«Доброго ранку. Вітаю слухачів обласного радіо. Перед мікрофоном журналіст Євген Баров…». Такими словами він незмінно вітав тернополян ось уже… понад чотири десятиліття! Заслужений журналіст України Євген Баров — без перебільшення, легенда тернопільської радіожурналістики! Голос ведучого багатьох радійних програм тернополяни пам’ятають досі. ”Приємно, що, куди б не пішов, навіть на базарі, люди впізнають мій голос, згадують передачі, які вів, — каже Євген Ігорович. — Та й для мене радіожурналістика — це назавжди… От навіть коли йшов до вас у редакцію, спіймав себе на думці: «Добре, що вітру нині немає, не задуватиме мікрофон і буде якісний радіозапис.» (Сміється, — авт.) Все одно, хоча вже на пенсії, але мислю «радійними» категоріями…

— А з чого для вас почалася радіожурналістика? Завжди знали, що це ваша «сродна» праця?
— Мій життєвий шлях починався із приміського села Петрикова біля Тернополя, звідки родом моя мама. Я там прожив лише рік, а в 1949 році ми перебралися до Тернополя на вулицю зі смішною назвою Гусяча. Десяток хатинок на тодішній околиці міста тулилися над берегом річки Серет… Пам’ятаю, батько ходив на риболовлю і завжди приносив нам до столу з десяток лящів, піскарів чи плотичок… У ті далеко не ситні повоєнні роки це було суттєвим додатком до нашого скромного раціону. Батькова зарплата випускового у друкарні «Вільного життя» (а він подався в журналістику уже в доволі зрілому віці, вступав до Львівського університету, маючи двох діток) була 400 карбованців, а буханець хліба на базарі тоді коштував 120. Так ми жили вчотирьох – у мене була молодша сестричка, а згодом з’явився ще й братик…. Добре, що мій батько, хоч був міським жителем, мав ген любові до землі: де б ми не жили, він знаходив місце, де розбивав грядки і садив городину. А мене, як найстаршого в сім’ї, брав собі на допомогу, і я вже з 4-5-річного віку садив з ним картоплю. Від тата мені передалася любов до землі, тож нині увесь вільний час присвячую дачним справам… І друге, що передав мені батько, — це прихильність до журналістики. Хоча повинен зізнатися, що… спочатку не хотів бути журналістом! Так, ще у школі я добре писав твори, і наш світлої пам’яті вчитель української мови та літератури Андрій Іванович Гайда (донині пам’ятаю його коронну фразу: «Я вас навчу Шевченка любити»!) не раз влаштовував їх публічне читання і в учительській, і в паралельних класах, роблячи мене «героєм дня»… Тим не менше, я свідомо не прагнув пов’язувати своє майбутнє з журналістикою, бо бачив приклад тата, який і у вихідні, і в свята біг на інтерв’ю чи репортаж, а увесь вільний час ще й їх розшифровував. Я ж не любив саме технічну роботу — всю цю писанину — захоплювався можливістю Гемінґвея, який надиктовував секретаркам свої тексти… (Сміється, — авт.)

— Проте навіть якщо ви одразу не «пішли» у журналістику, то журналістика прийшла до вас…
— Після школи я вступав на відділення радіофізики у Київському університеті, проте був великий конкурс, недобрав балів… Працював фурнітурником на Тернопільській галантерейній фабриці «Подолянка», а заодно і співав там у самодіяльному колективі. І от якось ми з концертом самодіяльності завітали у село Калагарівка Гусятинського району. Невеличкий сільський клуб ледь не репнув від кількості охочих подивитися на міських «артистів». Коли вдома я розповів про це батькові, він сказав мені: «А тепер сядь і напиши про це…» А, прочитавши написане, запропонував мені самому прийти на радіо і прочитати цю новину. Я так і зробив і ледь не зірвав роботу цілої зміни: уся молодь фабрики стояла перед радіоприймачем і чекала, коли ж буде новина про наш концерт… Інформація звучала хвилинку-півтори, а героєм колективу я був ще тиждень, як мінімум! І тоді зрозумів: коли знову вступатиму, то вже точно не на радіофізику. Фізика відпала, а радіо залишилося… (Сміється, — авт.)
Проте я ще не відразу прийшов до журналістики: далі було навчання на вечірньому відділенні політехнічного інституту, потім армія, і аж відслуживши, визначився остаточно — подався на факультет журналістики Львівського університету ім. Франка. Навчався заочно, а працював на радіо звукооператором. Але у вихідні постійно бігав на різні події — готував до ефіру свої репортажі та інтерв’ю. В журналістиці практика — це відсотків вісімдесят професії! Вміння вислуховувати, розпитувати, цікавитися, знаходити контакт з людьми… За рік навчання мене перевели на творчу посаду — кореспондентом Тернопільського обласного радіо. Старшим редактором відділу тоді був чудовий журналіст і талановитий поет, мій добрий друг, нині уже, на жаль, покійний Ярослав Бенза. Він та-а-ак трепетно ставився до слова і мене цим заразив! З його подачі не уявляю себе без роботи зі словниками. Також на все життя вдячний тодішньому власкору Укррадіо в Тернопільській області, моєму наставнику, також заслуженому журналісту Ярославу Гавриловичу Гульку. Саме він підмітив, що мені добре вдаються живі репортажі та інтерв’ю і проклав їм шлях до загальноукраїнського ефіру. Я гордився тим страшенно!

