Неділя, 20 травня 2018
• Зірка в обіймах змія • З малої «КіноХвильки» — великий фест! • Віктор Куценко: «Нині новонародженим дітям, які ще 20 років тому були при-речені, у більшості випадків вдається надавати ефективну допомогу» • КайФАЙНЕмо? • Нове коло судового пекла… • У Варшаві побили заробітчанина з Тернопільщини • Віталія Коника розшукали в Польщі! • Прощавай, суд! Суддя Стадник завалив іспити… • Марш Сили Нації «За українське майбутнє без олігархів!» у Тернополі • Біля церкви у Зборові відкриють… спортивний майданчик! • Ветеран полку “Азов” відмовився потиснути руку Порошенку • Відому українську кінострічку «Червоний» відтепер можна переглянути на YouTube • Проти Лома нема прийому! Навіть перший у професійній кар’єрі нокдаун не завадив Василю Ломаченку нокаутувати потужного суперника • Степан Барна: «Разом ми виробимо спільну стратегію ремонту місцевих доріг!» • Гриценко як альтернатива • У Тернополі надрукували та продають календар, на якому зображено Крим у складі Росії • День Європи урочисто відзначать на Тернопіллі • У Тернополі презентували Мистецький кластер • Децентралізація — крок вперед і два назад • «Музейна дивоніч»: із майстер-класами та пошуком скарбів
Олександра Бартків: «У день вибуху на ЧАЕС я саме закінчила ремонт у квартирі в Прип’яті…»

Автор: Опубліковано: 25 Квітня о 13:40 318


«Чорнобильська трагедія — це вічна скалка у моєму серці…» — каже 60-річна тернополянка Олександра Бартків, яка шість років жила у місті-супутнику ЧАЕС — Прип’яті.


Палац культури у Прип’яті...

Доля закинула її туди 23-річною — влаштувалася на роботу в місцевий будинок культури «Енергетик». 26 квітня 1986-го сталася найстрашніша техногенна катастрофа в історії людства — через вибух на четвертому енергоблоці ЧАЕС відбувся витік радіації. Цими днями минає 32 роки після аварії… Того весняного дня Олександра Дмитрівна саме завершила ремонт у своїй прип’ятській квартирі, поспішала на репетицію свята, що мало відбутися 28 квітня… Містом поширювалися чутки про аварію, але ніхто не знав її масштабів. «О 14-ій годині буде евакуація усіх мешканців Прип’яті!» — аж наступного дня, немов грім серед ясного неба, пролунало екстрене повідомлення. Олександра Дмитрівна сподівалася ще повернутися в свою оселю, але згодом зрозуміла, що вороття нема… Далі був переїзд до Тернополя, п’ять років депресії, робота в БК «Ватра», посада головного режисера «Березолю»… Нині, хоч і борючись із хворобами, та завдяки невичерпній внутрішній енергії вона веде поетичний театр у ТВПУ сфери послуг та туризму. Після аварії на ЧАЕС Олександра Дмитрівна чотири рази навідувалася в Прип’ять. Її квартира давно стала пусткою без вікон і дверей, але ключ від неї жінка береже донині…

— Місто Прип’ять до аварії було надзвичайно перспективним. Як ви туди потрапили?

Олександра Бартків.

— Чорнобиль знаходиться за 18 км від ЧАЕС, а Прип’ять — за два кілометри. Місто Прип’ять було засноване у 1970-ому році на березі річки Прип’ять. У ньому жили працівники ЧАЕС, здебільшого приїжджі. Середній вік мешканців — 25 років. Я приїхала у Прип’ять у 1980 році, мені тоді було 23 роки. Моя родина з Підволочиського району, батько був політв’язнем, відбував покарання в таборах. Я народилася у Норильську, що в Росії. Після повернення в Україну батькові не дозволили повернутися на Тернопільщину, сім’я оселилася у Бурштині на Івано-Франківщині. Бурштин — місто енергетиків, батьки моїх однокласників працювали на Бурштинській ДРЕС. Коли почали будувати ЧАЕС, багато родин переїхали в Прип’ять. Якось я там гостювала у друзів і мені запропонували там роботу. На той час я закінчила Львівське культ-
освітнє училище. У Прип’яті саме відкривали будинок культури, я влаштувалася там завідуючою сектором трудового виховання. Мешкала в гуртожитку, а в лютому перед аварією отримала однокімнатну квартиру. Заочно навчалася у Київському інституті культури. Тієї весни до мене приїхав батько, щоб допомогти зробити ремонт.

— Ви бували на ЧАЕС?

— Моя посада зобов’язувала підтримувати зв’язки із ЧАЕС, я знала директора Віктора Брюханова. Ми проводили спільні заходи, організовували дозвілля. Найпомпезнішим був День енергетика. Серед працівників ЧАЕС було багато творчих особистостей, бардів. Пригадую вшанування річниці визволення прип’ятського плацдарму від німецьких окупантів, на яку запросили ветеранів, котрі там воювали…

— Варто згадувати про Чорнобильську трагедію через десятиліття?

