Понеділок, 20 листопада 2017
• Lama пояснила феномен своєї молодості • Андрій Шевченко: «Ніколи не замислювався про долю Філімонова після мого гола у ворота збірної Росії. Це його особисте…» • У Тернополі встановили додаткове освітлення на 50-ти пішохідних переходах • Квіти на узбіччі доріг • Кіно, яке змушує думати… • «Ходить гарбуз»… по Тернополю! • Оголошено переможців «Громадського бюджету Тернополя’2018» • Консультує міністр юстиції Павло Петренко. Як отримати землю учаснику АТО? • Сергій Надал: «Тернопільські пенсіонери повинні завжди відчувати турботу та соціальну підтримку міста» • Виповнюється 100 років відновлення УАПЦ • Шушен — Мекка передсезонного біатлону • Медреформа по-тернопільськи: з електронною базою і без раптових рішень • «Ми не мали їхати з цим таксистом…» • Вшануймо пам’ять про українських Героїв! • Наталю досі не поховали… • У Києві визнали, що загальноукраїнською альтернативою дорогому газу є дешева та екологічно чиста енергія • Андрій Лучанко: «Я не прагну слави будь-якою ціною…» • Не треба і війни… За цей рік на дорогах Тернопільщини в аваріях загинуло 64 людини • Завдяки програмі термомодернізації тернополяни можуть не боятися зими і «тарифних сюрпризів» від центру • У кожній намистині — відблиск душі!
Під час відпочинку трагічно загинув депутат Тернопільської міськради, лідер Тернопільської міської організації ВО «Свобода» Володимир Стаюра

Автор: Опубліковано: 30 Серпня о 13:00792



26 серпня на 51-ому році раптово обірвалося життя депутата Тернопільської міської ради, лідера Тернопільської міської організації ВО «Свобода», учасника АТО і правдивого патріота Володимира Стаюри.


Трагедія сталася під час відпочинку на одному з єгипетських курортів… Володимира Івановича схопило серце і він не зміг доплисти до берега. Упродовж останнього року після демобілізації з лав ЗСУ він скаржився на здоров’я, але через постійну зайнятість не мав часу лікуватися. Неймовірна напруга на передовій, фізичні навантаження, холодні бліндажі, вочевидь, далися взнаки…

Він мало відпочивав, рідко брав відпустку, останнім часом був дуже втомлений, тому вирішив хоча б на кілька днів відволіктися від щоденних турбот, від політичних справ, та найголовніше — побути з рідними. До Єгипту «свободівець» полетів із дружиною Любою та 7-річним сином Яромиром. 19-річний син Максим залишився вдома. Того фатального ранку Володимир Іванович пішов на море із Яромиром, дружина за хвилину-другу мала підійти до них. Ще в номері чоловік поскаржився на біль у серці, взяв пігулку, думав, що минеться. Син плавав недалеко від берега, Володимир Іванович поруч дивився за ним, як раптово йому стало зле. Він сказав Яромиру плисти до берега і побігти по маму. Сам теж почав гребти, проте не зміг доплисти… Почувши крик Яромира, люди, котрі були на березі, кинулися рятувати Володимира Івановича, вийняли його з води, намагалися надати допомогу, але врятувати, на жаль, не змогли… У перші дні після трагедії поширювалися чутки, нібито Володимир Іванович втопився під час заняття дайвінгом, та ця інформація наразі непідтверджена. Можливо, це були припущення приголомшених сумною звісткою тернополян, адже багатьом відомо про захоплення Володимира Стаюри дайвінгом.

Загиблого «свободівця» мають доправити до Тернополя наприкінці тижня — міське керівництво веде перемовини з консульством України в Єгипті, проте процедура оформленням документів складна. У неділю, 27 серпня, в Архикатедральному соборі Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці відслужили панахиду за упокій душі Володимира Стаюри. На позачерговій сесії Тернопільської міської ради депутати проголосували за присвоєння «свободівцю» посмертно звання «Почесний громадянин Тернополя».

З побратимом у зоні АТО.

