Четвер, 19 вересня 2019
• У Тернополі — гурт «Скрябін» із… голосом Юрка Юрченка • «Чоловік надихатиме мене на більші спортивні звершення» • Субсидії і пільги у новому сезоні: хто і як їх буде виплачувати? • Відомий боєць без правил використав у якості груші… літню людину • «Слуга народу» готує нові вибори • Тернопільська гімнастка Анастасія Бачинська – на п’єдесталі етапу Кубка світу в Парижі • Федір Стригун: «Тернопіль повинен стати Меккою для українських театрів» • «Буковель» надихає! • «Він жив і загинув як Герой…» • Зарізав через… любов? • Не знаєш математики? До побачення! • Легенда, яку варто переповідати • Про футбольні курйози • «Ось це цифра!» • Поблизу власної оселі вирощував коноплю… • Буковинська красуня підкорила Італію • Коли у Тернополі не буде води? • «Моє серце на капремонті» • ТОП-5 продуктів, які можна їсти… на ніч • Телефонний дзвінок вартістю в 10 тисяч гривень
Гарячий серпень: 30 років тому…

Опубліковано: 23 Серпня о 12:00 50


23 серпня на всеукраїнському рівні відзначаємо велике державне свято — День Державного Прапора України.


23 серпня є особливим для нас і з інших мотивів, адже саме в Тернополі того дня 30 років тому відбулася велика протестна акція з приводу відзначення тодішньою владою на державному рівні дня «возз’єднання» західноукраїнських земель зі східноукраїнськими, що відбулося насправді, як ми знаємо, внаслідок підписання між фашистською Німеччиною і СРСР 23 серпня 1939 року ганебного пакту Молотова – Ріббентропа. Я був учасником подій 23 серпня 1989 р. в Тернополі, тож коротко розповім про їх хід. Крім того, як народний депутат України І-го скликання я мав безпосередній стосунок до утвердження нашої національної державної символіки.

Отож, 23 серпня 1989 р. ми, переважно рухівці, вирішили провести мітинг осуду змови фашистів і комуністів на Співочому полі. Однак міськвиконком згоди не дав. Тоді ми виготовили з полотна пов’язки на вуста з написом «Гласність!» і з ними вийшли на сцену Співочого поля. Відомий художник-рухівець Богдан Ткачик взяв мікрофон (озвучення цього заходу ми тоді забезпечили), але тодішня компартійна номенклатура не дала йому говорити. Тоді ми звернулися до людей, яких там зібралося дуже багато, як, до речі, і компартійців, міліціянтів у формі та переодягнутих у цивільне кадебістів, і закликали йти з вимогами про гласність, свободу слова і демократію до обкому КПУ. Частина активістів очолювала колону з пов’язками на вустах, а частина йшла вздовж колони, агітуючи мешканців міста, що стояли обабіч дороги, приєднуватись. Ми їх закликали вигуками: «Рушайте з нами!», «Ганьба байдужим!», і багато людей вливалися у колону, яка щоразу збільшувалася. Йшли ми зі стрілецькими і повстанськими піснями: «Повіяв вітер степовий», «Лента за лентою набої подавай», «За Україну, за її волю». Серед патріотичних пісень лунали і частівки, як, наприклад, «Острожинського — на мило, а Щербицького — в тюрму, бо обидва заслужили всенародную ганьбу». За даними міліції, в колоні на обком КПУ тоді йшло близько 110 тис. людей.

Маршрут зі Співочого поля пролягав через вул. Енергетичну (тепер пр. Злуки), однак під залізничним мостом стояли великі загони міліції з щитами і палицями в руках, перекривши перехід. Тоді ми, постоявши трохи, зорієнтувались і вирішили йти в обхід мосту, звернувши наліво. Пройшли вулицею Довга (тоді Куйбишева), але і там нам шлях перекрила міліція. Був вишикуваний міліцейський кордон, крім того, дорогу перекривали  легківки, мотоцикли, автомобілі, завантажені піском. Та нас зупинити вже ніхто не міг. Під пісню «Засвистали козаченьки» ми пішли на них. Відбулася сутичка. Комусь розбили носа, обличчя… Прорвавши заслін, колона дійшла під обком. Там нас знову чекала міліція. Ми висунули ультиматум: назвати прізвища і притягнути до відповідальности тих, хто видав розпорядження кинути проти мирних громадян озброєні загони міліції і хто дав наказ бити людей кийками. Коли порозуміння не вдалося досягнути, вирішили захопити будівлю обкому. Почався штурм. Тоді до нас зразу вийшов тодішній голова міськвиконкому Анатолій Кучеренко і сказав, щоб ми оголосили всі свої вимоги і вони будуть виконані.