— Звичайно! Це велика трагедія… Через людську безвідповідальність загинуло найщасливіше місто України. Там жили молоді освічені люди, повні енергії та віри. У Прип’яті не було криміналу. Пригадую, стався випадок, що хлопець зґвалтував дівчину, то відбувався показовий суд у палаці культури. Там була повна безпека, можна було серед ночі гуляти. Це місто мрії… (з очей котяться сльози, — авт.) Даруйте, не хотіла плакати…

— Досі болить?..

— У Прип’яті жила шість років, у Тернополі — вже 32, але рана, як жива… Там усі були щасливі. Працівники ЧАЕС отримували високі зарплати, купували не автомобілі, а моторні човни, аби їздити на відпочинок по Прип’яті. Довкола міста були соснові ліси — неймовірна краса!

Олександра Бартків з товаришем під час екскурсії в Чорнобильську зону.

— Ви чули вибух на ЧАЕС?

— Москва змусила Брюханова погодитися на цей експеримент… Ми розпізнавали зупинку блоків на ремонт через гул турбін. Тієї ночі я теж почула гул. Це було близько 1.23 години ночі. Виглянула у вікно — побачила між будинками фіолетово-жовте світіння. У місті знали про запланований ремонт, тому я не надала тому значення. У суботу, 26 квітня, пішла на репетицію в будинок культури, у понеділок мало бути вшанування наставників ЧАЕС. Директор сказав, що репетицію відмінили. Дорогою додому мене здивувало, що вулиці поливали мильною водою із… БТРів. Діти бігли за ними і збирали піну…

Пішов дощ. На площі того дня раптом організували ярмарок — багато людей вийшли закупитись. Радіоточка мовчала. Згодом я дізналася, що КДБ заборонило їм виходити в ефір аж до неділі, щоб не сіяти паніку. Не знаю, чи правильно це… Але люди вже шепотілись, метушились. Чоловік сусідки працював на ЧАЕС, вона розповіла мені про аварію. Утікати з міста було нереально. З Прип’яті до київського шосе — єдиний промисловий міст, довкола міста — болота. Коли нас евакуйовували, везли через той міст на високій швидкості, бо там осіла радіоактивна хмара. В одному фільмі я бачила, як жінка з візочком біжить через той міст. Це домисел, там був суворий контроль…

— Що ви робили, коли дізналися про аварію?

— Ми не знали про масштаби. «Сталася аварія…» — сказала я батькові. «І що ти зміниш? Давай завершимо ремонт… » — відповів. А наступного дня ми поїхали… О 13-ій годині нарешті запрацювало радіо і пролунало оголошення, що через 45 хвилин нас будуть евакуйовувати. Ми швидко одягнулися, взяли паспорти, їжу, тато — вудку. Думали, перебудемо вихідні… У Прип’яті тоді жило понад 50 тисяч осіб. Усе місто евакуювали за дві з половиною години! До кожного під’їзду під’їжджав автобус і забирав мешканців. Дехто відмовлявся їхати… Згодом їх примусово вивезли. Якби радіаційна хмара не пішла на Захід і Європа не забила тривогу, то нас би там залишили назавжди… Київ бунтував, а Москва мовчала. Михайло Горбачов повідомив про аварію аж через 18 днів.

— Куди вас тоді вивезли із Прип’яті?

— По селах за 30-кілометрову зону. Нас із батьком прийняла родина аптекарки в селі Обуховичі Іванківського району. В Обуховичах організували пункти медичного обстеження, швидка навідувалася до наших людей. Я супроводжувала медиків. Багатьох тоді забирали до лікарні. Якось лікарі швидкої під вечір налили мені трохи вина і нарешті зізналися, що вороття назад нема… Це був шок. Я не хотіла вірити… Після того ми з батьком поїхали в Бурштин. Протягом літа я працювала у піонерському таборі. На початку осені евакуйованих почали розселяти по областях. Я поїхала до Києва і взяла направлення на Тернопіль. У столиці не захотіла залишатися. Тернопіль мені завжди подобався. У вересні нам дозволили поїхати в Прип’ять, щоб забрати свої речі. Важко згадувати… Привезли автобусом. Приїхала вантажівка, дали мішки… Я склала книги, документи, фотографії, килим. Одяг не брала, меблів не було. Найбільше вразило в квартирі — колір стін. Замість ніжного салатового він став різким. Було обмаль часу. Швидко зачинила квартиру і побігла. В автобусі міліціонер збирав у людей ключі від квартир. «Залиште собі…» — чомусь пошкодував мене. Донині бережу той ключ…

Суботник у Прип’яті. До аварії на ЧАЕС це було місто мрії. Олександра Дмитрівна – праворуч.

— Як вас зустрів Тернопіль?

