Вівторок, 30 листопада 2021
• У Борщеві водієві за п’яну їзду присудили 10 діб арешту • У Тернополі на вулиці Мазепи водійка Chevrolet врізалася у Skoda: травмовано двох жінок • У Тернополі під час ремонту двору чоловік вкрав 10 бордюрів • Навіщо палив? Затримали хулігана, який пошкодив три автівки в Тернополі • У День пам’яті жертв Голодомору сотні тернополян запалили на Театральному майдані свічки пам’яті • Тернопільські поліцейські перевіряють громадські заклади на дотримання посилених карантинних вимог • М’ясо чи риба? • 27 листопада на Театральному майдані Тернополя відбудеться всеукраїнська акція «Запали свічку» • На Зборівщині під колесами автомобіля загинув хлопчик • Мешканець Теребовлянщини надіслав інтимні фото 16-річної сусідки її друзям • Не стало відомого теребовлянського бізнесмена і політика Юрія Дзюбана • Шанс на життя, яким не можна знехтувати • Із боржниками КП «Тернопіль-міськтеплокомуненерго» працює виконавча служба • Господар будівельного майданчика • Тернопіль проходить нову хвилю пандемії поза «червоною зоною» • Не стало колишнього міського голови Тернополя Богдана Левківа • 10-місячна Юліанка з Тернополя потребує допомоги • Файне місто показує всій Україні приклад енергоефективності • До кінця року до обласного центру привезуть п’ять тролейбусів Škoda • На Театральному майдані розпочалися роботи зі встановлення головної новорічної ялинки міста
Майданівець Петро Жовтовський: «Майстер із Канади зробив мені подарунок — оздобив очний протез тризубом!»

Автор: Опубліковано: 24 Листопада о 15:40 343


Петро Жовтовський (псевдо «Чорний») із Кременця втратив на Майдані око, частково — зір, але Революція Гідності ще більше зміцнила його проукраїнський погляд.


Снайпер травмував хлопця 18 лютого 2014-го на вулиці Інститутській. Петрові тоді було 20 років. Батькам не сказав, що їде до столиці. На Майдані розшукав свого чотириюрідного брата Олександра Капіноса, який згодом став Героєм Небесної Сотні. Кременчани відважно обороняли Майдан у складі 35-ої сотні «Волинська Січ» аж до розстрілів. «Тримайся, козаче!» — підбадьорив Олександр Петра після поранення. Не могли подумати, що прощаються назавжди. Наступного дня куля снайпера забрала Капіноса.
Минуло вісім років після Революції Гідності. Петро згадує все в деталях, ніби це було недавно. Проте після Майдану він не був багатослівний — боліло. І не лише травмоване око. Боліла душа. Розраду знайшов у волонтерстві, громадській роботі. Останніми роками займається патріотичним вишколом молоді, організовує мандрівки для родин українських бійців. «Боротьба триває!» — каже. Майданівець не любить, якщо хтось ниє про розчарування.

Снайпер влучив кременчанину в око.

«Мотоциклетний шолом позичив на Майдан у сусіда»
— Сашко Капінос завжди включався в політичне життя України, вболівав за Тернопільщину, — розповідає Петро Жовтовський. — Коли біля Кременецького заповідника хотіли побудувати завод із вирощування шампіньйонів, він згуртував людей. Протестували — і нас почули! Це було до Майдану. Європейський вектор розвитку країни був мені близький, хотілося реформ і позитивних змін. Після училища я їздив до Польщі, розумів плюси і мінуси Євросоюзу. Коли Янукович відмовився підписувати документ про євроінтеграцію, це всіх обурило, бо рухатись у бік Росії — не на нашу користь. Побиття студентів сколихнуло Україну. Я не мав змоги відразу поїхати, зібрався після різдвяних свят. Прибув на Майдан у День соборності — 22 січня 2014-го. Приховував від батьків. «Я на тернопільському Майдані», — казав. Але мама почула відлуння в телефоні й у телевізорі — все зрозуміла. Раніше я ніколи не був у Києві, тож боявся загубитися, а ще хвилювався, щоб правоохоронці не викрали. Та коли добрався до Майдану, відчув атмосферу свободи, безпеки і побратимства. Держава в державі. Власна Січ. Пішов на вулицю Грушевського, на Інститутську. Там стояли ВВшники. Люди просили їх не виконувати злочинні накази. Почалися вибухи, пускали газ. Я одягнув мотоциклетний шолом, який позичив у сусіда. З пластикових труб нарізав «наколінники» — заховав під штани. «Беркутівці» почали наступ. Важко було втримати хвилю, бо серед самооборонівців стояло багато звичайних мітингувальників. Пригадую, бігли тисячі людей, хтось падав, їх піднімали. Побачив молодиків, які кидали бруківку в «беркутівців», щоб стримати навалу. Приєднався. Але бруківка швидко закінчилася. Нас відтіснили до Українського дому. Троє хлопців знову взялися за бруківку. Підтримав їх. За хвилину-другу нас стало 10, потім — 15, 20, 30… Так ми загнали «беркутівців» за стадіон «Динамо».

