Тернополянка Наталія Барнич за 38 років плакала менше 20 разів. Якщо і були сльози, то так, щоб люди не бачили. Емоції тримає в собі. Не пригадує, щоби плакала і в дитинстві. Розбивала коліна, але терпіла. Плакати соромилася. Нині вона — головний спеціаліст відділу комунікації ГУНП в Тернопільській області. Каже, що вперта, але справедлива, цілеспрямована і наполеглива. Зробила багато помилок, які навчили по-іншому дивитися на все. Ця жінка зі сталевими нервами і гострим розумом не дотримується в колективі дрес-коду і ніколи не скаржиться на чоловіка.

– Друзі кажуть, що перше враження про мене – сувора, зла, – розповідає Наталія Барнич. – Навіть на фото. Не вмію усміхатися під час фотозйомок. Взагалі донедавна дуже рідко фотографувалася. Пам’ятаю, навіть як була маленькою, не сприймала цих «усі-пусі». На день народження думала, що зараз почнуть цілувати-вітати, а я не хотіла, щоб до мене ставилися, як до маленької дитини. Була самостійною.

Не пам’ятаю, щоб у дитинстві плакала. Завжди стримувалася. Мене ніколи не сварили і не били, хіба дивилися суворо. Було соромно плакати. Звідки це – не знаю. Може, характер. Я – жорстка. Але своїх дітей теж ніколи не била. Можу на них так подивитися, що вони все розуміють.

– У дитинстві — не плакала. А дорослою?

– Кілька разів плакала. Через душевний біль. Як хтось добиває морально, каже щось неприємне, наїжджає – тоді так, плачу, але намагаюся стримуватися.

Коли була на дев’ятому місяці вагітності з малим, померла мама. Я знала, що не можна плакати. Вона померла на початку березня, а син народився 29 березня. І навіть тут я себе тримала, бо розуміла, що це зашкодить. Мама хворіла, я знала, готувалася. У неї була онкологія, діабет і застуда – усе разом. Мені тоді було 26 років.

– Після народження дитини не дала волю сльозам?

– Ні. Розумію, що це життя, і смерть неминуча. Єдине переживання – це діти. За них боюся. Дочці 17 років, синові – 12.

— Часто чую від жінок, які не відсиділи декретну відпустку, що вони про це шкодують. А ти?

– Ні, ніколи ні про що не шкодую. Хіба про те, що не годувала дитину грудьми. У мене було молоко, але через роботу не мала можливості. Я це компенсувала з другою дитиною. Сина годувала довго. Щоправда, до садочка його віддала, коли він ще не вмів ходити. Ніколи не шкодувала, тому що в мене хороший чоловік. Володя дуже любить дітей, любить мене. У всьому мені помагає. Коли народила дітей, не було так, що мені треба було вночі вставати і годувати. Дитина плаче, а чоловік встає і мені приносить. Він постійно мене підтримував. Не знаю, за що мені таке щастя (сміється).

– Чому чоловік так до тебе ставиться? Тому що ти – така, чи тому що він – такий?

–  У нас від початку так було – відкритість і довіра. Він не обмежує мене в спілкуванні. Взагалі ні в чому. Так само і я намагаюся. Його друзі часто дивуються, що він сидить десь з кимсь, а я не видзвонюю. Навіщо видзвонювати? Це вже як контроль. Я можу подзвонити лише, якщо чоловік поїхав в дорогу чи везе кудись дітей.

– А як щодо стереотипу «галицької порядної господині»?

– Ой. Не галицька господиня і взагалі не, не і не… Мій мінус з дитинства – я страшенно не люблю прибирати. Можу приготувати їсти, можу щось спекти, але щоб прибирати – дуже складно себе змусити. Це мій мінус і я це знаю. Не намагаюся себе перебороти.

Я ніколи в житті не мала села. Була дача. Десь у сьомому класі бабця покликала мене на дачу садити картоплю, то я так нила, що вона сказала: «Йди краще додому». Нині так само. Я працюю, чоловік працює і ми можемо все купити. Не варто гнутися на городі заради картоплі.

– Як сприймаєш і чи розумієш стиль життя жінки, яка і на городі працює, і вдома, і сумки важкі носить?

– Я навіть трошки заздрю таким жінкам. У мене знайомі є. Вони приходять додому з роботи і пилинки витирають. По 10 разів на рік вікна миють. Я б хотіла так, але я не така. Мені подобається чистота, але…

– Тобто таким жінкам справді заздриш? Чи це жарт?

– Заздрю, що вони мають таку силу волі прибирати. Я – не можу. Звичайно, приємно, коли все чисто. Я це зроблю, бо треба, але щоби отримувати від побуту задоволення чи щоб робити це щодня… Якщо приходиш додому, бо діти і чоловік без тебе не розігріють їсти і нічого не зроблять, це теж неправильно. Мій чоловік зранку встає і сам собі готує сніданок. Діти також самі щось готують чи розігріють готову їжу. Нема такого, що я мушу зранку встати, бо треба зібрати дітей до школи. Вони самі все роблять.

