Понеділок, 05 грудня 2022
• Біля Почаєва урочисто перепоховали десятьох воїнів УПА • Підробив документи про ремонт опалення в лікарні. На Тернопільщині засудили підприємця • Ні генераторів, ні коштів: шахрай ошукав мешканця Тернополя на 50 тисяч гривень • У Тернополі на переході автомобіль збив маму з візочком • Як отримати допомогу за електронним лікарняним • На Тернопільщині презентували інформаційно-аналітичну систему, що створює нові можливості для шкіл • Вдвічі менший урожай і непрогнозована посівна: ситуація із зерном в Україні • “Прошу суд зняти з мене браслет, оскільки є перебої з електроенергією” • Перерахунок пенсій у грудні: кому і на скільки підвищать виплати? • У Тернополі працюють десять пунктів обігріву • У Почаївській лаврі знайшли матеріали проти України • Із присвятою Збройним силам України! У Тернополі виступить Капела бандуристів • Замість ялинки – хатинка святого Миколая • Мобільні зупинки-укриття у Тернополі мають сертифікати відповідності • Велосипедист переїжджав у темряві дорогу… • У Тернополі планують розгорнути 12 стаціонарних пунктів обігріву • 8000 світловідбивальних стрічок-флікерів отримали маленькі тернополяни • Незаконно вивозили за кордон військовозобов’язаних • Справжнє обличчя війни • Шахрай поцупив із банківського рахунку 35 тисяч гривень
Маріуполь — болюча рана. Історії маріупольців, які знайшли прихисток на Тернопільщині

Автор: Опубліковано: 22 Травня о 10:51 166


«Буде довіку стояти праведне місто Марії».


За три місяці масштабного вторгнення в Україну російські загарбники вщент знищили Місто Марії Маріуполь. Велике розвинуте місто із понад 400 тисячами мешканців перетворили в руїну, а ще гірше — у болючу рану. Путінські ординці руйнують Маріуполь, не зважаючи на цивільне населення, на дітей. Вже вбили понад 20 тисяч маріупольців. Місто перетворилося на кладовище. Понад 40 тисяч людей насильно вивезли у московію. Це один із найстрашніших геноцидів мирного населення в сучасній історії. У заблокованому Маріуполі досі залишається близько 150 тисяч містян. Під час оборони міста загинуло чимало наших військових. Але навіть в оточенні в підвалах заводу «Азовсталь» українські захисники не здаються. Утікаючи від війни, декілька родин маріупольців зупинилися у Тернополі. В їхніх очах — застигла порожнеча. Пережили пекло, втратили дім, роботу, рідних… «Як бути далі?» — запитують себе. Спершу мешкали у приміщенні дитячого садка «Кобзарик» у Великій Березовиці, згодом їх переселили до школи в село Острів. Декому вдалося знайти орендоване житло. Втративши все, вони не перечікують війну, бо повертатись нема куди, тому шукають тут роботу і, як би не було важко, пробують будувати життя «з нуля».

Світлана Караба, директорка дитсадка “Кобзарик”, гостинно приймала переселенців.

