— Пані Наталю, на простому сільському двоколісному «лісапеті» ви стрімко увірвалися в український шоу-бізнес і розігналися на ньому та-а-к, що…
— Що й ракетою не наздоженеш… Слава накрила нас, як хмара! (Сміється, — авт.) Ми й не знали, з якого боку її чекати… Я завжди казала і казатиму: «Ми — люди сільські, живемо, як співаємо, і співаємо, як живемо…» Все, з чим ми вперше вийшли на велику сцену, писалося з життя і для життя. Спершу «випробовували» нові пісні та замальовки на односельчанах, на районній сцені. А тоді покотився наш «лісапет» у той шоу-бізнес, і тепер тільки те і робимо, що, знай, крутимо педалі… (Сміється, — авт.) Якщо ж серйозно, то нас часто питають, як це — «прокинутися знаменитими», а я й досі не знаю, що на це відповідати. Нас ніхто не продюсував, спеціально не «пропихав». Ми просто працювали і нічого наперед не загадували, не планували… Та й, зрештою, хіба можна спланувати народну любов? А це найцінніше, що у нас є, цінніше навіть за виграний на шоу мільйон… Зізнаюся, спершу ні я, ні дівчата не були готові до того, що тебе звідусіль «роздиратимуть» на інтерв’ю, що концерти у нас попервах будуть ледь не 365 днів на рік, а фотосесії триватимуть довше, ніж сам концерт… Так, це втомлює, але на ходу з «лісапета» ніхто не стрибає, та й втома минає, а любов до сцени і до своєї публіки — ні… Я вийшла на сцену і чую — живу!..
— До речі, про «свою» публіку. Вас Тернопілля і Хмельниччина уже який рік «поділити» не можуть…
— А що ж мене ділити, як я усіх люблю! Гостинна Тернопільщина назавжди в моєму серці — я ж тут стільки років прожила, відпрацювала директором музичної школи в Скалі-Подільській, очолювала ансамбль «Забава», учасниці якого долучалися і до «Лісапетного батальйону», що вже хоча й пішла на заслужений відпочинок, все ж навідуюся туди так часто, як тільки можу! А живу я нині у рідних П’ятничанах, що на Хмельниччині, на батьківському обійсті… Я — людина села і з цього дуже щаслива. Тож нині у мене все, як у нашій пісні: «А в селі в нас свій фен-шуй!» (Сміється, — авт.)
— Ще скажіть, що город тримаєте…
— Аякже! Зразково-показовий! (Сміється, — авт.) І саджу, і сама обробляю, хоч мене за те уже діти потроху сварять… Одних тільки помідорів кущів двісті, а картопля цьогоріч уродила — як моя голова! І квіти, квіти… З концертів такі оберемки квітів привожу, що за копиці сіна вищі, якби склав, і все ще мені мало — ще й насадити їх мушу… Я люблю просту одвічну сільську роботу — знаєте, як кажу: «Рукам тяжко, зато голова свабодна!» Ти робиш-робиш, і при тому щось собі мугикаєш-наспівуєш, пішов відпочити і відразу ж і записав… У мене оно гамак висить за хатою — то там «народилися» більшість моїх пісень… А ще ж коли діти до мене влітку онуків привезуть, то це та-а-ка радість, такий у нас тоді фестиваль, що аж-аж! Я ж аж на шістьох багата — п’ятеро пацанів і найстарша онучка, якій уже п’ятнадцять — і всі артистичні та співучі!
— Знаю, що і троє ваших дітей успадкували від вас творчу, мистецьку жилку…
— Усім з гордістю кажу: природа на моїх дітях не відпочила! Всі талановиті! Старший син Сергій — композитор, пише пісні, і для нашого репертуару постарався… Буває, дзвонить мені, каже рядок-два з пісні і запитує, чи таке «піде»… І ще ні разу не було, щоб «не пішло»! Так, наш хіт «Сама файна» — його авторства. Донька Катерина співає, син Віктор грає… Вони усі у мене молодці! До речі, всі діти, як і я, усі закінчили Київський інститут культури.
