Субота, 25 травня 2019
• Сім майстрів і 184 години • Як Чортків сезон відкрив: блогерів зібрав, дефіле провів, на польовій кухні смаколики їв • Вкусив кліщ? Несіть його до лабораторії! • «Будапешт їм личить»! • Їсти, любити, фотографувати • Про Fair Play, «цікаві» матчі та… павуків у банці • Олександр Гринюк: «Мене засудили, бо хочуть змести з громадського життя» • Статки Зеленського: вілла в Італії, елітні автівки та скандальне житло на Грушевського • Нові правила техогляду: наклейка на скло • «Нива» здобула виїзну перемогу на п’ятій доданій хвилині • Олександр Зінченко показав свої трофеї • Чемпіонат області • На «вовчиць» і Винник їде! • Наші привітали Зе! • Голова ТОДА Степан Барна подав у відставку • Кульова блискавка влетіла в літню кухню… • «Поспішай творити добро!» Підкинуте щастя! • Почаїв у скорботі: не стало борця за українську церкву Тимофія Палія… • Президент ЗЕ: «Це тільки початок!» • «Не вам мене судити»
«Не могла кинути діточок, хоч вони й не мої були… Серце болить, коли нині залишають маленьких дітей і їдуть на заробітки»

Автор: Опубліковано: 27 Листопада о 14:00 22


95-річна Софія Угляр з Гусятинщини щодня ходить до церкви, читає, цікавиться політикою і… провідує своїх колишніх учнів.


95-річна учителька Софія Угляр з Оришківців Гусятинського району любить провідувати своїх колишніх учнів. Багато з них – уже давно пенсіонери. У декого гірше самопочуття, ніж у їхньої учительки. Пані Софія роками залишається для них авторитетом. Вона досі читає багато книжок. Передплачує газети, дивиться по телевізору передачі про політику. Щодня ходить до церкви. Жартує, що просто церква недалеко від дому. Виховала трьох дітей. Пережила багато труднощів і болю. Проте залишається доброю, мудрою й оптимістичною.

— У селі є ще дві жінки на кілька місяців старші, – розповідає, — але з того року, що я, з 1924-го. Маю добрі гени: татова мама жила 96 років, моя мама прожила 95 років.

Виймаю фотоапарат. Жінка підходить до дзеркала, щоби зачесатися.

— Хочу бути акуратною, — сміється. – Дивіться, щоб я гарно вийшла.

Порятунком стало… вчителювання

У кімнаті Софії Угляр охайно й чисто. На стіні голосно цокає годинник.

— Під час фронту моє село зруйнували, – продовжує пані Софія. – Повертатися не було куди. А мій брат жив на хуторі. Він не повернувся з війни. Братову дружину Варвару вбила міна. Залишилося двоє діточок. І так нас доля звела: в нас не було хати, а в них була хата, але не мали опіки. Коли діти осиротіли, старшому було вісім років, а меншенькому – чотири. Трагедія!.. Навіть не мали з чого труну зробити для братової, ще й не відразу її тіло знайшли, бо його понесло в Стрипу, коли бухнули чотири протитанкові міни. Сталося це наприкінці липня, а лише на початку листопада знайшли. Якийсь чоловік косив осоку і знайшов тіло, а воно вже розклалося… По чому впізнали? У неї була довга коса і золоті кульчики. Поки привезли ящик, щоб скласти кістки, одну сережку хтось відчепив…

Після похорону я почала господарити на тому хуторі. Не могла кинути діточок, хоч вони і не мої. Мене серце болить, дивуюся, як тепер залишають маленьких дітей і їдуть на заробітки. Я б не могла. Ми з мамою жили там п’ять років – від 1944 до 1949. У 1946 році організували початкову школу на хуторі в Струсівському районі. Він належав до Заздрості. Це була ниточка мого порятунку! Я мала два закінчені класи Тернопільської гімназії, тож могла піти вчителювати. Поїхала до Струсова, мене прийняли. Дали мені початкову школу в Поплавах. Приміщення не було. Знайшли якусь хату з чотирма кімнатами. У двох кімнатах жили переселенці з Польщі, а половину хати виділили під клас і кабінет для вчительки. Клас допомогли побілити. Дошку зробили. Стіл був, а лавок не мали. У Заздрості був костел. З того костелу привезли лавки. І вже є школа. І я рада тим, що маю роботу! Маленького Василька, якому вже було шість років, взяла з собою до школи. То був мій перший учень. Зібрали загалом десь 35 дітей. Були і маленькі, і переростки. Більші приходили раніше, а маленькі – після великої перерви. До третьої години я закінчувала уроки. Треба було самій складати плани за підручником. Я практики вчителювання не мала. Вчилася ж у гімназії в Тернополі, а не в педучилищі, тому ходила до Заздрості на консультації. Мені тамтешні вчителі дуже багато підказували і допомагали.

Софія Угляр кілька секунд мовчить.

— А як до району на педраду добиралася! — сміється. — Битої дороги там не було, тож навіть верхи на коні їхала. Йти пішки задалеко – 12 кілометрів. У Струсові жила моя цьоця. Коня я залишала в неї. У неї була дочка Стефа. Вона завжди причепурювала мене і я йшла на нараду директорів.

