Середа, 14 квітня 2021
• Студентка ЗУНУ Іванна Дяченко стала кращою на Кубку України • Різанина на проспекті Злуки у Тернополі…. • Раптово обірвалося життя екссудді Олександра Іващенка • Відійшов у засвіти політичний в’язень зі Збаражчини • Померла мама Блаженнішого Святослава • Відтепер у Тернополі – «Кохання з другого погляду»! • Дитячі майданчики — не місце для вигулювання тварин • Рибне тріо із шляхетних переписів • «Кобзар» не простий, а… фронтовий! • «Війну не так легко стерти з пам’яті…» • «Відчула серцем, що цією справою буду дуже близька до України!» • Яка доля чекає на тернопільський літак? • У п’яти дворах розпочали ремонтні роботи • Посидіти в барі? Лише на літньому майданчику • ОСББ можуть заробити 20 тисяч гривень на міському конкурсі • Щоб ІТП працювали повноцінно, потрібен… розчерк пера президента • «Не можемо зачиняти двері перед пенсіонерами…» • Західноукраїнський національний університет: завжди на крок попереду! • Тернопіль залучає додаткові кошти на термомодернізацію будинків • «Дистанційне навчання – це не лише виклики, а й нові можливості»
Ігор Дуда: «Я народився під знаком Шевченка і багато в чому ходив його стежками»

Автор: Опубліковано: 11 Березня о 16:00 117


Тернопільському мистецтвознавцю, директору художнього музею — 80!.


«Ви інтерв’ю до ювілею хочете, так? — з порога зустрічає мене мій співрозмовник. — Ай, що та цифра… Не важливо, скільки людина років має, а важливо — скільки вона зробила. Можна ж і сто років прожити, але «вхолосту», нічого не зробивши на цьому світі. А ми народжуємося для того, аби лишити по собі слід. Принаймні я завжди дотримувався цього принципу…»

10 березня  незмінний директор Тернопільського художнього музею, відомий тернопільський мистецтвознавець, краєзнавець та громадський діяч, заслужений працівник культури України, член аж трьох Національних спілок —  художників, журналістів і краєзнавців — Ігор Дуда відсвяткував 80-річчя. Без нього неможливо уявити наш художній музей, який він очолює ось уже 29 років. Ігор Микитович — не лише професійний мистецтвознавець і талановитий митець, а й добрий друг усіх тернопільських художників, а ще його яскраву вишиванку завжди помітно на усіх лемківських фестивалях, адже він — вірний син Лемківщини.  Власне, з цього і починаємо нашу розмову…

Творчим псевдо обрав назву рідного села на Лемківщині

— Я народився і перші п’ять років свого життя провів на Лемківщині, — розповідає Ігор Микитович, — у селі Ганчова Горлицького повіту Краківського воєводства, Польща. Досі пам’ятаю батьківську хату, хоча її уже давно немає  — нас  депортували, а хату розібрали.  Хіба фото лишилося на згадку… До речі, фото рідного обійстя я помістив на обкладинку своєї книжки про Лемківщину – «Лемківські приповідки». А за журналістське псевдо обрав собі назву рідного села — Ганчова, донині деякі статті у газеті «Дзвони Лемківщини», яку редагую, так і підписую — Ігор Ганчова… Лемківщина назавжди в моїй пам’яті.

Коли нас виселяли, мені було 5 років — йшов 45-ий рік, закінчилася війна, хоча нашу депортацію подавали нам як нібито евакуацію…  Переселяли на Схід та Південь України — в Донецьку, Луганську, Херсонську області, в степи. Для людини з гір після них потрапити у голий степ, де оку ні за що зачепитися, — це була справжня трагедія. А дорога якою була важкою! Ми їхали товарняком довгих два місяці, зрозуміло, що взяти з собою усього не змогли,  тільки найнеобхідніше… Наше село переселяли в Полтавську область. Мій батько навідріз відмовився туди їхати, через що його забрали до польської тюрми, де він просидів два місяці. І аж з останнім ешелоном ми виїхали таки в Україну — на Тернопільщину, так тоді склалися обставини. Осіли у Монастириськах  — цей край нам найбільше нагадував той, який довелося покинути. Там, у Монастириськах, пройшло усе моє дитинство, я там прожив до 13 років, закінчив школу…

Що буду художником, я мріяв змалку —  з дитинства малював, іншої долі для себе і не бачив. Але в  художнє училище у Львові не вступив – і на це були дві причини. По-перше,  там приймали після 8-го класу, а я уже закінчив 10-ий, тож мені треба було б відкинути два роки навчання і починати знову вчити уже пройдене, а по-друге, у 1956 році в Будапешті під час угорської революції загинув мій старший брат — він служив у тогочасній радянській армії і став жертвою тих страшних подій… Це було великим шоком і трагедією для нас усіх. Тож я вступив до Львівського технікуму легкої промисловості, а після навчання повернувся до Тернополя і майже п’ять років викладав по цьому профілю.  А потім любов до мистецтва таки взяла гору і я в один прекрасний день полишив роботу, трохи попрацював художником-оформлювачем на бавовняному комбінаті і подав документи на вступ до Інституту живопису, скульптури та архітектури Академії мистецтв тодішнього СРСР  у Санкт-Петербурзі. Чому саме туди? Знаєте, я народився під знаком Шевченка і багато в чому ходив його стежками… І однією з причин, чому я вирішив вступати аж до Санкт-Петербурга, стало те, що в цій академії свого часу навчався великий Кобзар, і мені пощастило ходити тими ж коридорами, що й він, Тарасовими слідами… Бував у його майстерні на другому поверсі академії, де він жив… Дякую Богу за це. Окрім того, на той час це був єдиний навчальний заклад такого рівня, де готували професійних мистецтвознавців. Я  із першої спроби не вступив — там теж була своя кон’юнктура, отримав п’ятірку по спеціальності і трійку — за твір російською мовою. Але не здався, наступного року знову поїхав туди і таки вступив! І хоча там у ті застійні  часи порівняно вільніше дихалося (для прикладу, свою дипломну роботу я писав по львівському живописцю Олексі Новаківському, який на той час в Україні був фактично заборонений), все ж я сумував за Батьківщиною…  І хоча мав можливість – і то не одну — залишитися у Петербурзі після навчання, повернувся додому, бо зрозумів, що це не моє…