— Радіожурналістика — це окремий, і, я б сказала, особливий жанр. Бо ж слово — не горобець, вилетить у прямому ефірі — не впіймаєш…
— (Сміється, — авт.) Так, бувало і таке, що зривалося з язика «гостре» слівце… І курйози траплялися не раз, особливо у прямому ефірі. Пригадую, як мого колегу по мікрофону із Луцька за розказаний у прямому ефірі анекдот «на грані фолу»… зняли з ефіру на три місяці! Радіожурналістика вимагає великого самоконтролю, самоцензури і почуття міри. Я свого часу знайшов вислів Бернарда Шоу, який, на мою думку, точно визначає значення слова, яке звучить: «Є десять способів сказати так, п’ятдесят способів сказати «ні», але тільки один спосіб це написати…» Тобто, наскільки слово, яке звучить, багатогранне, як влучно воно може передати настрій людини, її стан — душевний та емоційний. Скільки всього ти можеш вмістити у живе слово! Я так полюбив роботу з ним…
Живе спілкування у журналістській роботі безцінне — якщо не зумієш людину розкрити, розговорити, щоб вона довірилася тобі, відкрилася — матеріал не вдасться. Для радіожурналістики це особливо важливо, бо прямий ефір не дає «інших шансів». Тому мені дуже приємно, коли, бувало, до мене приходили на ефір люди напружені, мовчазні, а потім казали — ви так мене зуміли розслабити, розговорити, що я вам усе як на духу розповів…
Мені дуже пам’ятна передача «У нас на Тернопіллі», яка виходила на каналі «Промінь» Українського радіо. За 15 років роботи над нею я випустив в ефір добрих півтисячі випусків. Звучала вона на всю Україну і до мене на ефір приходили багато на той час початкуючих співаків, які нині — зірки всеукраїнського масштабу. Це, наприклад, Наталка Бучинська, Оксана Пекун, Віктор Павлік, Володимир Вермінський — нині народні та заслужені артисти України. Горджуся, що я одним із перших розповів про них всій країні.
Пригадую курйозний випадок із нашим народним артистом Володимиром Ячмінським, який, як зараз пам’ятаю, тоді святкував свій 60-річний ювілей. Ми домовилися з ним зустрітися у понеділок о пів на 10 ранку. До ефіру залишається півгодини, двадцять, п’ятнадцять хвилин, а його все нема і нема… Я дзвоню до нього додому (а жив він далеко на «Дружбі») і чую у трубці сонний голос Володі: «То що, хіба вже та година?!» Він примчав автомобілем — у домашніх тапочках, в спортивному костюмі — щастя, що у нас не телеефір був (Сміється, — авт.). Проте, слід віддати йому належне, віддихавшись, «відпрацював» ефір на відмінно!

— Нині за радіо не сумуєте?
— Я віддав йому 46 років життя, як я можу за ним не сумувати?! Дружина нещодавно мені заявила: «Відколи ти пішов із радіо, я нікого більше не можу слухати. Такого, як ти, більше нема…» Я їй кажу — це ти по-особливому до мене ставишся, а вона віднікується… (Сміється, — авт.) Я починав роботу на радіо звукооператором, майже 42 роки віддав практичній журналістиці, з яких 25 років був власкором Українського радіо. Не лічив своїх матеріалів, проте якщо зібрати усі репортажі, інтерв’ю та замітки, рахунок, мабуть, точно на тисячі пішов би… Якби їх усіх докупи зібрати, була б уже багатотомна збірка. Приємно, коли мені ще й нині інколи телефонують мої колишні слухачі — побалакати, розпитати, як справи… Я для себе в житті зрозумів одну важливу річ. Дехто вважає, що найбільшу цінність має золото. Проте і воно з часом тьмяніє, вкривається патиною. А от золото спілкування людського — воно не блякне, не втрачає своєї краси. Це направду безцінне!