«Дорогою померла свекруха — поховали в одному з сіл»
Оксана Л. усе життя прожила в Маріуполі, мала там швейне ательє, яке під час обстрілів згоріло. Житло теж знищене. До Тернополя жінка приїхала 22 березня з чоловіком, донькою, зятем, сватами, привезла з собою кішку.
— Ще з нами їхала моя 86-річна свекруха, але дорогою померла… Поховали в одному із сіл, — зітхає пані Оксана. — Маріуполя майже нема… Будинки розбомблені, інфраструктура зруйнована — ніби котком пройшлися. 24 лютого о 4:30 наше місто почали обстрілювати. Я була сама в квартирі у Лівобережному районі. Швидко зібралася і поїхала до чоловіка й свекрухи на правий берег. Місто безперервно обстрілювали, кидали бомби з літаків, одна впала біля нашого паркану. Вибило вікна у хаті. Ми ховалися у підвалі. У перший день війни пропало світло, потім — вода. 6 березня влучили в газопровід, ми залишились без опалення, готували на вогні. Не було зв’язку ні з дітьми, ні з батьками. Досі не можу дотелефонуватись. «Нікуди не поїдемо на старості», — вперлися. Не знаю, хто із друзів вижив, хто ні… Якби зять не забрав нас, то ми б там і загинули. 6 березня проскочив автомобілем і завіз у школу поліції, де й сам ховався. Зять допомагав як волонтер. У підвалі школи поліції сиділи близько 300 людей. Серед нас були правоохоронці. Ми наївно сподівалися, що нас не зачепить, але й там почалося страшне… Було дуже небезпечно. Бог допоміг якось вийти. Досі не вірю, що росіяни таке зробили з Маріуполем. Ми думали, що трохи постріляють і припинять, як це було у 2014-ому, але реальність виявилася жахливою. 15 березня у школу поліції зайшли окупанти, сказали, що наступного дня нас виведуть із міста. Маріуполь ми покинули 16 березня. Навіщо росія зробила таке з Маріуполем? Можливо, їм потрібен вихід до моря, або помстилися, що ми в 2014-ому залишилися в Україні. Путін — хворий. Ніхто з нас не хоче в росію. На серці — пустка… Як далі жити? Страшно усвідомлювати, що все втрачено. Хотілося б згодом повернутися в Маріуполь, спробувати відновлювати наше місто, яке зараз мертве.

«Прилетіла міна і вбила п’ятеро з нашого підвалу…»
«Ми з одного бомбосховища. Дивом вижили», — підхоплює розмову Олександра Н. із Маріуполя. Вона теж ховалася у школі поліції. Приїхала до Тернополя з чоловіком і мамою, їй швидко вдалося знайти роботу.
— З 24 лютого Маріуполь чекав на військову підмогу, але із Запоріжжя важко було пройти, там усе, як на долоні, колони наших захисників розбили, — каже Олександра. — Ми з чоловіком жили на Лівому березі, там досі залишаються мої свекруха і свекор. Коли почалися обстріли, я переїхала до мами в Кальміуський район. Мій чоловік — поліцейський. У перші дні війни він разом із колегами розвозив їжу, воду, бо міська влада нічим не допомагала людям. Коли ракета влучила у пологовий, поліцейські доправляли поранених у лікарні. Їм дали наказ привезти свої родини у школу поліції, щоб, якщо буде «зелений коридор», могли вибратися з міста. Мій чоловік завіз нас із мамою. Ховались у бомбосховищі. Але від снаряда підвал не сильно врятує. Батьки мого кума сиділи в підвалі, піднялися догори — їхній будинок зруйнований. Влучило в сусідній дім — всі загинули в підвалі. На Лівому березі в квартирі вбило двох сестер моєї подруги… Зайшли до кімнати, в ту мить влетів снаряд. Троє донечок однієї з них були в іншій кімнаті. Після того жаху бабуся похапцем зібрала дітей і вибралися з міста. Тіла не було змоги поховати. У Маріуполі ми бачили багато тіл на вулицях… Дитячі майданчики перетворилися на цвинтарі. Ховали у братських могилах. У бабусі мого чоловіка не витримало серце — померла 22 березня. Рідні вибігли поміж пострілами і поховали біля будинку. Ніхто не формує списки загиблих. Чати Маріуполя перетворилися на пошук рідних і друзів.
У підвалі школи поліції ми не знали новин, були ніби в вакуумі. Обстріли були все ближче і ближче. Було чутно танки, автоматні черги. 12 березня прилетіла міна і вбила двох поліцейських і ще трьох цивільних. Стояли біля рогу будинку, курили. Тіла розірвало… Поховали в дворі. Усі були шоковані. Після того люди перестали підніматись догори, щоб їсти, навіть у туалет. Чоловіки спустили в підвал електропіч, на якій готували їжу. У підвалі були генератори. 14 березня по школі поліції здійснили авіаудар. А в останні три дні перед нашим від’їздом прицільно лупили… Скинули понад десять ракет. Одного дня у підвал увірвалися російські військові, перевірили документи. Шукали «азовців» та військових ЗСУ. Коли ми вийшли з підвалу, жахнулися — будівля розбомблена. З міста нас виводили окупанти. Казали нам їхати до Донецька або Новоазовська, та ми все ж попрямували до Запоріжжя. Довго стояли в колоні у «сірій зоні», за нами гатили ГРАДи… По трасі лежали міни, підірвані автівки. Кожних двісті метрів були російські блокпости. Паралізовував страх, гнітила безнадія. Я просто читала «Отче наш»… Додому вже, мабуть, не повернемось. Не зможемо жити в напівзруйнованих будівлях. На ремонт потрібен час, і коли це буде незрозуміло. Грошей нема, роботи нема, житла нема. Важко, але дякуємо Богові, що вирвалися з пекла.

