Інтелектуалка, котра глибоко і філософськи аналізує всі процеси, що сьогодні відбуваються в нашій країні. Будь-яка розмова з нею зазвичай виходить далеко поза межі літератури. Зрештою, «будь-яка історія літератури в Україні є зазвичай ще й історією спротиву. Історією стійкості. Історією совісті». Оксану Забужко можна без перебільшення назвати совістю української літератури. Тернополянам пощастило почути її виступ у рамках фестивалю «Ї», що відбувався у нашому місті, а «НОВІЙ…» — на ексклюзивне інтерв’ю з письменницею. До речі, київські журналісти «записуються» до Оксани Степанівни в чергу на інтерв’ю задовго наперед…

Даю їй до автографа книгу «Музей покинутих секретів» і розповідаю, як моя знайома, прочитавши її, вирішила назавжди повернутися із заробітків в Україну: «Бо тепер у мене є Батьківщина…»

—   Ух ти! Вражаюче! У мене взагалі з цією книгою було багато історій — майже містичних. Найкрутіша – і найбільш потрясаюча історія, від якої в мене не просто мурашки по шкірі, а аж руки затрусились, — історія «кіборга» Донецького аеропорту Олега Кузьміних.  90 днів він пробув не просто у полоні  — у камері-одиночці: кімнатці без вікон розміром метр на два. Так от, він розповідав, що за ці 90 днів суцільного жаху, який тільки могла витримати людина, денного і нощного тягання на допити,  ефесбешної вербовки, він не зійшов з глузду тільки тому, що йому до рук потрапив «Музей покинутих секретів».  Каже, підібрав на якомусь покинутому заводі три книги — посібник з гімнастики, проповіді якогось московського попа і «Музей…», — причому, українською мовою… Він потім у багатьох інтерв’ю розповідав, як ця книга його надихала і підтримувала… Я з ним зустрілася згодом і подумала: оце воно!..  Роман про те, «як не зрадити себе» якимсь чином потрапляє в руки людини, перед якою стоїть вибір «зламатись — не зламатись», і допомагає себе усвідомити, не зламатися і вижити…  Другого ТАКОГО читача у мене не буде… Яка така «рука янгола» підкинула йому цю книжку, — я потім довго намагалася з’ясувати, звідки вона взялася на Донбасі, на якомусь покинутому заводі… А потім дівчатка-волонтерки із спільноти «Не будь байдужим» замельдувалися, що це вони тягали на собі на Схід мішки українських книжок…

— На зустрічі з тернопільською публікою ви зазначили, що ваша нова книга «І знову я влізаю в танк» —  «непланова дитина». То що все-таки покликало її на світ? 

— Я не планувала писати цю книгу, але вона не могла не з’явитися, бо була війна. А коли ти бачиш війну, поки її ще ніхто не бачить, треба “відстрілюватися”. У книгу я включала тексти від 2012 року, хоча війну як таку я бачила з 2008-го. Уже в серпні 2008 року було більш-менш зрозуміло, на який поїзд по воєнних рейках у режимі без зупинки пустили Україну.  У нас нема книжок, присвячених інформаційній війні. Не тих, що розповідають про технології, а які охоплюють її в гуманітарному й історико-філософському контексті. Тому більшість свого творчого часу я покладала на це, умовно кажучи, «відстрілювання» в інформаційній війні, яку я як письменник бачила раніше і глибше, аніж більшість українського суспільства.

— Тобто, письменник апріорі змушений бути Касандрою?

— Так, дар передбачення – це головний письменницький дар. Але коли я кажу, що задовго до 13-14 року передбачила сценарій розколу України і майбутньої війни, тут жодним чином не йдеться про містику.  Все-таки у мене є ще й інша «оптика» як у людини, книжки якої перекладені у 20-ти країнах і в деяких з цих країн є цілком успішним автором у зарубіжному мейнстрімі. Я подорожую, мене перекладають, запрошують, мені доводиться розмовляти з людьми, з медіа, розуміти ситуацію зсередини.

—  Письменник, який «влізає в танк» —  уже не фігурально, а буквально — як, скажімо, учасники АТО Артем Чех чи тернопільський літератор Борис Гуменюк,  — наскільки це в нинішніх умовах логічно чи алогічно? 

— Це завжди персональний вибір. Скажімо, я хлопців  дуже добре розумію, бо були періоди, особливо 2014 року, коли було так нестерпно тяжко, що думалося: холера, була би хлопом і була би на 20 років молодшою, кинула б усе і пішла туди… Тому що дуже тяжко витримувати нагромадження брехні. Я про це писала у вірші: «Офірною кров’ю – червоне, і коричневе — брудом підлот…» Легше перейти із зони «коричневого» в зону «червоного» — туди, де все чесно. Де по той бік — ворог, а плече до плеча — твої побратими, де ясно, де свої, а де чужі… Це чоловіча реакція, рефлекс, і я це можу зрозуміти. Це і вибір митця в тому числі, тому що не буває окремо митця, а окремо людини. Скільки було в історії новітньої літератури письменників, які були на фронті, годували воші в шанцях, місили болото і лайно на фронтах різних воєн — і Лев Толстой, і Ремарк… Сьогодні маємо свою війну і своїх письменників, які на цій війні і які її пережили з перших днів. Більше того, я переконана, що ще з’являться письменники, народжені цією війною.  Наразі не треба їх хапати за горло і питати: а ти написав? Вони ще все напишуть – усі свої осмислені рефлексії, це все ще попереду, але важливо, що цей досвід уже є — у нашій колективній пам’яті, у колективній пам’яті нашої доби. А отже, він з часом обов’язково стане літературою. Наші Ремарки про себе ще заявлять. Усе ще буде, дай, Боже, перемогти.

