Уже два роки наша землячка живе і працює у Франції, знає непрості реалії заробітчанства, але завдяки оптимізму наповнює будні радістю. Подалася дівчина за кордон після Майдану та після року війни на Донбасі, спонукала її до переїзду передусім відсутність позитивних змін в Україні, труднощі з пошуком гідно оплачуваної роботи. Молодь тягнеться до кращого — і це правильно, шкода лише, що це «краще» не на рідній землі, а за кордоном. Про своє паризьке життя Оля розповіла «НОВІЙ…».  

Не втратити себе за кордоном…

— Із кожної другої хати в Західній Україні хтось за кордоном, еміграція — не нове явище, — усміхається Оля. — Після закінчення факультету іноземних мов Прикарпатського університету я поїхала шукати кращу долю за кордоном. Уперше у Франції побувала в 2011-ому разом з іншими студентами університету. Набралась багато вражень, побачила, що світ набагато ширший від того місця на земній кулі, де ти народився. А вже після вузу ризикнула переїхати. Після Майдану в нас була надія на краще життя, але потім все це згасло в нашій країні, окрім війни… Мої однолітки почали виїжджати за кордон, я теж зважилася. Спершу шукала різні підробітки, та у пригоді мені стало знання англійської — нині працюю репетитором діток із французьких родин. Пропоную свої послуги через інтернет, навчаю школярів віком від 8 до 12 років. Коли більш-менш стала на ноги, пішла навчатися у вуз на факультет французької мови для іноземних студентів.

У Франції чимало українських заробітчан, деякі з них обіймали в Україні престижні посади, а там починають із прибирання, тому, буває, піддаються депресії. Вважаю, що не треба соромитися праці, якщо її виконуєш чесно, і не важливо, яка у тебе освіта, ким ти був до того. Не соромно заробляти собі на життя — соромно халатно виконувати свою роботу, соромно займатися корупцією, соромно і сумно, коли діти в Україні не цінують благ, які забезпечують їм батьки з-за кордону… Важливо не втратити себе на чужині. Період адаптації у чужій країні межує з ейфорією. Людина переживає перезавантаження. З одного боку — всі люди однакові, а з іншого — світ дуже різний. Я теж пройшла важкий період адаптації, поки усвідомила, що не треба уподібнюватися до французів чи до когось іншого, бо у нас різний менталітет, культура, треба завжди залишатися собою. Коли знайдеш гармонію, стає набагато легше. І важливо мати мету, бо якщо не знаєш, для чого ти там, період адаптації може тривати вічно.

Заробляючи на життя, забувають… жити

— Мені було легше, бо в Парижі чекали друзі, допомогли з побутом, житлом. За перший рік я тричі переїжджала, — продовжує розповідь наша землячка. — Вартість оренди житла там залежить від району, починала я з китайського кварталу, де оренда досить низька, відповідні й умови. Це був зовсім не той Париж із картинок. Це було першим шоком… Париж — це також різні люди, різні верстви населення, різні культури та національності. Я завжди вважала, що в Європі домінують матеріальні цінності. Утім, працюючи у французьких сім’ях, спілкуючись в університеті, зрозуміла, що найбільша різниця між нами і європейцями — те, що вони не концентрують увагу на матеріальному, живуть дуже просто. За зовнішнім виглядом француза ніколи не здогадаєшся, де він працює, скільки заробляє. Європейці більш розкуті в поведінці, ніхто ні на кого не звертає уваги, там присутній здоровий егоїзм: думаючи про себе, не заважають жити іншим. Серед їхніх цінностей — здоров’я, сім’я, відпочинок, спорт. Французи відпочивають навіть до трьох разів на рік. Між розкішним будинком і відпочинком оберуть друге. А у нас — усе навпаки, вчинками українців часто керує синдром «щоб краще, ніж у сусіда». Українці, заробляючи на життя, іноді просто забувають жити…

У Франції я жодного разу не відчула упередженого ставлення до себе з боку місцевого населення. Єдине, доводилося долати стереотипи. Не кожен француз  цікавиться політикою, географією, тож моя місія (усміхається — авт.) щоразу пояснювати, що існує така країна, як Україна, що ми — не Росія і не частина Росії, що я спілкуюся українською. Теоретично вони знають, що у нас війна, але мало хто розуміє її суть. Після Майдану про Україну говорили на французькому телебаченні, а тепер — украй мало. «У вас досі війна?» — дивуються. Війна на Донбасі — це наша проблема. А загалом багато хто з французів взагалі не задає собі запитання, звідки ти і хто ти.