Ми доручили це зробити одній із організаторів акції Марії Куземко. Оскільки трибуни не було, два міліцейські чини висадили її на свої плечі, і вона озвучила з мегафона вимоги. Вони полягали в тому, аби анулювати рішення міськвиконкому про заборону проведення мітингів, виділити місце для їх проведення, повернути конфісковані газети «Меморіал» і «Дзвін».

І справді, наступного дня міськвиконком прийняв відповідні рішення. А згадані газети нам повернули негайно. Тоді ми повернулися на Театральний майдан, де ще довго, до самих сутінків, проводили мітинг.

Про ту безпрецедентну, як на той час, подію стало широко відомо і через офіційні тоді тернопільські ЗМІ, і через наші підпільні газети, і через наші контактні зв’язки боротьби з комуною в інших областях. Там із нас взяли приклад, і боротьба за Незалежність розгорнулася по всій Україні…

А тепер коротко — про свято Державного Прапора. Після обрання першої демократичної Тернопільської міськради у березні 1990 р. вона прийняла рішення про національну символіку, згідно з яким на всіх державних установах міста мають висіти національні прапори. І це було зроблено.
28 квітня 1990 р. на Театральному майдані відбулось освячення національного прапора, який тоді був піднятий над приміщенням мерії. Одним з тих, хто його підняв, був робітник заводу «Оріон» Володимир Стаюра.

Невдовзі ця хвиля перейшла на столицю. 28 липня 1990р. ми, тодішні депутати ВР, разом з демблоком Київської міськради здійснили багатотисячний похід від пам’ятника Т. Шевченку до міськради і над нею підняли синьо-жовтий прапор.

А на трибуну ВР України ми, депутати-демократи, як нас тоді називали, внесли жовто-блакитний прапор в день проголошення Незалежности України — 24 серпня 1991р. Внесли ми його з деякими  труднощами (це описано в сучасній історії України) і на трибуні ВР заспівали гімн січових стрільців «Ой, у лузі червона калина», чим вирішили підтвердити, що продовжуємо їхню боротьбу за волю України. В той же день ми підняли синьо-жовтий прапор на даху Верховної Ради.

А на державному рівні Закон «Про національну символіку» був прийнятий лише у січні 1992 р. Перед цим тодішній Президент України Л. Кравчук мав запланований візит до Канади і хотів його здійснювати під прапором УРСР. Однак професор В. Сергійчук, який побував на засіданні депутатської комісії ВР, зумів переконати більшість, що для українського президента їхати до Канади під радянським прапором неприпустимо. Так Кравчук поїхав до Канади з синьо-жовтим прапором, що з безмежним ентузіазмом вітала величезна українська діаспора. Після того цей процес став незворотним.

Володимир Колінець,народний депутат України І-го скликання


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки:

Нещодавно опубліковане

Кузьмі — 50. Як боляче писати — «було б»… Скільки б років не минуло від його трагічної загибелі (а минуло уже три з половиною), змиритися з тим, що не почуємо його «фірмових» жартів, приколів та пісень, неможливо...


Рубрика: , , Опубліковано: о 18:00


Важкоатлетка зі Скалата Марія Хлян вийшла заміж...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 17:00


У жовтні розпочинається опалювальний період. Традиційно у цей час актуалізується питання про нарахування субсидій...


Рубрика: , , Опубліковано: о 16:00


Днями на вулиці Коновальця у Тернополі виник конфлікт через банальне паркування авто, а обернувся серйозним побиттям і госпіталізацією потерпілого...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 14:00


Минулої п’ятниці, 13 вересня, Верховна Рада України прийняла постанову про дострокове припинення повноважень всього складу Центральної виборчої комісії...


Рубрика: , , Опубліковано: о 12:00



Теми дня
19 Вересня
18 Вересня
Курс валют на портале banker.ua
banker.ua
Відео