У 1949-ому я вийшла заміж і поїхала в Оришківці Гусятинського району. Але мені було шкода братових діточок! Чоловік працював на залізниці, ходив позмінно. Коли мав дві доби вільних, просила його, щоб їхав до мами, допоміг їй, бо вона там сама з дітьми. Підтримувала, як могла. Вже коли менший закінчив сім класів, я забрала маму і його. Чоловік спочатку трохи був незгодний, бо ми мали лише дві кімнати і кухню. І тут ще беру стареньку маму. Я кажу: «Не можу інакше, бо мама мені дала шматок хліба і ми стільки пережили з тими дітьми». Словом, молодший закінчував школу вже в Оришківцях. Потім вступив до технікуму. Добре вчився. Добився багато в житті. І він мені вдесятеро віддячив. Коли я повдовіла, допомагав. Чоловік мав хворе серце, помер у 53 роки. Старша дочка вже вийшла заміж і працювала. Вдома лишилися два хлопці – одному 20 років, а молодшому – 15. Василь чим міг, тим помагав.

Йосиф Сліпий – далекий родич батька

Софія Угляр каже, що з дитинства їй дуже яскраво запам’яталося, як у них у Богатківцях, де вона народилася, гостював Йосиф Сліпий.

— То десь було у 1929 році, – пригадує. – Мені, може, виповнилося п’ять років. Йосиф Сліпий – далекий родич мого батька. З моєю бабусею, татовою мамою, були троюрідними, а може, і четвертим поколінням. Але родичалися. Здогадуюся, що він їхав із залізничної станції. З Денисова через Богатківці прямував у своє родинне село Заздрість.

Пані Софія бере зі столу окуляри. Показує фото Йосифа Сліпого. На зворотному боці – молитва.

— Тут є день народження – 1892 рік, – говорить. – А я з 1924-го, то йому було десь 37 років, коли до нас приїхав. Мама його пригощала. Він мені запам’ятався дуже простим, був доступним. Любив поговорити. Пам’ятаю, як випроваджували його підводою.

Хочу поїхати, щоби подивитися, як відреставрували хату, де жив Йосиф Сліпий. Ми ще й в Заздрості з чоловіком вінчалися. Якби була нагода туди поїхати, було б чудово.

Дитинство у пані Софії було заможним. Пригадує філософію тодішньої людини стосовно землі.

— У нас була велика господарка, – розповідає. – Тато постійно докуповував землю, бо нас було семеро дітей. Я була наймолодшою – сьомою. Тоді казали, що поле – це золотий капітал. Вода не забере, вогонь не спалить і злодій не вкраде. Хто купив поле, то вже був забезпеченим. І так мій тато. Молодим хлопцем він не мав стільки поля, але працював. Ми мали 10 гектарів землі і ще 4 гектари лісу. І паливо було, і худобу тримали. Мали, та війна все забрала…

Слово «депресія» їй чуже

На столі Софії Угляр настільна лампа, газети і книжки.

– Читаю постійно, – каже.

Бере зі столу товсту книгу.

– Аво, дивіться, – розгортає. – Це – Католицький народний катехизм. Вже дочитую. Потрошки читаю, роблю перерви. Мала операцію на ліве око. Стараюся не перевтомлювати очі.

Пані Софія каже, що майже не хворіє.

— У мене організм відпорний, – усміхається. – Але коли мені виповнилося 84 роки, мала одну операцію по-жіночому. У 86 років перенесла другу операцію – впала і зламала ногу. Мені вкладали суглоб, дякуючи синові. Якби не син, то не знаю, що було б. Казав: «Мамо, зроблять вам операцію і ви ще на Великдень підете до церкви». І так було.

У житті Софія Угляр ні в чому не розчарувалася. Силу переживати труднощі черпала із самої себе. Їй чуже слово депресія. Не любить конфліктувати. Уникає сварок. У незрозумілих ситуаціях може поплакати.

– Характер такий, – усміхається. – Я оптимістка і дуже вірю в Бога. Пережила багато неприємних і стресових випадків. Пригадую, як була дівчиною, з поля возила зерно до Струсова. Влада тоді змушувала селян здавати контигент. Привезла. Несу на плечах мішок, вилізла по драбині на стрих. Висипала зерно, а чоловік, що там контролював, хотів мене зґвалтувати. Як я вирвалася від нього – не знаю… Ще другий випадок подібний мала. Багато в житті пережила. Навіть дивуюся, як. Колись моя мама казала: «Якби тобі хто сказав наперед, що тебе таке чекає, ти би відповіла: «Я не витримаю». Витримала все. Але є дещо, з чим не можу змиритися. Не можу дивитися на ті теперішні міні-спідниці. Особливо в церкві. Не розумію, як молоді нині п’ють алкоголь і курять. Не поважають інших людей. Нікого не слухають, бо кажуть, що мають свій розум.

Попри поважний вік  пані Софія старається на кухні готувати їжу. Любить деруни, галушки, ліпить вареники.

— Як молоко скисне, роблю сир та й ліплю пироги, –  каже. – Дуже приємно на душі, коли когось пригощаю. Люблю людей. А понад усе мрію, щоб війна скінчилася. Щоб настав спокій. Щоб мої діти і внуки бачили заможну Україну!


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: ,

Перегляньте також:

Loading...
Нещодавно опубліковане

Як для першої леді України створювали вбрання на інавгурацію...


Рубрика: , , Опубліковано: о 18:00


Тендітні панянки у «середньовічних» сукнях, брутальні байкери у шкірі та вишукані моделі в оригінальному дизайнерському вбранні — уся ця «екзотична» публіка цими вихідними зібралася у Чорткові, аби відсвяткувати відкриття туристичного сезону...


Рубрика: , , Опубліковано: о 17:00


Упродовж трьох останніх років Тернопільщину «атакують» кліщі...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 16:00


Картини Олесі Гудими експонуються у Будайській фортеці...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 15:00


«Смачні світлини» від тернопільських фуд-фотографів...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 14:00



Теми дня
24 Травня
23 Травня
Курс валют на портале banker.ua
banker.ua
Відео