Петро ішов з палицею проти беркутівської “черепахи”.

«Куля з Калашникова наскрізь прошивала «бронік»
— «Беркутівці» били літніх людей, дівчат — це викликало лють. Я підібрав на землі шмат арматури, підбіг до «черепахи» — кількадесят «беркутівців» зі щитами, які прикривали снайпера, — і влупив, щоб розігнати. Є світлина, де я вийшов один проти них, — продовжує розповідь кременчанин. — Потім побачив снайпера, наблизився, схопив бруківку — кинув. Нахилився вдруге — біля мене вибухнула світлошумова граната. Контузило. Світ закрутився, в голові загуло, ніби пробігли сорок оленів Санта-Клауса, на кожному з яких по 50 дзвоників (усміхається, — авт.). Оглянувся, а побратими за двадцять метрів. Мене тоді могли легко схопити, ніхто більше б не побачив. Раптом підбігла якась дівчина і відтягнула вбік, повела в Будинок профспілок, де мені надали допомогу. Очуняв ближче до вечора, піднявся, в голові гуділо, важко було ходити. «Гаряча голова і гаряче серце тут недоречні», — напоумили земляки, почувши, як я ризикував. Але саме на хоробрості та жертовності багатьох Майдан і вистояв. Взявся я носити з хлопцями скати на вулицю Грушевського — перекрили дорогу двометровою барикадою. Потім палили шини, щоб стримати наступ, — дим валив на весь Київ.
З перших днів на Майдані я хотів доєднатися до «свободівців» або «Правого сектора», але Сашко Капінос радив зачекати, бо саме взялися формувати «Волинську Січ». До 35-ої сотні увійшли хлопці з Волинської, Рівненської і частково Тернопільської областей, здебільшого — представники «Національного альянсу». Щоб потрапити в сотню, треба було, щоб хтось за тебе поручився. За мене поручився Сашко. Наша сотня спершу базувалась на восьмому поверсі Міністерства агрополітики, згодом перебралася в Український дім. Панувала дисципліна, ми чергували на Майдані та в місті. Запровадили жартівливі «тортури»: за день потрібно було пити чай зо п’ять разів та їсти часник і цибулю, щоб не захворіти. Земляки привозили харчі, ліки, теплий одяг. На початках ми мали лише шоломи і палиці. З металевих листів бляхи скрутили щити. Волонтери подбали про бронежилети. Але, як показав досвід, куля з Калашникова легко прошиває «бронік» другого класу.

