Понеділок, 21 травня 2018
• Зірка в обіймах змія • З малої «КіноХвильки» — великий фест! • Віктор Куценко: «Нині новонародженим дітям, які ще 20 років тому були при-речені, у більшості випадків вдається надавати ефективну допомогу» • КайФАЙНЕмо? • Нове коло судового пекла… • У Варшаві побили заробітчанина з Тернопільщини • Віталія Коника розшукали в Польщі! • Прощавай, суд! Суддя Стадник завалив іспити… • Марш Сили Нації «За українське майбутнє без олігархів!» у Тернополі • Біля церкви у Зборові відкриють… спортивний майданчик! • Ветеран полку “Азов” відмовився потиснути руку Порошенку • Відому українську кінострічку «Червоний» відтепер можна переглянути на YouTube • Проти Лома нема прийому! Навіть перший у професійній кар’єрі нокдаун не завадив Василю Ломаченку нокаутувати потужного суперника • Степан Барна: «Разом ми виробимо спільну стратегію ремонту місцевих доріг!» • Гриценко як альтернатива • У Тернополі надрукували та продають календар, на якому зображено Крим у складі Росії • День Європи урочисто відзначать на Тернопіллі • У Тернополі презентували Мистецький кластер • Децентралізація — крок вперед і два назад • «Музейна дивоніч»: із майстер-класами та пошуком скарбів
Переселенка Тетяна Романовська: «За чотири роки ми жодного разу не навідались до своєї квартири в Донецьку…»

Автор: Опубліковано: 7 Березня о 13:00 415


Тетяна розмовляє чистою українською — не кожен здогадається, що вона — переселенка.


Костянтин і Тетяна.

Із Тетяною Романовською, яка у 2014-ому переїхала з рідними із Донецька до Тернополя, ми зустрілися в обласній бібліотеці для молоді. Щонеділі на волонтерських засадах жінка проводить там засідання англомовного клубу ораторської майстерності. Тим часом її чоловік Костянтин доглядає за двома донечками — 13-річною Анною та 3-річною Софійкою. Мешкають Романовські у найманій квартирі на вулиці Симоненка. Тетяна розмовляє чистою українською — не кожен здогадається, що вона — переселенка. За чотири роки їхня сім’я прижилася у Тернополі, від початку війни вони жодного разу не навідалися до свого помешкання у Донецьку, не знають, чи воно вціліло, чи там хтось живе, ніхто з тамтешніх держорганів не шукав їх, не цікавився ними. В інтерв’ю «НОВІЙ…» Тетяна розповіла про вимушені зміни і про своє бачення подій на Донбасі. 

   — Тетяно, чому ви переїхали саме до Тернополя?

— До Тернополя ми переїхали у червні 2014-го, коли почалися воєнні дії в Донецьку. Я тоді була на шостому місяці вагітності. З повідомлень із Луганська знала, що військові захоплюють лікарні, тож розуміла, що не буде де народжувати. Ми обрали Тернопіль, бо це — батьківщина моїх дідуся та бабусі, тут народився мій тато, щоправда, йому був лише рік, як родина переїхала на Донеччину. За радянських часів вони змушені були утікати від переслідувань влади через підтримку українських націоналістів. Історія повторилася… Збираючись в дорогу, ми зателефонували на гарячу лінію «Крим SOS», де повідомили, що Київ та Львів переповнені переселенцями, нам порадили їхати до Івано-Франківська, Вінниці або Тернополя.

— З якими думками залишали рідний Донецьк?

— У квітні 2014-го до Донецька прибули російські військові, на вулицях стояло важке озброєння. Було зрозуміло, що це надовго… Я старалася не дивитися новин, не виходити на вулицю. Чоловік ходив на роботу, тож бачив зміни у місті. Ми терміново владнали усі сімейні справи, пройшли обстеження в лікарів, бо не знали, що нас чекає на новому місці. Придбали через інтернет квитки на потяг, хвилювалися, чи виїдемо, бо повідомляли, що частина залізниці не функціонує. До вокзалу добралися на таксі, молилися, щоб нас не зупинили на блокпостах. Сіли у потяг, не знали, що буде далі… Аж коли побачили у Дніпропетровську українських військових, трохи заспокоїлися.

— Що взяли з собою в дорогу?

— Усе найнеобхідніше помістили у два рюкзаки та сумку. Ми не знали, на скільки часу їдемо. У Донецьку залишалися наші батьки, але й вони того ж року переїхали на Полтавщину, звідки родом моя мати. «Новою поштою» я наперед відправила до Тернополя частину речей — постільну білизну, кухонне приладдя, ікони, якими нас благословили під час вінчання, улюблені дитячі іграшки, книги — про Снігову королеву, про золотого Павучка… Згодом батьки ще дещо переслали нам із одягу.

— Де ви з чоловіком працювали у Донецьку?

— Чоловік — в автосалоні, а я — у фінансовому відділі іноземної кампанії. Якийсь час ми жили в Одесі, Харкові, тому не були аж настільки осілі в Донецьку, це, можливо, нам допомогло пройти нелегкі зміни.

— Ступили ви на перон тернопільського вокзалу і що далі?

— Нас зустріли представники «Автомайдану», на тиждень поселили в готель «Галичина», далі ми знайшли квартиру і вже чотири роки мешкаємо у ній. Ми були одні з перших переселенців, тож нам багато допомагали і волонтери, і представники соціальної служби. Одразу зареєстрували мене у лікарні, допомогли оформити доньку в ЗОШ №28 та в музичну школу.

— Коли ви зрозуміли, що залишитесь у Тернополі надовго?