Ейфелева вежа — лише красива картинка

— Париж — надзвичайно красиве місто, з особливою атмосферою, але стосунки із ним нагадують стосунки із чоловіком. Спершу — квітково-цукерковий період, рожеві окуляри, та коли починаєш там жити, шукати роботу, помічаєш недоліки, поринаєш у буденність, — ділиться думками Оля. — Буває, проїжджаю повз Ейфелеву вежу і не звертаю на неї уваги, тому стараюся нагадувати собі, що живу в місті, про яке мріють багато іноземців. Париж вважають романтичною столицею, але такі емоції виникають лише у туристів. Відомо, що 70% туристів, котрі відвідують Європу, освідчуються саме в Парижі. Це своєрідне кліше. Натомість місцеві мешканці не відчувають цієї романтики. Ейфелева вежа — це лише красива картинка з гарною історією.

Французам притаманна ввічливість. Нам іноді «ріже» слух, наскільки французи ввічливо спілкуються, проте у них це закладено ментально. Незнайомці бажають тобі гарного дня, якщо ти ненароком станеш людині на ногу, вона першою перепросить. Так виховують і своїх дітей. У Франції нема тиску з боку суспільства на сім’ю, кожен живе, як вважає за потрібне. У той час, як  француженка здобуває освіту та будує кар’єру, українка її віку частіше за все обирає сім’ю. Щодо виховання французьких дітей, то мене найбільше здивувало, що у школах заборонені ґаджети. І дуже часто у сім’ях теж дотримуються цього правила. Після школи діти там займаються спортом, грають в розвиваючі ігри, читають.  Дитина росте з відчуттям, що основне для неї — це хороша освіта та самореалізація.

«Торік гостював тато, тепер чекаю маму!»

— Париж — одне із найдорожчих міст Європи, де дорого вартують житло, проїзд, харчі. Середня зарплата француза — 1,5-2 тис. євро, українські заробітчани заробляють хто 500 євро, хто — 1-2 тисячі, все залежить від роботи, — каже Оля. — Найважче там — знайти доступне житло. Як кажуть європейці, не ти обираєш житло, а воно тебе. Українці живуть і на 15 «квадратах», і навіть на 9, погоджуються на підселення. За кімнату платять від 200 до 500 євро, за окрему квартиру — від 550 до 2 тис. євро. Місячна вартість проїзного квитка, що діє в усіх видах транспорту, — 75 євро. Продукти харчування досить дорогі. На проїзд і на оплату житла потрібно на місяць від 700 євро до тисячі, на харчі — від 100 до 200 євро на сім’ю.  Одяг у Франції доступний, під час розпродажів можна купити брендові речі. Попри фінансові блага, на чужині легко піддатися відчаю, виникають думки: чому в світі така несправедливість, чому, скажімо, європейці живуть заможно, а українці ледь зводять кінці з кінцями…  Легко потонути у власних думках і не обов’язково, що світ буде тобі щось казати. На чужині бракує рідних. Мої батьки підтримали мій вибір, хоч я у них єдина донька. Торік у мене гостював тато, тепер чекаю маму. Не буду казати, що все тут легко, я оптимістка, але й реалістка. Проте, як би не було важко, завжди шукаю позитив: надихаюсь містом, роблю фото, подорожую… За кордоном я набралася досвіду, зрозуміла, що українці мають багато упереджень і що нормально мати різний колір шкіри, дотримуватись різних традицій, вірити в іншого Бога, нормально взагалі не вірити. А ще я зрозуміла, що моя Батьківщина — це не тільки щось географічне, не тільки кордони між країнами, а що це — моя українська мова,  традиції, якими живу за кордоном, друзі, з якими спілкуюся. Батьківщина і патріотизм — це стан душі, можна жити за кордоном і мати з собою Україну.