«Очі поскляніли і видихнув на мене душу…»
— «Тітушки» тероризували людей, трощили автівки. Кияни боялися їх. Ми намагалися розігнати ту наволоч. За нами їздили СБУшники, — згадує Петро. — Самооборона Майдану хотіла пробратися до Верховної Ради. Розуміли, що буде бійня, бо навряд чи банда Януковича допустить нас. Ми готувалися до тих подій. До 3-ої години ночі калатали коктейлі Молотова, поверталися в Український дім о 5-ій ранку, а в 7-ій — підйом. Поїли і рушили до парламенту. Вже відчувалося, що буде щось недобре. Одна частина нашої сотні стояла навпроти парламенту з боку Інститутської, друга — трохи далі. Біля Маріїнського палацу «тітушки» напали на майданівців. Через годину почали наступати «беркутівці». Нас відрізали від Майдану. Ми мусили відступати по вулиці Інститутській до Кріпосного провулка. Самооборонівці намагались зупинити орду — кидали бруківку, але вона швидко закінчувалась. По Інститутській у нас летіли гранати, пускали газ, який обпалював шкіру. «Беркутівці» перевернули якийсь автомобіль і стріляли з-за нього. Наші хлопці мали кілька димових шашок. Я запалив одну — кинув. Ми встигли трохи перегрупуватись, утримували там оборону ще близько години. Потім один побратим кинув шашку, пішли в контрнаступ. Відбулося кілька рукопашних сутичок. Деякі майданівці відступали — хтось через отруєння, хтось через поранення. Загорівся побратим, я кинувся гасити його. Він дав мені свій щит. Потім я горів — гасили. Як тільки визирну з-за щита, відразу куля летить у голову. Добре, що був у шоломі, зараз він — у прокуратурі, як доказ. Мав на собі протигаз, але і в ньому задихався. На хвилю відбіг, щоб замінити фільтр, повертаюсь — щити розкидані, повно крові. «Беркутівці» пішли в наступ. Одного чолов’ягу забили на смерть. Ми максимально тримали оборону, але що таке щити проти вогнепальної зброї. Ряди самооборонівців рідшали, але за нами стояла стіна людей, тому Майдан тримався.
Хлопці прикотили Камаз, щоб перекрити дорогу. Пхали, а я намагався викручувати кермо. Раптом підбіг побратим Сашко Храпаченко, витягнув мене за руку з вантажівки. За мить «беркутівці» обстріляли вікна, в кабіну влетіла граната… Я нічого не чув — посадили в швидку. Контузія. Якась киянка з донькою відвезли мене до лікарні. Дорогою зупиняла міліція. Пощастило, що потрапив у 17-ту лікарню, де поранених охороняли афганці. Усе було завалено майданівцями. Санітарки непритомніли, як бачили рани у хлопців. Я ходив коридорами, нічого не чув. Хлопчина з пошматованими пальцями і побитим обличчям просив пити. Знайшов пляшку з водою — напоїв. Підійшов до іншого пораненого — той панічно дихав. Хотів йому допомогти, але очі поскляніли, видихнув востаннє. Видихнув на мене душу.

«Гризе, що побратими полягли, а я — живий…»
— По телевізору в лікарні я бачив, що намагаються штурмувати Майдан. «Треба повертатися і відстоювати», — казав собі. Під вечір мене в лікарні відшукала Зоя з Києва, з якою я познайомився на Майдані, — вдячно згадує кременчанин. — Просила ще побути під наглядом лікарів, але я рвався до побратимів. Уночі ми вирушили вулицями міста. Зайшли на Майдан від Михайлівського собору. Людей було мало, горіли намети, барикади. За першою барикадою зустрів побратима «Махна». «Ти ж у лікарні був…» — здивувався. «Нема часу відлежуватись», — сказав.
У дворику Будинку профспілок зібралися наші хлопці. «Майдан ледве стоїть. Якщо хтось хоче поїхати додому, не буду засуджувати, але я залишаюсь», — заявив наш сотник. «Не можна відступати! Інакше втратимо державу», — виступив Капінос. Усі одноголосно підтримали. Потім ми лавою рушили на Майдан. Нас було десь 20. Одна частина пішла на Інститутську, інша залишилась біля Будинку профспілок, щоб координувати. Під’їжджали нові люди. На Майдані кожен знав, що робити. Закінчувалася бруківка — приносили, закінчувались коктейлі — бігли по нові. Підтягували сміттєві баки, лавки, щоб перегороджувати шлях орді Януковича. У «беркутівців» летіли слоїки з варенням, із консервами, з салом, лимони, дрова… (усміхається, — авт.)
Ми з останніх сил тримали Майдан. Загорівся Будинок профспілок, темніло. Напруга зростала… Стояли в густому диму. Раптом я побачив, що наближається снайпер, піднімає зброю і цілиться в когось із хлопців. Щоб вберегти їх, я жбурнув у стрільця бруківку, схилився по другу, третю. Тут пролунав постріл у мене… Лише завдяки тому, що я дуже швидко рухався, куля не влучила в лоб, а поранила лише око. Побратими підхопили мене, відвели до швидкої. «Тримайся, козаче!» — підбадьорив Сашко Капінос. «Скоро приїду», — сказав я. Це була остання наша зустріч. Через кілька годин, вже наступного дня, Сашка, на жаль, не стало. Його смертельно поранив снайпер… Спершу мене повезли в одну лікарню, потім — в іншу. Медики з Майдану просили колег прийняти наших поранених через чорні ходи. Уряд тоді вдавався до тиску на медиків. Уночі з 18 на 19 лютого мене оперували в Олександрівській лікарні. Зі мною було ще 16 майданівців із травмованими очима. Декому очі поранили осколки гранати, декому — гумові кулі, декому — металеві з вогнепальної зброї. Мене поранило металевою. Око розірвало, тільки м’яз залишився. Медики кинулися рятувати друге око, адже це парний орган — все пов’язано. Зробили диво — склали все, зшили! У медичних документах я був під вигаданими даними — Чорний Петро Михайлович із Криму. Прийшов до тями після наркозу, а мені телефонують побратими і кажуть, що кількох наших не стало… Не можу голови підняти, докоряє совість. Хлопці гинуть, а я тут лежу в лікарні. Досі гризе, що побратими полягли, а я — живий. «Сашка не стало…» — почув у слухавці й випустив телефон із рук. Був морально вбитий.