— Я це відчувала ще в Донецьку… Пригадую, пакувала сумки в дорогу, хотіла взяти шкільні речі Ані, та побачивши німий тривожний крик батьків, залишила все. Було боляче… Батьки вірили, що українські військові визволять Донецьк, спочатку це було можливо, але цього не сталося… Є багато документальних фільмів про причину цього — наші силові органи не могли домовитися, хто візьме відповідальність за смерті серед мирного населення.

Старша донька Анна навчається у ТЗОШ №28.

— З якими труднощами зіткнулися за ці чотири роки?

— Якихось особливих труднощів не було, тернополяни подали нам руку допомоги, ми навіть не очікували. Першою нам допомогла багатодітна сім’я із сусіднього під’їзду. У них тоді було троє дітей, чекали на четверте маля. Якось принесли нам дитячі речі, посуд — ми були вражені! Допомагали нам також із церкви, а ще громадська організація «Відродження нації» — купили дитяче ліжечко, матрац, одяг для нашої Софійки, яка народилася вже у Тернополі. До речі, коли я прийшла в пологовий, лікарі, поки не побачили моїх документів, навіть не подумали, що я з Донецька, бо ж розмовляла українською. Змалку я спілкувалася російською, але українську добре знала від дідусів та бабусь.

— Чи знайшли ви себе у Тернополі? Як вам наше місто?

— Знайомство з Тернополем я почала з участі в… конкурсі краси для матусь, де познайомилася з багатьма активними людьми. У Тернополі почуваю себе комфортно. Коли мене запитують, чи повернуся в Донецьк, якщо він буде українським, кажу, що ні, бо в Тернополі я знайшла коло спілкування, яке мене розвиває і надихає. Не думаю, що це буде можливо в Донецьку. У Тернополі мій чоловік змінив багато місць праці, але, якщо людина стукає, їй відчиняють. Якийсь час віддалено працював на донецьку компанію, потім влаштувався на підприємстві з надання транспортних послуг, згодом — у компанії, яка займалася торгівлею нафтопродуктами, після її закриття пішов на підприємство, що проводить автомобільні аукціони. Нині трудиться на заводі з виготовлення побутової техніки. Я віддалено працювала на харківський офіс іноземної компанії, в декретну відпустку не ішла, інакше ми не вижили б. Згодом знайшла у Тернополі цікаву роботу в місцевій компанії — перекладала контент веб-сайту з англійської на французьку, нині займаюся підтримкою клієнтів у Франції.

— Чи є ментальна різниця між донеччанами і тернополянами?

— Донецьк — велике індустріальне місто, а Тернопіль — маленьке затишне, тут дуже добрі люди. Не думаю, що мені хтось так допомагав би у Донецьку, як тут. Там теж багато щирих людей, хоча у суспільстві домінують комерційні стосунки, а тут є відчуття громади. Тернополяни гуртуються довкола різних ідей, проектів, тут можна себе знайти.

— Часто про переселенців говорять із підкресленим співчуттям або ж акцентують на чомусь негативному. Яке ставлення ви відчули до себе?

— Я вже настільки адаптувалася у Тернополі, що не помічаю цього. Навіть на початках люди сприймали мене за свою, можливо, тому, що у мене нема мовного бар’єру. Російськомовним, мабуть, важче. Був і негативний досвід. Якось в одному із банків мені безпідставно закрили рахунок. Коли я прийшла з’ясувати причину, зіткнулася із негативним ставленням. Це було пов’язано з тим, що я із Донецька. Чомусь іноді нас сприймають, наче якихось злочинців…

— Чи образливими є для вас поняття «переселенці», «біженці»?

— Якби тільки так нас називали (усміхається)… Донька ображається, якщо у школі учні поза очі називають її сепаратисткою чи росіянкою… Прикро, звичайно, думаю, що це іде радше від батьків, а не від дітей.

— Які зараз настрої у Донецьку?

— Моя свекруха живе біля Маріуполя, там донедавна було багато військових, а тепер затишшя. Сіра зона АТО вже не так обстрілюється. Якщо Росія не змінить свою тактику, нічого не зміниться. В Донецьку залишилися пенсіонери, молодь виїхала: хто — на мирну територію України, хто — до Росії. Не всі готові повертатися назад після пережитого… Це трагедія для моїх земляків… Мої батьки, мабуть, колись таки повернуться туди, а я не уявляю, що знову переступлю рідний поріг…

— Молодому поколінню легше подолати зміни…

— За останні роки відбулося багато змін — ми втратили дім, малу Батьківщину, але ми живі і це головне. У нас народилася Софійка, ми з чоловіком випробували різні роботи, навчилися виживати. Не знаю, що буде далі… Попри все, ми почуваємось щасливими у Тернополі. Найбільша трагедія у тому, що на Донбасі досі гинуть люди, що у нас забрали наше непрожите життя в рідному місті… Сподіваюся, це колись минеться. Якщо ти впевнений, що все буде добре, Всесвіт слухає тебе!

 


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: , ,

Нещодавно опубліковане

Футбол, як відомо, гра вельми нервова. Навантаження на психіку гравців, тренерів часто «зашкалюють», і людям необхідна якась розрядка, щоб не вибухнути від перенапруження...


Автор: Рубрика: , Опубліковано: о 18:00


Уже незабаром — з 20 до 22 травня — Тернопіль знову «кінохвилюватиметься»...


Опубліковано: о 16:00


Це тільки здається, що до початку фестивалю «Файне Місто» ще є багато часу...


Рубрика: , Опубліковано: о 12:00


Суддя, яка слухала резонансну справу щодо загибелі Юрія Ящука, несподівано пішла у відставку...


Автор: Рубрика: , , , Опубліковано: о 10:00



Теми дня
19 Травня
18 Травня
Курс валют на портале banker.ua
banker.ua
Відео