Вівторок, 18 червня 2019
• Головна команда у Тернополі • У Тернополі будуть нові дитячі садочки • Як тернопільські продавці квітів дурять клієнтів • Надія Фарійон: «Сучасна медсестра – партнер лікаря» • Націоналісти разом ідуть у Верховну Раду за списком «Свободи» • Переселенка з Горлівки про війну на Донбасі • Завершується ремонт в онкогематологічному відділенні обласної дитячої лікарні • Тарас Юрик: «Плідна співпраця народних депутатів і керівництва області дозволила вийти на рекордні показники капітальних інвестицій у розвиток Тернопілля» • «Громадянська позиція» йде на вибори до Верховної Ради • Віктор Овчарук: «Після реформування первинної ланки медицини реорганізовано стаціонарні медичні заклади області» • До ЄС і НАТО за 10 років: Петро Порошенко йде до Ради з оновленою командою • У Тернопільській психоневрологічній лікарні зняли білі халати • Степан Барна: «Для мене як для голови ОДА 2015-ий став роком повернення віри в те, що наша область не периферійна» • Проєкт тернопільської «Циганки» отримав Гран-прі престижного архітектурного конкурсу • «Я простила жінці, яка замордувала мою Оленку…» • Люстрована горе-суддя хоче знищити комунальний транспорт Тернополя • «Живі» напої у літню спеку • Піца буде фест! • Усі біжать! • Тернопільській обласній організації НСЖУ – 60 років!
Музика їх не зв’язала

Опубліковано: 11 Вересня о 16:00 31


Тепер її тримає тільки школа (вона й досі тут працює!) і тільки молитва за нього.


Був на диво теплий осінній вечір. Надя поспішала до сільського клубу на зустріч із звукорежисером, якого їй обіцяли прислати на допомогу.

Країною тоді крокувала перебудова, що ще не перейшла в перестрілку і переділ. Телевізійні канали повнилися новими розважальними передачами, і на цій хвилі Надя задумала провести і в їхній школі щось схоже. Так з’явилася ідея підготувати новомодний КВК за участю вчителів та учнів, сцену для якого надав сільський будинок культури. Після успіху КВК, коли зал був переповнений – глядачі від захоплення, як мовиться, на люстрах висіли, якби тільки ті люстри були в їхньому клубі, – вирішили провести «Гуморину», сценарій якої теж придумала вона. «Гуморина» так сподобалася глядачам, що Надю просто вмовили організувати вечір сміху ще раз, не чекаючи Першого квітня, а восени, після того, як люди зберуть урожай.

І ось тепер вона швидким кроком перетинала стежкою поле, що відділяла радгоспну вулицю від будівлі клубу. Молода вчителька підняла голову і, короткозоро примружившись, намагалася розгледіти якогось хлопця, який схилився над червоним мотоциклом, що, очевидно, так недоречно вийшов із ладу.

Підійшовши ближче, впізнала Олексія – високого, на голову вищого від неї, і на кілька років старшого, стрункого, симпатичного. Його мати працювала продавчинею в сільському магазині, і Надя кілька разів, заходячи за покупками, заставала їх за тихою розмовою біля прилавка. Олексій працював у радгоспі водієм, а оскільки руки у нього росли, звідки треба, ще й був залучений на півставки до клубу – допомагав з апаратурою і вів дискотеки.

Надя швидко підійшла до хлопця, який вовтузився з мотоциклом, і запитала:

— Це ви звукорежисер?

Хлопець підняв голову, подивився на неї, і… сталося те, що мільйон разів вже відбувалося і відбуватиметься, поки живе людство, але що для кожного стає таємним відкриттям, ударом блискавки або ж результатом якоїсь хімічної реакції: на Надю глянули не очі – цілий світ, несподіваний, бездонний, незвіданий і такий привабливий… Хлопець мовчки кивнув, і вона, не затримуючи кроку, щоб приховати збентеження, пройшла далі, до дверей клубу.

Напівтемрява на сцені клубу, а потім жвавий гомін вчителів, які прийшли на репетицію, допомогли Наді впоратися зі збентеженням, але вона ні на хвилину не випускала з поля зору Олексія, поки той налаштовував апаратуру, і відчувала, що й він поглядає на неї.

Свого тата Надя взагалі не пам’ятала: з життя її мами він зник, як тільки та завагітніла нею… Втім, може, це й на краще, думала вона. З самого раннього дитинства Надя, розумна дівчинка, дивувалася, спостерігаючи за оточуючими: і навіщо одружуються і виходять заміж, коли потім тільки і роблять, що сваряться, розходяться, знову сходяться – і так постійно всі ходять якимось замкненим колом…

Якось до її молоденької незаміжньої тітки забігла в гості подружка з маленькою дитиною. Змінюючи пелюшки немовляті, яке дико верещало, подруга не менш голосно скаржилася на всіх і все. Чоловік тільки те й робить, що п’є, свекруха завжди бурчить і нарікає на неї, а тепер і дитя спокою не дає. Вона сподівалася, що народить собі лялечку для радості. А воно постійно кричить і ще й, як на зло, схоже на свекруху, як дві краплі води. Маленька Надійка, яка у той час тихесенько гралася у кімнаті, зробила для себе невтішний висновок: «Жодних чоловіків, жодних дітей, жодних сімей!». Це переконання з роками тільки зростало й міцніло, підживлювалося оточуючими: всі сім’ї довкола або розпадалися, або зберігалися лише зусиллями жінок, котрі чомусь не бажали кидати своїх чоловіків, які пили, били чи зраджували, деякі особливо «обдаровані» – все відразу. Правда, іноді зустрічалися і легковажні дружини, але думка Наді від цього не змінювалася.