У новоствореному художньому музеї було 500 експонатів, а нині — більше 10 тисяч!

— Останніх тридцять років у мене пов’язані з обласним художнім музеєм,  — розповідає Ігор Дуда. — Коли навесні 1991 року у Тернополі утворили  художній музей, мені запропонували очолити новостворений заклад. Починали ми практично з нуля, бо дали нам оце приміщення на вулиці Крушельницької, 1, в якому ми й нині, і обіцяли, що це тимчасово, оскільки готується проєктна документація, буде проводитися реконструкція Старого замку і ми перейдемо туди. Так протягом тридцяти років і «переходимо»… Ще, пам’ятаю, у 1991 році нам передали для музею тільки 552 експонати, нині ж ми маємо їх понад десять тисяч — саме стільки назбирали за майже три десятки років роботи. І це попри те, що фінансування для поповнення фондів держава виділяла хіба що перші два-три роки існування музею, а далі ми були полишені самі на себе. Я вже не кажу про ті заходи, виставки, які ми проводимо тут упродовж тридцяти років.

З найцінніших експонатів у нас в музеї — роботи «галицького Мікеланджело» Іоанна Ґеорґа Пінзеля — щоправда, після того, як ми були змушені віддати дияконські врата роботи Пінзеля до церкви у Бучачі, у нас залишився тільки його рельєф  „Подорож в Емаус”. А  ще тішимося, що маємо унікальне розп’яття невідомого автора, датоване орієнтовно XVII століттям.

У 2007-ому році про наш музей говорила чи не вся Україна — в контексті доволі трагікомічної історії з викраденням картини Іллі Рєпіна “Український пейзаж”. Була резонансна справа: злодії вирізали полотно з рами і винесли з музею. Звичайно, у всіх був шок, це була трагедія… Але з втішним фіналом: менш ніж за рік злочинця знайшли, коли він намагався продати вкрадене. От тільки коли повернуту картину направили на експертизу, виявилося, що вона насправді не належить пензлю Рєпіна… Її повернули нашому музею і нині вона тут висить як картина невідомого автора.

Через кар’єру мистецтвознавця я фактично пожертвував кар’єрою художника — мало малюю, більше пишу…  Навіть майже усі свої малюнки – малював портрети рідних, друзів, дружини та сина —  я передав художньому музею. Працюю в галузі прикладної графіки, художнього оформлення, рисунка і реставрації живопису, оформляю афіші, буклети, емблеми, герби, книжки… З книжками своя історія — окремими виданнями вийшли укладені мною каталоги й монографії, краєзнавчі путівники, окрім того, я оформив обкладинки понад трьох десятків виданих книг – з краєзнавства, мистецтвознавства, історії Тернополя та Лемківщини. На лемківську тематику написав і видав чотири власні книги — «Лемківський словник», «Спомнеш моє слово. Лемківські приповідки», «Лемківський гумор»  та «Лемківський розмовник».

У нашій родині до мене ніхто не займався малярством, я став першопрохідцем… Син мій теж мав задатки художника, певний час навіть працював у цьому жанрі,  однак життя свого із малюванням так і не пов’язав. Але мистецькі гени проявили себе і через покоління — старша онучка Софія обрала медицину, а от молодша Боженка вчилася в художній школі, нині вона у 10 класі і ще вагається, яку спеціальність обрати, але малює прекрасно, задатки у неї колосальні!


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: ,

Перегляньте також:

Loading...
Нещодавно опубліковане

Вітаємо із золотою нагородою студентку класичного університету Тернополя!

...


Рубрика: , Опубліковано: о 19:30


Компанії молодиків не поділили територію, конфлікт закінчився різаниною......


Рубрика: , , Опубліковано: о 11:57


Передчасно обірвалося життя колишнього судді Тернопільського міськрайонного суду та Апеляційного суду Тернопільської області Олександра Іващенка...


Рубрика: , Опубліковано: о 11:39


Не стало політичного в'язня Ярослава Перчишина...


Рубрика: , Опубліковано: о 11:30


Зі смутком у серці та молитвою на устах повідомляємо, що 12 квітня 2021 року після важкої недуги відійшла до Дому Небесного Отця п. Віра Шевчук, мама Блаженнішого Святослава, Отця і Глави УГКЦ. Пані Віра померла у Стрию на 74 році життя...


Рубрика: , Опубліковано: о 10:51



Теми дня
13 Квітня
12 Квітня
11 Квітня
10 Квітня
Курс валют на портале banker.ua
banker.ua
Відео