— Мені дали квартиру на вул. Вербицького, щоправда, на дев’ятому поверсі, ліфт майже завжди не працював. П’ять років я була в депресії… У будинку ще жили кілька родин із Чорнобильської зони, ми спілкувалися. Дехто із хлопців спився, дехто «сів на голку», дехто кудись зник… Повернулася я до життя завдяки роботі та участі в заходах ГО «Спілка Чорнобиль». Коли шукала роботу, найперше пішла на «Текстильник». Директор запропонував півставки. Вийшла я засмучена у коридор. «Що з вами? Вам погано?» — підійшла до мене якась жінка. «Ні, хотіла на роботу влаштуватися», — відповіла. «Ви не з Чорнобильської зони?» — «Так». Вона усміхнулася. «Завтра о 10-ій годині чекаю вас в облпрофраді», — сказала. Як виявилося, це була секретар облпрофради. Вона запропонувала мені роботу у БК «Ватра». Там мене дуже добре зустріли — відігріли душу. На дев’яту річницю після аварії на ЧАЕС я запросила на «Ватру» журналістку Любу Тутарову з Прип’яті, яка знала все про станцію зсередини, передбачила аварію. З 1996 до 2009 року я працювала головним режисером ПК «Березіль», поки ноги не почали підводити…

Журналістка Люба Тутарова (ліворуч) в БК “Ватра” у Тернополі. 1995 рік

— Як нині ваше здоров’я? Як опромінення вплинуло на прип’ятчан?

— За рік часу після аварії я раптом стала хворою. Аналізи були нормальні, але непритомніла, відчувала слабкість. Нині мені важко ходити, мабуть, схопила багато стронцію, який витіснив кальцій з організму, тому в мене кришаться кістки, маю часті переломи, вже чотири операції перенесла. Мій батько помер у 73-річному віці від інфаркту. Колега по роботі, Михайло Назаренко — керівник любительської студії «Прип’ять-фільм», який під час евакуації бігав і все знімав, помер у 1992 році. КДБісти ловили його, засвічували плівки… Мої друзі з Прип’яті — поетеса Люба Сирота, ді-джей Саша Демидов —  після аварії зняли фільм «Поріг». Михайло Назаренко дав їм свої кадри. Багато моїх знайомих із Прип’яті померли у 90-их роках. Замість опромінення їм ставили діагноз «серцева недостатність» або «цироз печінки» — приховували правду.

— Ви тричі їздили в Прип’ять на екскурсію. Не боялися?

— Перший раз я поїхала у 1992 році, коли Віктор Брюханов вийшов із тюрми. Прип’ятчани поважали його, вважали невинним у аварії, організували зустріч у місті Славутич, яке було побудоване для евакуйованих після Чорнобильської катастрофи. Запросили й мене. Після урочистостей та обіду ми поїхали у Прип’ять. Було дуже важко… Тоді я зайшла в будинок культури. Побачила розруху… Спустошена сцена, обдерта декорація зимового пейзажу… Вдруге я поїхала в Чорнобильську зону від нашої спілки, з нами був тернопільський журналіст Михайло Зубик. У своє помешкання я тоді не потрапила. Втретє була у Прип’яті десять років тому. Навідалася у свою квартиру. Двері були виламані, зникли наші з татом розкладачки… По-перше, пройшлися мародери, по-друге, усе забирали з осель, щоб закопати в могильники. Я тоді відчула відразу до всього світу, до тих, хто допустив цю трагедію. Там залишилося моє непрожите життя… Я би перетворила ту територію на заповідник людської байдужості.

Олександра Бартків була ведучою свят у Прип’яті.

— Вас вигнала з домівки радіація, мешканців Донбасу нині жене війна. Ви, мабуть, як ніхто їх розумієте…

— Звичайно… Нині я веду поетичний театр в ТВПУ сфери послуг та туризму, у нас є кілька учнів — переселенців із Донбасу. Усіма силами намагаюся їх залучити до творчості, бо знаю, як їм погано. Вони дуже закриті. Мабуть, і ми такі були свого часу. Коли починаю їх розкривати — розпускаються, як квіти. Своєї сім’ї я не маю, якийсь час у мене жила племінниця, тому училище стало для мене родиною. Кожного квітня у серці щось дивне коїться… І це назавжди. Якби сказали, що Прип’ять ожила і можна повернутися туди, я би вже летіла…

Тернопільські ліквідатори аварії на ЧАЕС та евакуйовані із зони відчуження, які оселилися в нашій області, на кожну річницю від сумної дати – 26 квітня 1986 року – збираються біля пам’ятника жертвам Чорнобильської трагедії в обласному центрі.

 


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: ,

Перегляньте також:

Loading...
Нещодавно опубліковане

Футбол, як відомо, гра вельми нервова. Навантаження на психіку гравців, тренерів часто «зашкалюють», і людям необхідна якась розрядка, щоб не вибухнути від перенапруження...


Автор: Рубрика: , Опубліковано: о 18:00


Уже незабаром — з 20 до 22 травня — Тернопіль знову «кінохвилюватиметься»...


Опубліковано: о 16:00


Це тільки здається, що до початку фестивалю «Файне Місто» ще є багато часу...


Рубрика: , Опубліковано: о 12:00


Суддя, яка слухала резонансну справу щодо загибелі Юрія Ящука, несподівано пішла у відставку...


Автор: Рубрика: , , , Опубліковано: о 10:00



Теми дня
19 Травня
18 Травня
Курс валют на портале banker.ua
banker.ua
Відео