Субота, 25 травня 2019
• Сім майстрів і 184 години • Як Чортків сезон відкрив: блогерів зібрав, дефіле провів, на польовій кухні смаколики їв • Вкусив кліщ? Несіть його до лабораторії! • «Будапешт їм личить»! • Їсти, любити, фотографувати • Про Fair Play, «цікаві» матчі та… павуків у банці • Олександр Гринюк: «Мене засудили, бо хочуть змести з громадського життя» • Статки Зеленського: вілла в Італії, елітні автівки та скандальне житло на Грушевського • Нові правила техогляду: наклейка на скло • «Нива» здобула виїзну перемогу на п’ятій доданій хвилині • Олександр Зінченко показав свої трофеї • Чемпіонат області • На «вовчиць» і Винник їде! • Наші привітали Зе! • Голова ТОДА Степан Барна подав у відставку • Кульова блискавка влетіла в літню кухню… • «Поспішай творити добро!» Підкинуте щастя! • Почаїв у скорботі: не стало борця за українську церкву Тимофія Палія… • Президент ЗЕ: «Це тільки початок!» • «Не вам мене судити»
«Коли зустрінеш дівчину з такими ж голубими очима, як у тебе, зрозумієш, що вона твоя…»

Автор: Опубліковано: 13 Травня о 16:00 465


– Що б з тобою не сталося, де би ти не була – слухай своє серце, воно завжди тобі підкаже правильну відповідь, – переконана Наталя.


Мама чотирьох діток.
Весела бізнес-вумен.
Топ-лідер команди чемпіонів.
Саме так і саме у такій послідовності характеризує себе на своїй сторінці у Facebook Наталя Гуцол, якій лише… 25! За кілька років вона, молода мама – звісно, постійно заклопотана, як і більшість матусь, із менеджера мережевого бізнесу досягла рівня директора. Як їй це вдалося? Як вона все встигає? Відповідь Наталі проста: самодисципліна, дотримання тайм-менеджменту і правильна мотивація. У її мотивації… аж чотири пари допитливих очей: найстаршому Сашкові сім років, Данилкові п’ять з половиною, Тарасикові три з половиною і найменшій Оксанці дев’ять місяців.
Неймовірно позитивна, життєрадісна, щира та відверта. Навіть важко повірити, що у її житті були моменти, про які згадувати особливо й не хочеться… Втім, Наталя впевнена, що саме завдяки пережитим труднощам вона стала тією, якою є тепер.

Малий Урмань: хутір, де 8 будинків і 12 дітей

– Я народилася і живу на хуторі, де усього вісім будинків. Це село Малий Урмань на Бережанщині. Довкола лісок, озерце, природа чудова – курорт! (сміється, – ред.). Впродовж останнього тижня наше село транслювали в усіх новинах, називаючи бережанською Венецією. Я проїхалася селом і вперше побачила, яка це страшна стихія – вода, що зносить усе на своєму шляху… Кілька днів поспіль люди прогортали рови, щоб уникнути наступних таких паводків. Хтось бідкається, бо затопило город, у когось потопились свині, а комусь – собака… Але, знаєте, біда згуртовує, люди допомагають один одному, сусід сусідові. Жартують та стають до спільної роботи.

Так, на нашому хуторі й без стихії вистачає незручностей. Скажімо, немає магазину. Доводиться їздити скуповуватися у довколишні села, де є магазин, чи у райцентр. І теж часто у цьому сусіди виручають. Треба також  мати транспорт, щоб дітей завезти до школи і у садочок – найближчі за три кілометри від нас, в Урмані.  Шкільний автобус їздить, але, буває, поламається, тоді проблема.

Такий маленький наш хутір, але маємо на всіх 12 дітей. Я завжди жартую, що у нас тут дуже часто світло вимикають, а ще чисте повітря впливає.

Секрети її стійкості

– Якщо чесно, секретів нема, просто я народилася у незаможній сім’ї. Мама працювала лісокультурницею: черенкувала саджанці, обробляла ділянки – облагороджувала ліс. Потім її скоротили, а роботи знайти не змогла… Тато працював там же трактористом, потім бензопильщиком. Найсмішніше і водночас найсумніше було, коли писали на папері, що у тата зарплата 5 тисяч, а на руки давали 800 грн… А вдома у нас старенька бабуся, двоє школярок – ми із сестрою, і безробітна мама. Тож життя загартувало мене з самого дитинства. Вже в п’ять років, пам’ятаю, ми гонили корову пасти. Працювали з найменших літ.