«Коли піднімаю повіку, над зіницею — тризуб!»
— Лікарня вщерть переповнена. Зоя попросила автомайданівців доправити мене до неї додому задля безпеки, — розповідає Петро. — Дівчина героїчно робила мені перев’язку очей, хоча картина була страшна. 20 лютого знову загинули побратими… Потім були «Пливе кача…», труни з убитими, їхні фото… Ми разом обороняли Майдан, жартували, вірили. Болюча втрата… Досі згадую хлопців — усміхнених, позитивних. Мав за честь стояти з ними пліч-о-пліч. Вбили шістьох із нашої сотні та ще одного, який тільки прийшов. Багато хлопців було поранено, отримали контузії.
В Українському домі залишився мій паспорт, невдовзі рідні виробили мені в Кременці новий. Приємно, що Польща приймала поранених майданівців на реабілітацію навіть без документів — клеїли номер на плече і садили у військовий літак. У Вроцлаві нас прийняли з почестями, «зеленим коридором» доправили до військового госпіталю. Земляки за кордоном провідували, приносили речі, харчі, купили нам телефони, подбали, щоб рідні могли приїхати до нас. Мої мама і сестра привезли паспорт. Хоча моя мама вразлива, але не плакала, просто обійняла і сказала, що любить. Для мене важливе було розуміння рідних! Більше трьох тижнів нас лікували в госпіталі, потім ще певний час ми жили в українських родинах і були під контролем медиків. Мене прийняло одне подружжя з України, досі підтримую з ними зв’язок. Нація єднається у важкі моменти, тоді проявляється людяність. Нині відбувається контрреволюція. Але додає сил думка, що наші предки боролися і вмирали, не маючи натяку на державність, а ми нині живемо у своїй державі! Дивує, що дехто тепер ще задає дурні запитання: за кого і за що зараз воювати.

Після Польщі я повернувся до Києва, а згодом — до Кременця. Розумів, що починається війна. Відбулася анексія Криму, Росія захопила Донбас. У мене був пригнічений стан, адже не міг піти воювати. Знайомі порадили поїхати на реабілітацію до Канади за програмою «Молодь Майдану». Там прожив два місяці, навчався у коледжі, відвідував різні заходи. Наша діаспора у Ванкувері вболівала за українських військових — передавали допомогу.
Перший свій очний протез я ненароком розбив. Перед поїздкою до Канади мені запропонували в Києві новий, але не було часу робити індивідуальний. Але й той згодом розбився. Українська громада замовила мені пластиковий — дуже зручний. Майстер, який виготовляв протез, був зворушений моєю історією. Казав, що більшість його клієнтів втрачали очі в бійках. А я — під час революції. Хоча він мав вранці кудись летіти у справах, до ночі виготовляв протез. Та ще й зробив мені сюрприз — намалював на протезі… тризуб. Вразило до глибини! Коли піднімаю повіку, над зіницею — тризуб.

