Четвер, 29 червня 2017
• Цієї неділі у Вишнівці відкриють суперстадіон! • Сергій Надал: «У міськраді – порядок!» • Кривава ніч після Дня молоді у Вишнівці • «Народний фронт» і його бухгалтерія. Хто фінансує партію Яценюка? • У Дністрі втопилися пластуни з Підгайців — виховник Володимир Федорчук та учень Максим Скасків • Чому падає підтримка Юлії Тимошенко? • Справжнє гуцульське весілля в Ясіні • Іспанські рецепти від тернопільської художниці • «Нас із Маркусом здружила… технічна наука» • Безвіз до… борделю • Сергій Надал: «Водна арена «Тернопіль» стане потужним спортивним центром нашого міста» • Три з половиною роки в підвалі на ланцюгу… • У Тернопільському обласному клінічному перинатальному центрі «Мати і дитина» вручено півторатисячне свідоцтво про народження малюка • «Файне місто» вже в дорозі • Геній з краю верблюдів • Врізались у дерево… • 77-річний Дмитро Бобрик хоче притягти до відповідальності лікаря-анестезіолога • На командний чемпіонат Європи з легкої атлетики поїдуть двоє тернополян • Дитина відчинила дверцята… • Тарас Юрик: «Уперше за 25 років незалежності України в Городищі відкрили дитячий садочок»
Дмитро та Віталій Капранови: «Намагаємося не бути занудами»

Автор: Опубліковано: 16 Червня о 12:0036



544 сторінки! Чотири роки, або ж  77 тижнів  —  8-годинний робочий день за комп’ютером  п’ять днів на тиждень.


Саме стільки часу витратили брати Капранови – Дмитро та Віталій,  аби написати свій новий роман «Забудь-річка».  Такий вагомий  — у прямому і переносному значеннях твір у сучасній українській  літературі з’являється ой, як нечасто.  «А знаєте, чим відрізняється серйозний роман від несерйозного? — з лукавим усміхом запитували тернополян письменники Дмитро та Віталій Капранови, репрезентуючи своє нове «дітище» у нашому місті кілька тижнів тому під час фестивалю «Ї». –  У серйозному романі є закла-а-дка…»  

Брати, та ще й близнюки (мало того, ще й на близнючках одружені,  ще й напівжартома-напівсерйозно зізнаються, що «на пальцях кидали», кому за якою упадати!), письменники, та ще й видавці, а ще й музиканти, і то не прості – а кобзарі, веселі і дотепні,  ще й за словом зайвий раз у кишеню не полізуть, а головне —  творці доброї літератури, яка завжди знаходить свого читача.

У Тернополі Дмитро та Віталій не лише грали-співали (їхніх кобза-реп, а також кобза-блюз, кобза-реггей і кавіть кобза-босанова — тема для окремої розмови!), а й про цікаве розмовляли. А ще «НОВІЙ…» інтерв’ю дали…

  — Ви зазначали, що ваш новий  роман «Забудь-річка» був спровокований вашою власною родинною історією…

Віталій: — Появі роману ми завдячуємо двом нашим дідам. Один із них воював у Червоній армії, був кулеметником, нагороджений медаллю «За відвагу», такий собі «класичний» радянський дід. А другий — «ворог народу»,  вісім років таборів… За що він сидів і що це за 58 стаття – ми дізналися аж через десятиліття.  Про таких дідів не розповідали – дідів, які «не за тих» воювали. Коли ми взялися за цю тему детальніше, то виявили, що ціле покоління радянських людей мусило пережити таку собі «штучну амнезію», за якої знищували документи, фотокартки, а будь-яку інформацію про «невгодних» системі предків батьки ретельно приховували від дітей.

Дмитро: — Ми не могли оминути у творі цей факт масового добровільного забування, але подати його мусили метафорично. У пригоді став давній, ще язичницький, образ Забудь-річки. Тому Забудь-ріка – це символ… В уявленнях українців вона текла між  світом живих і мертвих.  Річка, яка розділяє світи. А у нас ця річка розділяє покоління. Вся країна будувала Забудь-річку через власні родини…

— Стирання пам’яті губить націю і цілі народи. Тому і «…головним будівництвом» радянської влади була саме Забудь-річка,  яку прокопали просто поміж нами і батьками, щоб ми не могли довідатися, ким є насправді… Щоб сини і онуки засланих на сибіри упівців, які там і залишилися (в Україні ні на нормальну освіту, ні на роботу дітям «ворогів народу» сподіватися було годі), кілька десятиліть по тому дивилися десь у російській глибинці новини по телевізору і коментували «звірства хунти та бандєровцов». І як же її тепер «загатити»?