Вважаю, що жінка повинна за собою доглядати. Мені кажуть: «О, ти йдеш в спортзал, але треба щось вдома робити, зараз період закруток». Ну, я розумію, закрутки. Я розумію, ще якась робота. Але і на себе потрібен час. Коли жінка тільки в побуті, вона зношується, навіть зовні це видно.

– Але ти вишиваєш…

– Крім вишивання, освоїла техніку макраме, бісероплетіння, різьбу по дереву. Вмію різати по дереву лобзиком.

– Жінки, яким не вистачає догляду за собою і такого стилю життя, як твій, можуть засуджувати тебе, щоби компенсувати те, чого їм не вистачає. Бувало це?

– Засуджують. Знайомі казали, що, мовляв, ти жінка і маєш щось зробити вдома. А я кажу: «Але я і жінка, яка хоче жити». Відповідаю, але не сперечаюся, тому що розумію, що це мій недолік.

– А чому ж недолік? Може, це – перевага?

– Тому що у мене нема, наприклад,  такого, як у традиційній галицькій родині мусять бути щонеділі вареники чи ще щось. Тепер, слава Богу, є господині, які готують ці вареники і їх можна купити. До того ж я не їм цього.

– Що для тебе гроші?

– Головне, щоби вистачило купити поїсти і одягнутися. Звичайно, якщо хороша зарплата, можна більше собі дозволити. Ніколи не ношу з собою грошей. Вони завжди на карточці. Не скажу, що я марнотратна. Цього нема. Але якщо діти чогось хочуть, намагаюся зробити так, щоби в них це було. Хоча діти в мене не вимагають. Якщо є можливість, ми підемо кудись відпочити, розважитися чи кудись поїдемо. Як нема можливостей, то нема.

Слава Богу, маю де жити. Це – основне. «Хрущовка», але своє житло. Як буде далі, побачимо. Є сім’ї, які перебиваються з дітьми по квартирах чи живуть з тещею і тестем або зі свекром і свекрухою. Мені, напевне, пощастило.

– А ти ужилася б зі свекрухою? Адже досить прямолінійна…

– У мене хороша свекруха. Усі часто нарікають на свекрух, ворогують. Я такого не можу сказати. Щоправда, ми бачимося рідко.

–  То, може, тому хороша?

– Ні, просто вона хороша. Мій чоловік має гарний характер. Така само і свекруха. Вона розуміюча. Як з друзями говорю усе, що я думаю, так і з нею – кажу все, що маю на думці.

– Тобто вона не нав’язує тобі свого способу життя і не повчає, як маєш господарювати?

– Ніколи такого не було. Коли може, то допомагає. Не втручається в наші стосунки. У нас були певні проблеми в сім’ї, так, що вже думали розлучатися. Батьки пробували помирити нас, але потім сказали, що це наше життя. Мовляв, вирішуйте все самі. І все. Так, ми сваримося, потім миримося, але це наше життя і ніхто не втручається.

– Як подолати сімейну кризу? Чи не варто, якщо вона вже є?

– У всіх це є. Я з тих, що давно би вже все відрубала. Я – бунтівник. Як мені не подобається – все, давай розлучаємося. А от чоловік усе згладжує. Дає мені час, щоб я перебісилася. Ми могли уже сто разів розійтися, але Володя ставиться до всього з розумінням. Напевне, тільки завдяки чоловікові, його терпінню, його характеру не розходимося. Ми одружені 17 років. До того ще зустрічалися чотири роки.

Чоловік колись працював військовим за контрактом, був у поліції, має досвід встановлення супутникових камер спостереження. Тепер працює у приватній фірмі. Він любить форму, але зараз відійшов від того. Якщо у побуті порядок для мене це дуже складно, то в чоловіка усе має бути чистенько. У нього завжди начищене взуття і випрасуваний одяг.

Ми одне одного доповнюємо. Я вношу хаос як в побуті, так і в сімейному житті. Чоловік каже, що зі мною не можна скучати, бо я кожен день можу щось витворити. Наскільки я важка і наскільки непередбачувана, настільки чоловік мене вгамовує, підтримує і допомагає у всьому.

– Що ти даєш чоловікові? Чомусь же він за тебе тримається.

– Мене теж завжди це цікавило – що я йому даю? Не знаю. Напевно, якось так Бог скерував, що я роблю дурниці, а мій чоловік налаштовує мене і направляє, щоби я менше робила тих дурниць. Може, йому потім воздасться (сміється).

– Ти його любиш?

– Так. Люблю і поважаю чоловіка, а він поважає мене. Це – найголовніше у стосунках, саме повага.

– Про що мрієш?

– Хочу нову квартиру, а ще краще – будинок.

— У чому твоє найбільше щастя?

– У дітях. Пишаюся ними. Вони самостійні, знають, чого хочуть, добиваються свого. Відкриті і щирі. Дочка у школі іноді за це розплачувалася. Це деколи не подобалося ні вчителям, ні однокласникам. Але діти є такими, як є. Молодці.

– У чому найбільше розчаровувалася?

– Розчаровувалася в людях, яким довіряла. Коли зраджують друзі і знайомі – це найгірше. Але я – щаслива.