П’ятниця, 24 січня 2020
• Фільм «Віддана»: головна героїня говорить голосом… тернополянки • Тернополянам покажуть, як… палає Кремль! • Ігор Мединський більше не очолюватиме управління транспорту Тернополя • «Ню»анси однієї виставки • Міська рада Тернополя сформувала Оперативний штаб для попередження поширення грипу та ГРВІ • «Aurevoir» для новорічної красуні, або Як правильно позбутися ялинки? • Tvorchість тернополян – на нацвідборі до «Євробачення» • Підприємцю Ігорю Скрипці підкинули… похоронний вінок • Тернополянам лише дещиці не вистачило до нагород Юнацької Олімпіади • Той, хто створив «Ниву» • Віталій Гринів: «Настав час демонструвати високі результати» • «Кожна вдала операція – перемога усього відділення» • Де шукати… сніг? • Які зміни в 2020-ому чекають українських заробітчан? • Світлана Пушкар: «Чому закрили справу про загибель мого чоловіка?» • Сергій Надал: «Акт Злуки показав усьому світові – українці це державна нація» • Герої вистояли, не витримав бетон… • «Кінець епохи бідності»: тільки для кого?! • 20 облич’2019: Наталя Присіч • Заливне з індички від Євгена Клопотенка
Найкращий час для примирення минув. Що далі?

Опубліковано: 3 Вересня о 14:00 24


Що можна зробити, щоб минуле не заважало, а допомагало будувати полякам і українцям майбутнє.


Найкращий час для примирення минув. Після Революції Гідності здавалося, що поляки й українці мають шанс швидко розібратися зі складними сторінками спільного минулого. Проте хвилі ентузіазму та взаємодії довіри швидко відхлинули від берега порозуміння.
Через три роки після Майдану багато хто оцінює польсько-українські стосунки як найгірші за всі роки після проголошення Незалежності. Польсько-український конфлікт пам’яті є унікальним: з роками він не загасає, а тільки розгоряється.
Що можна зробити, щоб минуле не заважало, а допомагало будувати полякам і українцям майбутнє?

Асиметрія пам’ятей

У польському фокусі цього конфлікту пам’яті — травматичний досвід польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни з десятками тисяч жертв.

З українського боку можна говорити про певну асиметрію. Польсько-український конфлікт пам’ятей треба називати радше польсько-галицько-волинським конфліктом.

У моєму рідному Харкові польською спадщиною радше заведено пишатися.

Поет, пророк, символ — Адам Міцкевич — тут навідував свого брата Олександра, професора Харківського університету. Засновник новітньої польської держави Юзеф Пілсудський студіював медицину в цьому університеті. Подейкують (скоріш за все, дарма), що в Харкові народився Збігнєв Бжезинський, батько якого був тут консулом Польщі в міжвоєнний час.

А ще можна згадати не останніх у польській мистецькій спадщині художників Генріка Семирадського, який народився на Харківщині, та Яна Станіславського, який був професором Харківського університету, архітектора Олександра Ржепішевського, чиї споруди в Харкові мають статус пам’яток архітектури, або фотохудожника Альфреда Федецького.

Федецький — поляк за походженням, харків’янин за мешканням, підданий Російської імперії — зняв у Харкові перші метри кіноплівки й увійшов в історію як перший кінематографіст одразу трьох країн: України, Польщі та Росії.

Для більшості східняків і наддніпрянців історія польської трансформації після 1989 року та її результати — основа для позитивних стереотипів і певної заздрості: як це їм так добре вдалося і чому нам не аж так пощастило?!

Територія конфліктної пам’яті маркована пам’ятниками Степанові Бандері. Їх можна побачити виключно в тих областях, що в міжвоєнний період перебували під польським суверенітетом. Ані Буковина із Закарпаттям, ані Поділля з Поліссям чомусь досі не «бандеризувалися», попри всі переконання деяких польських політиків про суцільну бандеризацію України.

Зрештою, соціологічні дослідження показують, що в загальнонаціональному заліку симпатій Степан Бандера (12,2%) досі програє в популярності Леонідові Брежнєву (13,2%) — це дані Інституту соціології НАНУ (липень 2015 року).

Протягом 2014-2016 років «культ Бандери» у цифрах мав досить непереконливий вигляд. Коммеморативні укази Президента (43 протягом червня 2014 — січня 2017 року) не містять жодної згадки про Бандеру чи формації, які спричиняють стільки контраверсій у Польщі. У цей час у постановах Верховної Ради щодо вшанування пам’ятних і ювілейних дат Бандеру також не згадано жодного разу, а згадок про дати, пов’язані з ОУН або УПА, — 3,5% від загалу. За цей час не випустили жодної монети або марки, які були б пов’язані з Бандерою, УПА чи ОУН.

Український інститут національної пам’яті під головуванням «провідного бандеризатора» Володимира В’ятровича за три постмайданні роки не опублікував жодної книжки про українських націоналістів або Бандеру персонально. Згадок ОУН та УПА в новинах на сайті УІНП — 4,9% від загальної кількості.