— Ви абсолютно геніально сказали про те, що нині не треба уже бомбити міста, достатньо розбомбити мізки…  Яким же тоді чином нам знешкодити ці “бомби”?

—  Контрпропаганда – річ доволі коштовна. На чому ми можемо зекономити? На тому, що правда значно дешевша від брехні. Брехня вимагає колосальних ресурсів — як фінансових, так і моральних. Брехня — це вампір, у неї треба інвестувати, вона вимагає, щоб її підтримували. А правду — то ж не дурний сказав — «говорити легко і приємно». Є якісь речі, котрі слід просто проговорювати, не озираючись — «А як на це відреагують в Росії»? Та байдуже, як відреагують. Говорімо про свою культуру, свою історію, свої проблеми. Говорімо про своїх героїв, не думаючи про те, кого вони роздратують, проговорюймо свої травми.  Будьмо, що називається, асертивні:  ось моя територія, і я про неї говорю… Як мовиться, на чуже не зазіхаю, але й свого не віддам. І в цьому форматі можна вибудувати довкола себе — і людині, і країні — свою вежу гідності, яку насправді дуже важко пробити…

— Тобто, наша «оборона» — це насамперед збереження пам’яті? У нас же уся країна понад піввіку  хворіла на «добровільну амнезію», вважаючи за правильне не розповідати дітям про «неугодних» системі предків —  замордованих голодом,  розкуркулених та відправлених до Сибіру селян, «ворогів народу»-воїнів УПА?..  Дуже влучно написали брати Капранови про Забудь-річку, ту саму, яку давні греки називали Лета. Тільки у грецькій міфології ця річка розділяє світи живих і мертвих, аби душа, переходячи через неї, забувала своє минуле, а в українських реаліях Забудь-річка розлилася між поколіннями й тече між ними досі чи не в кожній родині.  Забудь-річка, яку вирито поперек людської пам’яті, пам’яті поколінь…  Її прокопали просто поміж нами і батьками, щоб ми не могли довідатися, ким є насправді.

— Так, так, так! Ця війна — це великою мірою війна пам’яті. Нарешті я це сказала… І  перемагає в ній той, хто пам’ятає на довшу дистанцію. Ви думаєте, чого для Росії таким несамовитим ударом нижче пояса є, скажімо, відкриття радянських архівів… Звідкіля оце «давайте нє будєм о прошлом, давайте о будущєм»? А де ж візьметься то «будущєє», якщо ти не знаєш «пришлого» і дозволяєш собі ним маніпулювати?.. Тобто, оці маніпулятивні, спекулятивні «фішки» Росії демонструють її страх перед пам’яттю. Нашою про себе ж самих пам’яттю.  Це така неооруелівщина ХХІ століття…

— Василь Стус казав: «Якби було жити краще, я віршів би не писав, а робив би коло землі…»  А що робила б Оксана Забужко, якби не довелося «лізти в танк»?

— Сиділа б у якій-небудь резиденції, в своїй затишній вежі зі слонової кості, і писала би казки. Щось на кшталт «Калинової сопілки». Ви навіть не уявляєте, скільки в мене ще таких цікавих сюжетів невиписаних є в запасі. Казки-не казки, але оці от історії міфологічного типу. Це той формат, який мені найцікавіший. Я все ще плекаю надію прожити достатньо довго, щоб принаймні якісь із цих задумів зреалізувати… Усе це я з шаленим захватом писала б, а натомість доводиться «відстрілюватися»… Заради того, щоб «залізти в танк», я відклала свій роман, що бубнявів усередині… Власне, він і нині продовжує бубнявіти. Я його потрошку пишу…

Жити в цей час дуже важко і виснажливо. Так, це війна, в якій люди фізично гинуть на фронті, але все одно це колись скінчиться, ми з усім цим впораємося, дасть Бог, а я вірю, що ми впораємося, про це буде дуже цікаво почитати.

 —  Пригадую, як мені, журналісту-початківцю, редактор завжди казав: «Став крапки. Ти не Забужко»… Жарти жартами, але «забужківське речення» — це вже «бренд»…

— (Сміється  — авт.) Є таке діло. Забужківське речення – це з термінології славістів-перекладачів з української.   Хоча насправді нічого складного там немає, треба просто вловити інтонацію, «лягти» на речення, як на хвилю, і незчуєтесь, як воно понесе само…  Я наперед поважаю свого читача. І зрештою виявляється, що він і знаходиться – такий, якому «не влом» «продиратися» крізь начебто складний синтаксис і «не влом», а навпаки, в радість зазирнути в словники, полізти в інтернет за довідкою, чогось нового навчитися, пережити розширення свідомості…