У школі я страшенно не любила малювати. Але якось сіла і намалювала так, що самій дуже сподобалося. Я почала ходити в Жуківську художню школу, причому записалася сама і платила, як нині пам’ятаю, 8 гривень 50 копійок за місяць. Економила на кишенькових грошах, які мама давала мені на обіди. Ще з тих часів у мене був дуже жорсткий графік. Окрім художньої школи, ходила ще на хор і барабани. Зранку о сьомій виходила з дому, ввечері в восьмій поверталася. Кидала сумку і лягала спати. О десятій вставала і до першої робила уроки. А о сьомій знову до школи. І так п’ять днів. А на вихідні допомагала мамі-татові. Така самодисципліна з малих літ пішла мені тільки на користь. Я отримала дипломи з відзнакою про закінчення і середньої, і художньої шкіл. Завдяки цьому вступила до Теребовлянського вищого училища культури. Там теж ритм життя мене не попустив, бо розраховувати могла тільки на себе.

«Діти на заваді не стануть»

– У 18 років я народила старшого синочка. Через рік ще одного. Сама. Це був дуже морально складний період для мене. Була зовсім юна і надто довірлива… Втім, ні про що не шкодую. Всіляке про мене говорили. Обмовляли. Навіть хотіли з училища вигнати. Та потім схаменулися: стоп, вона ж добре вчиться, чого її виганяти? Багато хороших вчителів любили і підтримували мене. Одна викладачка, коли я народжувала першого синочка – у лютому, було дуже холодно, принесла мені у палату обігрівач. Здавалося б, чого вона має мною перейматися? Така людяність дуже зігріває і підтримує, особливо тоді, коли на душі погано.

У 19 років я закінчила училище з червоним дипломом. Викладачі згодом не раз мені повторювали: «Ти одна закінчила училище з двома дітками, але найуспішніша з наших випускників».

На училищі вирішила не зупинятися і вступила на заочне відділення Кременецького педагогічного інституту.
19 років, двоє дітей та інститут – це було дуже важко. Але я і з тим впоралася. Може, хтось інший зламався би і здався, але я не могла собі цього дозволити. Уклінно вдячна мамі й татові, які залишалися з дітьми, без їхньої допомоги, звісно, я не змогла б вчитися. Звичайно, їм було прикро, що так склалося моє життя. Вони пережили не менше, аніж я. Але всі ці хвилювання вже в минулому. Усіма внуками мої батьки дуже тішаться. У мене була сусідка, вона мені казала: «Наталю, у житті нічого не стається просто так, все у тебе буде добре. Ти собі ще хлопця знайдеш, а діти завадою не стануть».

«Слухай, хлопе, тобі мене треба?..»

– Саме в інституті я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Коли  прийшла вперше на пари, він сів навпроти мене і довго не зводив погляду. Я була збентежена і не могла зрозуміти, в чому справа. Потім до мене підійшов, запропонував зустрітися. Я відмовила: «Нащо? Не чіпай мене, у мене алергія на хлопців, я взагалі нікому не довіряю». У мене від пережитого був такий стрес, що у бік чоловіків я дивитися не могла, не кажучи вже про те, щоб починати нові стосунки, тим паче з двома дітьми. Подумала собі: «Слухай, хлопе, тобі мене треба?..» А він один раз мене кличе, другий, третій… Я тоді сказала фразу, яку досі пам’ятаю: «Слухай, Ваня, я з тобою ніколи нікуди не піду!» І не пішла, аж під вінець (сміється, – ред.). А він вже згодом мені розповів, чого мене так вчепився. У нього був дуже великий переляк в дитинстві: помер його дідусь. Його повели до бабці, яка відмолювала йому той страх. І коли він останній раз до неї поїхав, вона сказала: «У тебе в житті буде все добре, але лише тоді, коли зустрінеш дівчину з такими ж голубими очима, як у тебе. Коли ти побачиш ті очі, зрозумієш, що вона твоя. І ти не зважай ні на що, одружуйся – тобі буде з нею добре». «Коли ти тільки зайшла і я побачив твої очі, не знав, хто ти і звідки, але відразу зрозумів, що ти маєш бути моя, і більше мене нічого не обходить», — зізнався він мені. Поступово Іван таки зумів зламати усі мої стереотипи про чоловіків. Так ми й побралися і у нас народилися двоє діток – Тарасик і Оксанка.