«Зливають воду з бойлерів, щоб приготувати немовляті суміш…»
Помешкання Ірини М. у Маріуполі згоріло, будинок її батька зруйнований, без житла залишилися свекруха і свекор. Жінці з молодшим сином вдалося виїхати з міста, а старший син із дружиною і двома дітками не зміг.
— Ми з сином жили на вулиці Азовстальській, біля заводу, мої батьки — на окраїні масиву «Східний». У Маріуполь нема куди повертатися, жодна будівля не вціліла. Там легше розрівняти руїни, ніж відбудовувати, — витирає сльози Ірина. — Лише де-не-де жевріє життя по підвалах. Росіяни вже третій місяць безжально бомблять наше місто. Знищують все. Це страшний злочин. Мій онучок народився на другий день вторгнення росії. Невістку виписали, а через кілька днів пологовий розбомбили. У них є ще 6-річна донечка. З двома дітьми вони сиділи місяць у підвалі. Не було води — син зливав із бойлерів по квартирах, щоб приготувати дитині суміш. Онучок хворіє… Я навіть не бачила немовлятка, бо в перший день війни захворіла на ковід, не контактувала. З Лівого берега неможливо вибратися на підконтрольну Україні територію, тільки в росію. Маріупольці не хочуть, але нема виходу. Молюся, щоб рідні вибралися. У мого свата — осколкове поранення, поруч із ним загинули люди, а він вижив. Мого 80-річного батька відкинула хвиля — зламав таз. Знесли його в підвал, а наступного дня прийшли — нікого нема. Не знаю, де зараз батько, нема зв’язку з братом…

Місто-мученик Маріуполь зруйноване, але нескорене. Історія кожної маріупольської родини болить. А незламність наших захисників в «Азовсталі» додає віри. «Буде довіку стояти праведне місто Марії», — до глибини душі пронизують рядки пісні Святослава Вакарчука.


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: , , , ,

Нещодавно опубліковане

30 листопада у селі Лідихів Почаївської громади Кременецького району відбулося урочисте перепоховання десятьох воїнів Української Повстанської Армії, які загинули восени 1944-го неподалік цього населеного пункту в бою з московськими окупантами...


Рубрика: , Опубліковано: о 21:38


Цьогоріч українці вже отримали понад 13 мільярдів гривень лікарняних і декретних допомог від Фонду соціального страхування України. ...


Рубрика: , , Опубліковано: о 21:37


Фонд соціального страхування України продовжує гарантувати державний страховий захист у повному обсязі для всіх українців – зокрема для тих працівників, чиї роботодавці не можуть дотриматись процедури нарахування лікарняних через бойові дії...


Рубрика: , , Опубліковано: о 18:12


Попри вимушену евакуацію за кордон, українські працівники не втрачають свого права на соціальний захист та забезпечуються допомогами від Фонду соціального страхування України. Зокрема, для застрахованих осіб, які виїхали за кордон через війну, ФССУ фінансує лікарняні та декретні допомоги...


Рубрика: , , Опубліковано: о 18:06


З початку війни на підприємствах України зафіксовано 728 постраждалих внаслідок бойових дій працівників (+26 за останній тиждень)...


Рубрика: , , Опубліковано: о 17:58



Теми дня
4 Грудня
1 Грудня
30 Листопада
29 Листопада
28 Листопада