— А ви завжди знали, що музика — це «ваше»?
— Завжди! Я ще змалку нею марила, ніколи не бачила себе ні бухгалтером, ні ким-небудь іще… Мій дядько все життя працював завклубом у П’ятничанах, а я звідти не вилазила, весь репертуар напам’ять знала… Ще школяркою вісім років «відходила» до музичної школи: всі мої друзі-однолітки гралися ляльками і ганяли у футбол, а я тричі на тиждень їздила за чотири кілометри від села на музику. Пригадую, як плакала, що без фортепіано не маю на чому готуватися до занять, і тато взяв корову за шнурок та й повів її на базар продавати, а за виручені гроші купив мені фортепіано. Корова для села — це ж все! Це головна годувальниця, а він її на «цацки», на інструмент зміняв… Бабця тоді дуже довго, чи не рік на нього гнівалася, а всі в селі тата підколювали: «Ну шо, Іване, доїться твоє піаніно?» Далі був Київський інститут культури (до слова, одногрупником пані Наталі був «юний орел», співочий ректор Михайло Поплавський, — авт.), тамадування на весіллях, робота у музичній школі… Не завжди «з медом» було, але я тішуся з того, що моя мрія здійснилася.
— І що далі — на Київ свій «лісапет» не котите? У нас же кожен успішний музикант тільки про те й мріє, аби до столиці перебратися…
— Та нащо мені до столиці перебиратися, як я і так там нівроку часто буваю?!. От у нас 18 листопада в столичному Палаці «Україна» власна концертна програма буде. Який, скажіть мені, ще сільський колектив може таке зробити? По секрету вам скажу, що то у мене ювілей буде (а скільки років — і не просіть, не скажу! (Сміється, — авт.) і оце ми його вирішили так відсвяткувати. Покличемо друзів, гостей і бавитимемося разом… Ну, хіба я не щаслива жінка?
— А друзі у шоу-бізнесі бувають?
— Аякже, чого ж ні. Ми от зі всіма дружимо! З талановитим композитором, автором фантастичних шлягерів Ніколо Петрашем, з Павлом Зібровим, Віталієм та Світланою Білоножками, Іво Бобулом, Тетяною Піскарьовою. Ми ні на кого каменя за пазухою не тримаєм і до нас усі прихильні…
— Свого часу ви з нині, на жаль, покійним Кузьмою — Андрієм Кузьменком — товаришували і навіть спільний дует планували…
— Тішуся тим, що була особисто знайома з такою унікальною людиною як Кузьма. Ми якось цілий день провели разом на його студії: пили каву, жартували, я співала пісні, з яких він щиро реготав… Пам’ятаю, як вибрав одну композицію і сказав: ось цю пісню можна було б разом зробити. Але не судилося…
— Останнім часом ви активно гастролюєте, а ще знаходите час і сили, аби допомогти нашим воїнам…
— Бо так і має бути. Допомагаємо і будемо допомагати надалі. Проводимо благодійні концерти, завжди, коли є змога, виступаємо у Львові в госпіталі — бо сміхотерапія то теж лік, і для наших хлопців ой, який потрібний і помічний… Незабаром поїдемо ще й до Рівного на полігон виступати. Як тільки-но випадає можливість, намагаємося долучитися до доброї справи. Бо ж гастрольний графік у нас і справді дуже щільний: ми з дівчатами легкі на підйом, тож де не кличуть — їдемо! Восени ледь не всю Україну об’їздимо, та й до того по світу нівроку помандрували… З останніх гастролей найбільше запам’яталися білоруські — я була просто вражена, коли ми виступаємо, а у залі всі… підспівують: вони вже й слова наших пісень вивчити встигли!
— А до Росії не запрошують?
— Запрошували, і нині не раз запрошують. От тільки тепер це неможливо, тут і пояснювати зайве, чому. Хвала Богу, нам і в Україні є для кого співати… Я щиро тішуся, що уже незабаром — 23 вересня — побачуся на концерті зі своїми улюбленими тернополянами. Тернополе, ти чуєш, готуйся, ми вже їдемо!..
Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: "Лісапетний батальйон"