«Найстрашніше – коли троє діток опинилися у лікарні»

– Закінчили ми разом інститут. Двоє художників у хаті – не просто. Чоловік поїхав на заробітки у листопаді 2015 року. А у грудні я з трьома дітьми потрапляю до лікарні. Три рочки, два рочки і три місяці найменшому. З бронхітом, кишковою інфекцією і ще казна-чим. І всі ті гроші, що чоловік заробив і з якими ми мали б пережити зиму, пішли на лікарню. Це був найстрашніший період у моєму житті, хай сховаються сердечні переживання. Троє дітей, крапельниці, уколи. Середульшому синочкові не згущувалася кров і дуже падав гемоглобін, йому робили переливання крові, ледве врятували. Не знаю, як я це витримала…

Продавати з ранку до вечора хот-доги за 1600 грн. не хотіла

– Нарешті приїхали додому, і я розумію, що у нас в хаті лишилося 150 гривень. Пам’ятаю, ми мали шампанське, ще купили паличку вареної ковбаси, щоб зробити олів’є. Так зустріли 2016-ий. І весь його так і прожили: заробили – віддали борги. Це був дуже складний рік. Мені пропонували продавати вікна, мити підлогу і продавати хот-доги шість днів на тиждень з 8-ої до 18-ої за зарплату 1600 гривень… У мене тоді сталася істерика, я була зла на себе, на державу, на все на світі. Я добре виплакалася, а тоді сіла і сказала сама собі, що не варто сподіватися на інших, а розраховувати тільки на себе, на таланти, які мені дав Бог. Що я вмію? Я комунікабельна, легко знайомлюся і знаходжу спільну мову з людьми, творча. Разом з тим мама малих діток, яким я потрібна постійно поруч, тож не варто шукати роботу, через яку вони не будуть мене бачити. Саме з таких міркувань вирішила спробувати себе в мережевому бізнесі. Вчилася, набивала гулі, але ніколи не казала, що у мене щось не вийде. Багато вчилася і зараз вчуся. У мене «пунктик» вічного студента, який здобуває все нове й нове і ще й кайфує від цього. Завжди себе вдосконалюю. Обожнюю читати книжки. Маю правило: з кожної зарплати купувати собі бодай одну книжку.

«Господь повертає нам те, що ми даємо іншим»

– Що б з тобою не сталося, де би ти не була – слухай своє серце, воно завжди тобі підкаже правильну відповідь, – переконана Наталя. – Нічого не дається просто так. Якби я того не пережила, нині не була б такою, як є. На чоловіка ніколи не скаржуся, він мені завжди в усьому допомагає, навіть готує смачніше, аніж я. Мені з ним дуже пощастило. Образ ні на кого не тримаю. Намагаюся бути привітною з усіма. Навіть якщо буває погано на душі, стараюся того ніколи не показувати, тому що поганого у світі довкола багато. Завжди треба бути позитивною, погане залишати в минулому, йти з усмішкою далі – тоді Всесвіт віддає у декілька разів більше. Господь усе бачить і повертає нам те, що ми даємо іншим.

 


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: ,

Перегляньте також:

Loading...
Нещодавно опубліковане

Як для першої леді України створювали вбрання на інавгурацію...


Рубрика: , , Опубліковано: о 18:00


Тендітні панянки у «середньовічних» сукнях, брутальні байкери у шкірі та вишукані моделі в оригінальному дизайнерському вбранні — уся ця «екзотична» публіка цими вихідними зібралася у Чорткові, аби відсвяткувати відкриття туристичного сезону...


Рубрика: , , Опубліковано: о 17:00


Упродовж трьох останніх років Тернопільщину «атакують» кліщі...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 16:00


Картини Олесі Гудими експонуються у Будайській фортеці...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 15:00


«Смачні світлини» від тернопільських фуд-фотографів...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 14:00



Теми дня
24 Травня
23 Травня
Курс валют на портале banker.ua
banker.ua
Відео