На рівні місцевого самоврядування «культ Бандери» — це 0,07 % від кількості перейменованих вулиць: 34 з майже 51,5 тисячі перейменувань. За три постмайданні роки встановили чотири нові пам’ятники Степанові Бандері замість 2389 демонтованих пам’ятників Леніну та іншим діячам комуністичного режиму.

Зрештою, найбільше пам’ятників Бандері (п’ять протягом року) встановили в Україні 2012-го, за часів Януковича. Тоді чомусь ніхто в Польщі не обурювався посиленою «бандеризацією» Януковичем України.

Тому можна сказати, що «культ Бандери» існує тільки в переляканій уяві деяких маніпуляторів.

У цьому контексті фраза з інтерв’ю Ярослава Качинського тижневикові «Do Rzeczy» звучить доволі курйозно: «Ми не можемо роками погоджуватися, щоб в Україні будували культ людей, які вчинили геноцид щодо поляків, до того ж такий, що хоч і важко перевершити в жорстокості німців, але вони їх перевершили. Коротко кажучи, то справа певного вибору України. Я чітко сказав панові президенту Порошенку, що з Бандерою вони в Європу не увійдуть. Для мене це ясна справа, бо ми демонстрували величезне терпіння, але є його межі».

Складно зрозуміти, як Україна має відмовитися від того, чого в ній нема, щоб увійти до Європи. Мова шантажу навряд чи має звучати в дружніх розмовах. Тим дивнішою здається перша частина згаданої фрази. Щоб усвідомити її глибину — ці слова варто розмістити на тлі світлин із таборів Аушвіц і Майданек.

Олександр Зінченко.

Для більшості українців такі випади польських політиків залишаються незрозумілими: що ми такого скоїли в Польщі, що перевершили звірства нацистського режиму?

Один мій варшавський знайомий почувався доволі незатишно в поїзді «Харків — Київ» улітку 2016 року, коли якийсь ветеринар з-під Черкас запитав його: «А коли це ми встигли вам геноцид улаштувати?» Для ветеринара із Золотоноші однаково дивно чути від Качинського та його однопартійців звинувачення українців як у будуванні «культу Бандери», так і в геноциді поляків. Ані він, ані його предки стосунку до польсько-українського конфлікту не мали. Той ветеринар був щиро здивований.

Для жителя Харкова, Черкас або Маріуполя події на Волині чи в Галичині — це конфлікт між колишніми польськими громадянами на руїнах Другої Речі Посполитої під час Другої світової. Чи справедливо виставляти рахунки людям за провини, до яких вони не мали стосунку?

Як слова Качинського звучать на тлі російської пропаганди про «бандерівців, хунту й розп’ятих хлопчиків»? З перспективи ветеринара із Золотоноші — практично в унісон до путінської пропаганди. Ясна річ, що Качинський не замислювався, як його слова звучатимуть у цьому контексті й із цієї перспективи. Навряд чи він прагнув бути підспівувачем Путіна.

Слова Ярослава Качинського про «культ Бандери» скидалися не незграбну маніпуляцію та досить добре лягли в парадигму цієї нової реальності — світу пост-правди. Водночас для більшості українців це звучить образливо: мало того, що жодного «культу Бандери» в Україні нема, так іще й звинувачують у тому, що злочини українців є більшими за німецькі!

Для тих, хто знає історію трохи ліпше, це все звучить дуже дивно на тлі фактів. Протягом усієї Другої світової в боротьбі з агресором і його союзниками загинуло 240 тисяч солдатів і офіцерів Війська Польського. У 1944-1945 роках, за інформацією Музею історії України, в Другій світовій війні в боях із німцями на теренах сучасної Польщі загинуло до 700 тисяч українців і вихідців з України. Але більшість польських політиків не хоче пам’ятати, що поляки самі по собі виявилися безпорадними, щоб звільнитися від окупанта (далі буде).

 

Олександр Зінченко


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: ,

Перегляньте також:

Loading...
Нещодавно опубліковане

Фільм «Віддана», який вийшов у прокат 16 лютого, варто подивитися з багатьох причин...


Рубрика: , , Опубліковано: о 17:00


У суботу, 25 січня, у Тернополі в кінотеатрі «Сінема Сіті» відбудеться допрем’єрний показ неполіткоректної патріотичної комедії «Наші Котики». Стрічку презентуватимуть продюсери Ігор Савиченко та Степан Бандера...


Рубрика: , , Опубліковано: о 16:00


У Тернопільській міській раді створили нове управління транспортних мереж та зв'язку...


Опубліковано: о 15:00


«Таємниці жіночої натури» від Наталі Басараб...


Рубрика: , , Опубліковано: о 14:00


Чутки про те, що лікарні переповнені хворими на пневмонію і небезпечний грип, моментально поширились Тернополем після новинного сюжету на одному з центральних телеканалів...


Автор: Рубрика: , Опубліковано: о 12:00



Теми дня
24 Січня
23 Січня
Курс валют на портале banker.ua
banker.ua
Відео