Дмитро: — Власне, основне завдання написаного нами роману – закопати цю «Забудь-річку» у власній родині і по можливості по всій Україні. Адже це саме те, що навмисне роз’єднує українців, і те, на чому нині паразитують ідеї «русскава міра».  Чому сьогодні війна на Донбасі? Це війна з безпам’ятством. Бо внуки тих, хто свого часу втікав на Донбас від радянської влади (а все тому, що там було найпростіше загубитися, бо щоб взяти кайло і спуститися в шахту, ніхто не питав документів),  нині ходять з георгіївськими стрічками, «патаму што у ніх дєди ваєвалі», а насправді нічого вони про власних дідів не знають.

Віталій: — Ця Забудь-річка кривава, і ми повинні її загачувати. Чим?  Найбільшим компліментом для себе вважаємо, коли читачі розповідають, що після прочитання роману  почали складати родовід або пішли до діда, щоб розказав усе про їхніх прадідів.

— Вам вдалося не лише знайти надивовижу точну метафору, а й майстерно описати страшні реалії і психологію війни…

Дмитро: — Ми опрацювали дуже багато мемуарів реальних учасників бойових дій з різних боків фронту:  спогади бійців УПА, німецької армії, Червоної армії, в’язнів радянських таборів… Багато нового для себе відкрили. Скажімо, читаємо спогади бійця  УПА і натрапляємо на фразу: «А ввечері хлопці в криївці,  як завжди, сварилися». Ми спочатку такі шоковані: «Та як – сварилися? Та ще «як завжди»?! Та вони ж – Герої!»… А потім думаєш:  справді, в маленькому приміщенні безвилазно по півроку жили шість-вісім людей, на голові один в одного, 24 години на добу…

Віталій: — У нас із майже свого досвіду була така історія уже з нинішньої війни: наш друг-письменник поїхав добровольцем в АТО, потрапив у Піски мінометником і майже рік сидів там без ротації. Приходить додому, і ми його питаємо, як справи, а він відповідає, що, мовляв,  українська армія героїчна, але у мене в підрозділі зібралися, мабуть, найгірші її представники… Коли його демобілізували, то він кожному з них сказав: «Твоє щастя, що мене сьогодні демобілізують, бо завтра я б тебе пристрелив». І от минає кілька місяців, ми його знову зустрічаємо і питаємо, як справи, а він: «Усе добре, тільки от… за хлопцями… скучив». (Сміється — авт.) І ще двічі чи тричі їздив «своїх хлопців» провідувати… Отоді починаєш розуміти тих людей, які тоді були в криївці, і стояли один за одного на смерть, навіть якщо вчора розсварилися до смерті… Відтак розумієш, що психологія війни не змінюється. (Тут шляхи братів розходяться: поки Дмитро позує до знимок і ставить автографи у книгах, далі балакаємо з Віталієм —  авт.)

— Так склалося, що у школі ви української літератури не вивчали…

—  Ні, і Богу дякувати, — так ми не встигли її зненавидіти.

— Сергій Жадан свого часу був проти, щоб його творчість вивчали у школі. А ваші твори — скажімо, «Історія незалежності України» — так і просяться в шкільну програму…

— Ні, ну це ж не художній текст, а все-таки публіцистичний. Це для того і написано, щоб його вивчали в школі.  Хоча «Історію України» нашу  якраз вивчати не будуть. Але нас уже вивчають у школі —  у курсі місцевих письменників на Миколаївщині. Це стало навіть  приводом для того, щоб ми видали окремо збірку своїх творів, аби їх могли читати і діти. Бо до нас якось підійшла одна гарна дівчинка і каже: «А ми вас у школі вивчали…» А ми такі: «О, Господи, що ж вони там вивчали?..» І тоді ми зробили окреме видання для шкіл. Ви знаєте, наша школа вміє робити дуже дивні, парадоксальні речі: діти йдуть до школи і хочуть навчитися читати, а виходять зі школи і терпіти не можуть читати, особливо українську літературу. Як можна з людей, які щиро хочуть, зробити тих, хто ненавидить? Це таємниця, яку ми не можемо розгадати. Зрештою, ми тут не можемо нічого вдіяти, але сподіваємося, що якщо принаймні вчителі читатимуть наші книжки, то вони зрозуміють, що не вся українська література… ну, ви зрозуміли. (Сміється — авт.) Ми намагаємося не бути занудами і руйнувати рудиментарно-занудний образ українського письменника. Поки що нам це вдається, слава Богу.