Перспектива так страждати регулярно гнітила її, як і «барвисті» розповіді жінок про вагітність і пологи.

— Дев’ять місяців мучитися, щоб привести на світ (і самій при цьому би вціліти!) невідомо що (дай Боже, здорове!), з якого потім невідомо що і виросте. Ні, це не для мене, я на такі подвиги не готова! –  вирішила врешті-решт Надя.

Загалом усе в ній повставало проти традиційної долі жінки, а отже –  «жодних чоловіків, жодних дітей, жодних сімей!» Якби тільки не ті сіро-зелені очі, в яких – як не банально це звучить! – примудрилася потонути Надя.

У репетиціях і підготовці до «Гуморини» промайнули кілька тижнів, під час яких вона спілкувалася з Олексієм як з розумним і розуміючим помічником. Працювати з ним, відчуваючи поруч надійне чоловіче плече, було так легко і спокійно! Якось, обговорюючи фонограми заходу, вони вдвох стояли в напівтемряві сцени. До Наді підійшла старенька вчителька з якимось запитанням, зупинилася на півслові, подивившись спочатку на неї, потім на Олексія, і тихо відійшла вбік. Все зрозуміла і мудро залишила їх наодинці. Під час «Гуморини» саме спокій і надійність Олексія, який сидів за пультом апаратури, допомогли Наді успішно провести свято.

Але ось відгриміло під бурхливі оплески і сміх глядачів барвисте свято, вляглися сміх і хвилювання учасників, на сцені згасло світло і… всім дякуємо, все закінчилося.

— А як же ми тепер? — прийшла запізніла думка до Наді. — Як і де побачимося? Я в школі, він на своїй роботі…

І на зміну почуттям, як завжди у неї, прийшов тверезий розум. Змінювати звичне життя, впускати в нього чужу людину, яка з’явиться в її затишній однокімнатній квартирі в обласному центрі, що залишилася у спадок від бабусі, – до цього Надя не була готова. Після хвилюючого серце і кров запаморочення почуттями настало протверезіння буденністю, якої так успішно досі уникала Надя. І вона вдалася до звичної тактики, що завжди застосовувала у спілкуванні з чоловіками: при нечастих зустрічах не помічала Олексія, холодно, з удаваною байдужістю відповідала на його привітання. І домоглася свого: та жива невидима ниточка, що їх пов’язувала, дозволяючи на відстані відчувати одне одного, врешті-решт стала зовсім тоненькою і зникла. І тільки хіт того року «Музыка нас связала», що лунав практично щосуботи на дискотеці, яку проводив Олексій, змушував стискатися серце Наді від якогось незрозумілого гострого почуття – жалю чи туги за нездійсненним…

Згодом до Наді дійшли чутки, що Олексій одружився із зовсім юною дівчиною, яка тільки закінчила школу, і переїхав до неї у сусідній райцентр. У них щось не ладилося, хоча вона вже чекала дитину. А на початку літа сталася трагедія: пізно ввечері, після чергової сварки з дружиною, Олексій сів на свій червоний мотоцикл і кудись помчав. І через кілька кілометрів, на повороті нічного шосе врізався у вантажівку… Водій машини, ледь отямившись від шоку, клявся і божився, що мотоцикл летів по зустрічній, не зменшуючи швидкості…

Минуло стільки років, але й нині, як тільки почує Надя… та ні, Надія Василівна, знайомий наспів «Музыка нас связала», знову ввижається їй поле за селом, силует хлопця, який схилився над мотоциклом, і знову її серце щемить від незрозумілого, але, як і тоді, гострого почуття… Музика їх не зв’язала… Та й до чого тут музика! Вона сама тоді так захотіла. Якби ж то повернути все назад… Може, у них все склалося б по-іншому? Може, він жив би і нині. Бо тепер її тримає тільки школа (вона й досі тут працює!) і тільки молитва за нього. Більше таких очей вона в житті не зустрічала.

Віра Любченко


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки:

Перегляньте також:

Loading...
Нещодавно опубліковане

Іван Гресько колись навчався у цьому навчальному закладі на факультеті фізичного виховання...


Рубрика: Опубліковано: о 18:00


На черговій сесії Тернопільської міської ради, що відбулася 6 червня, було прийнято рішення про виділення чотирьох земельних ділянок для будівництва нових закладів дошкільної освіти у Тернополі, а також коштів на виготовлення проєктно-кошторисної документації...


Рубрика: Опубліковано: о 16:00


Тернополянка Ірина Вахрів розповіла про неприємний сюрприз у квітах...


Опубліковано: о 15:00


Доповідь тернополянки на Всеукраїнському форумі з медсестринства вразила його учасників...


Автор: Рубрика: Опубліковано: о 14:00


ВО «Свобода», «Національний корпус», «Правий сектор», Українська добровольча армія, ОУН та Конгрес українських націоналістів ідуть на вибори до Верховної Ради спільним списком...


Рубрика: , Опубліковано: о 12:00



Теми дня
18 Червня
17 Червня
Курс валют на портале banker.ua
banker.ua
Відео