«Революція Гідності — справжнє народження Незалежності»
— Повернувся додому — взявся за волонтерство. Мене обрали керівником центру «Джура», — продовжує розповідь. — Ми плели маскувальні сітки, шили бійцям штани, передавали медикаменти, харчі. Кременецький актив зібрав представників держустанов, щоб узгодити співпрацю для допомоги нашим військовим. Робили все, що могли. Потім я долучився до просвітницьких заходів. Наречена Капіноса разом із кременецькими просвітянками організували лісову школу на хуторі Вірля. Я долучився. Згодом поїхав на «Хотинську Січ». Захопився проведенням вишколів для молоді. Організовую всеукраїнські теренові ігри та різні патріотичні проєкти. Заснував мандрівний табір «Кременецький рейд». Біля сіл Гурби та Антонівці на Шумщині проводимо вишкіл «Рекрут» для родин військових. Хочемо, щоб наші бійці могли поспілкуватися, відволіктися від буднів. Як волонтер їжджу в Попасну. Там на передовій — наші майданівці, які доклалися, щоб надихнути місцеве населення на українство. Позаторік я провів у Попасній Андріївські вечорниці. Невдовзі планую їхати на базу ДУКу.

Маю інвалідність, також майданівців прирівняли до учасників бойових дій. Уряд Януковича видавав злочинні накази. Усі мої побратими дали покази в правоохоронних органах. Досі розслідують справи Майдану. Мене теж допитали, кілька разів я брав участь у слідчих експериментах. Про те, що отримав травму на Майдані, є багато свідків, є фотографії, медичні документи. Втратив здоров’я, але не шкодую, бо якби ми не відстояли Майдан, то втратили б набагато більше.
Роблю висновок з історії: коли ми втрачали державність, то втрачали й мільйони громадян. Натомість, коли давали відсіч, то перемагали. Як тільки допускаємо в серце сумнів чи робимо спроби перемовин із ворогом, то розплачуємося великою ціною. Ми живемо в одній сім’ї під назвою Україна і нам треба спільно докладатися до змін. Майдан став важливим рушієм. Революція на граніті була зачаттям Незалежності, а Революція Гідності — справжнім народженням Незалежності. Боротьба триває і нам ще є куди рухатись, розвиватись у різних напрямках. Не терплю, коли ті, які не були на Майдані, не воювали на Донбасі, скиглять, що все дарма. Рух до ідеалу — вічний, а в нас далеко не ідеальні ні суспільство, ні держава. Не достатньо вийти на Майдан, захистити нашу землю, прийняти нові закони, треба кожному із нас змінюватись.

 


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: , , , , ,

Перегляньте також:

Loading...
Нещодавно опубліковане

Борщівський районний суд призначив покарання для водія мотоцикла, який повторно впродовж року керував транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння.

...


Опубліковано: о 12:11


В травматологічне відділення з тілесним ушкодженнями звернулися двоє пасажирів автомобіля Chevrolet...


Опубліковано: о 18:06


До співробітників Тернопільського районного управління поліції звернувся представник приватної підрядної організації, що здійснювала ремонтні роботи в дворі одного з будинків по вулиці Корольова в обласному центрі...


Опубліковано: о 15:08


Три знищених автомобілі за останніх три доби, а також пошкоджене державне майно - наслідки нічних "жартів" невідомого...


Рубрика: Опубліковано: о 10:52


Щорічна традиційна Всеукраїнська акція «Запали свічку» відбулася 27 листопада, у День пам’яті жертв Голодомору, на Театральному майдані Тернополя...


Рубрика: , , Опубліковано: о 12:05



Теми дня
30 Листопада
29 Листопада
28 Листопада
27 Листопада
Курс валют на портале banker.ua
banker.ua
Відео