 — А ще ви взяли власне авто і помандрували по всіх українських райцентрах знайомити читачів зі своєю новою книгою…

— Ми і зараз мандруємо! Ось, наприклад, перед фестивалем чотири дні гуляли Тернопіллям. Були в Бучачі, Теребовлі, Гусятині, Збаражі, Підволочиську, Ланівцях… Ми так уже рік їздимо, чотири колеса на машині «вгробили»… (Сміється — авт.) Об’їхали вже більше ста районних бібліотек і ще шість областей  у нас попереду.

— І як на вашу думку, «пацієнт» — маю на увазі районні бібліотеки — скоріше живий, ніж?..

— О, так! Ми спеціально їздимо «живими» бібліотеками, і побачили та дізналися мільйон способів їх виживання. Якщо би нам подзвонив нині міністр культури — а він хороший наш знайомий, пройшли пліч-о-пліч не один Майдан (але, звісно ж, зараз він трубку не бере), (Смієтьсяавт.) так от, якби він подзвонив і сказав: «Пацани, приходьте, розкажіть мені, чим я керую», ми б залюбки прийшли і розказали. Бо насправді влада не просто не знає, чим вона керує, а не знає, навіщо потрібні бібліотеки. А ми знаємо.

 — Ви свого часу дали найточнішу дефініцію: «Чим менше в районі бібліотек на душу населення, тим більше там голосують за Януковича»…

— … Аякже. А тепер там танки. Це прямо пов’язано…

— Хотіла запитати, чи може український письменник, якщо він не Андрій Кокотюха, жити з власної творчості, але, дивлячись, як тернополяни розхапують ваші книжки (Дмитро он уже за четвертим оберемком побіг),  розумію, що питання стає риторичним… 

— Ну, ми ж працюємо. Треба працювати. І Кокотюха, який пише по 40 тисяч знаків на день, абсолютно правий. Треба просто працювати.

— А ще ви якось зізналися, що ваша популярність інколи заважає вашим книжкам…

— Бо замість того, щоб працювати, мусимо виступати. Ми свого часу поставили собі за мету, щоб коли нас бачать, говорили, що ми письменники, а не однакові дядьки, яких по телевізору показують…

— Але погодьтеся: колоритні близнюки, та ще й одружені на близнючках, та ще й музиканти, та ще й не абиякі, а кобзарі, — і цей «список» можна продовжувати і продовжувати, так і просяться «в телевізор»…

— Ми відпрацьовуємо погану карму українських письменників. Більшість українських письменників вважають занудами. Дасть Бог, з нашою допомогою не будуть так вважати.


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: , , ,

Перегляньте також:

Loading...
Нещодавно опубліковане

На спортсменів та глядачів чекають професійний газон поля, автоматизована система поливу та дитячий майданчик...


Рубрика: , Опубліковано: о 18:00


Нарешті без жодних пригод та ускладнень минулого понеділка, 26 червня, відбулася сесія Тернопільської міської ради. Міському голові Сергієві Надалу вдалося навести серед депутатів лад, і міська рада почала нормально працювати...


Рубрика: , Опубліковано: о 16:00


Жорстоке вбивство 17-річної Ірини Мукоїди сколихнуло увесь Вишнівець, що на Збаражчині. Трагедія сталася уночі з 25 на 26 червня. Дівчина — цьогорічна випускниця школи, напередодні разом з однолітками вона відсвяткувала випускний, а в неділю знову зустрілися на День молоді. Здавалося, життя тільки починається...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 14:00


Відсутність регіональних осередків свідчить: партія не планує розвиватися і не має куди витрачати державні кошти...


Рубрика: , , Опубліковано: о 12:00


«Вчителю!» — так звертався 14-річний Максимко до свого мудрого наставника — 52-річного Володимира Федорчука, а виховник любив хлопчика, як рідного...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 10:00



Теми дня
28 Червня
25 Червня
24 Червня
Курс валют на портале banker.ua
banker.ua
Відео