки ми могли знати, кваліфіковані вони чи ні? Якби лікарі швидкої бодай натякнули, що не впевнені у діагнозі, ми б однозначно їхали до медзакладу. Обурює, що в інфекційному відділенні беруть аналізи лише «за графіком», а не при необхідності. Лікар не виключила можливих ризиків… «Чому онук захворів на менінгіт? Чи його могли врятувати?» — запитала моя свекруха у морзі. «Що ви шукаєте винних?! Ви скільки тримали дитину вдома?!» — гримнув лікар і виставив її за двері. Але в чому нас ще можна звинувачувати?..

– Ми зовсім не зволікали! Першого ж дня викликали до Артемка швидку допомогу, а згодом ще три бригади були у нашій хаті і ніхто навіть не запідозрив менінгіт. Чому до дитини не прислали кваліфікованого педіатра?! — обурюється тітка Артемка Анастасія Доскоч. — Ми думали, що на швидкій працюють найкращі лікарі, адже вони перші приходять до хворого. Коли Надя запитала медиків швидкої, чи не треба їхати до лікарні, вони сказали, що нема потреби, бо все одно ті ж ліки будемо там вживати. Через це було втрачено час. Певну халатність проявила і лікар інфекційного відділення, бо не поставила відразу точний діагноз, призначила непотрібне лікування. Нам казали, що ми занадто кіпішуємо, а тепер кажуть, що ми самі винні. Водночас замовчують вину лікарів. Вони не зробили вчасно те, що мали б зробити. Коли робили розтин тіла, під морг з’їхалися лікарі інфекційного відділення. Навіщо?! Очевидно, за щось хвилювалися. За фактом смерті Артемка порушено кримінальне провадження, хоча, думаю, що медики того ж фатального дня «підігнали» історію хвороби, аби ні за що не відповідати. Та ми домагатимемось справедливого розслідування. Лікарі мають відповісти за свої дії, бо вони вкрали у нас час, коли можна було врятувати Артемка…

Коментар головного лікаря Тернопільської міської дитячої комунальної лікарні Андрія Артимовича:

– Поки нема повних результатів судмедекспертизи, не встановлено точного діагнозу, не можемо коментувати випадок смерті хлопчика чи повідомляти будь-які деталі. Не маємо права приховувати цей факт або не діяти щодо його вивчення, але діяти можемо лише у випадку, коли будуть результати досліджень. Про висновки буде повідомлено відділ охорони здоров’я та медичного забезпечення Тернопільської міської ради, Управління охорони здоров’я ТОДА та Міністерство охорони здоров’я України.
На сьогодні можна говорити, що небезпеки у місці, де стався випадок, немає, інакше було б вжито необхідних заходів, зокрема, щодо ізоляції контактних осіб. Не виявлено збудника, який міг би нести пряму загрозу іншим людям, ніхто з дітей чи працівників дитсадка більше не захворів. Розумію хвилювання батьків вихованців дитячого садка, але потрібно довіряти лікарям. Якби була якась небезпека, батьків би проінформували.