Володимир Іванович народився 19 травня 1966 року в селі Буцнів Тернопільського району. У 1993 році закінчив Тернопільський приладобудівний інститут (нині — ТНТУ). Працював слюсарем контрольно-вимірювальних приладів на заводі «Оріон» (1986-1994), інженером ТОВ «Біттер» ЛТД, заступником директора ТОВ «Озон». Із 1997 року був приватним підприємцем, з 1999 року — директором ПП «Партнер», з 2007 — директором ТОВ «Тернопільська інвестиційна компанія «Галичина», з 2009 — головою благодійного фонду «Фундація українських меценатів». Володимир Стаюра був активістом національно-визвольного руху з кінця 1980-их років. Брав активну участь у створенні Народного Руху, очолював осередок «Просвіти» на заводі «Оріон». Долучився до створення в Тернополі товариств «Меморіал» та «Вертеп». 29 квітня 1990 року після освячення українського стяга на Театральній площі та велелюдного походу тернополян до міської ради Володимир як наймолодший рухівець «Оріону» мав за честь урочисто підняти прапор над будівлею міської ради. У 2009 році став депутатом Тернопільської обласної ради від Всеукраїнського об’єднання «Свобода». З 2008 року обіймав посаду заступника голови Тернопільської обласної організації ВО «Свобода» з питань партійної дисципліни. З грудня 2012 року очолював Тернопільську обласну організацію ВО «Свобода». Був активним учасником Помаранчевої революції та Революції Гідності. Влітку 2014 року пішов добровольцем у складі батальйону «Січ» захищати Україну на Донбасі, згодом став заступником командира роти у добровольчій чоті «Карпатська Січ» 93-ї ОМБр Збройних сил України. Із жовтня 2015 року був депутатом Тернопільської міської ради від ВО «Свобода», головою постійної комісії з питань місцевого самоврядування, законності, правопорядку, регламенту та депутатської діяльності. У грудні 2015 року був призначений головою Тернопільської міської організації ВО «Свобода».

Володимир Іванович з дружиною та синами. Перші змагання Яромира з фрі-файту.

Володимир Стаюра — ідейний натхненник патріотів Тернопільщини, а також «свободівців» краю, невтомний будівничий української державності. Він ніколи і нікого не боявся, був принциповим, мав тверді переконання і за жодних обставин не зраджував їм. У нього було гостре почуття гумору, вмів дотепно відповісти, не образивши іншу людину, був невиправним оптимістом та життєлюбом. Це він свого часу попри законність чи незаконність вивісив червоно-чорний стяг на будівлі Тернопільської обласної ради, зазначивши, що «бандерівський стяг тепер висітиме вічно!» Проте стяг через дві години зняли згідно з рішенням суду. Тільки він міг «підколоти» Валентина Хоптяна запитанням, що той буде робити, якщо Янукович накаже вішатися. «Якщо скаже вішатись — повішусь!» — відповів Хоптян. Це Володимир Іванович не побоявся разом із тернополянами взяти під контроль будівлю «білого дому», коли представники старої влади не хотіли вступатися добровільно. Він не зупинявся у боротьбі…

«Ми беремо приклад з наших героїв, самі боремося і дітей своїх навчаємо боронити нашу землю. Не втрачати пильності, не розслаблятися і не впадати у відчай — це вкрай важливо. Ніхто за нас не зробить нашу державу сильною, її розвиток та процвітання залежить від кожного українця. Ми переможемо, бо з нами Бог і з нами Україна!» — зазначав Володимир Стаюра.

Володимир Іванович казав, що треба боротися не до останнього, а до перемоги. Хоча йому не судилося дожити до перемоги, та його боротьбу продовжать однодумці, побратими та усі свідомі українці.


Спогади про Володимира Стаюру його друзів, побратимів та однопартійців

Марія Чашка, голова Донецької обласної організації ВО «Свобода»:

—  Володимир не загинув, він настільки любив Україну, що просто розчинився у ній і вічно житиме. Я не вірила в його смерть, аж поки не підтвердила його дружина… Важко говорити про нього в минулому часі. Він є з нами! Це людина неймовірної доброти, неймовірно щирої душі, готова у будь-який момент прийти на допомогу. Ми були знайомі дуже давно. На початку 91-го зустрілися в товаристві «Вертеп». Потім наші шляхи розійшлися, іноді ми бачилися на патріотичних заходах, кожен займався своїм: Володимир — у Народному русі України, я — у товаристві «Вертеп». Зустрілися ми знову вже в політичному житті наприкінці 2005-го, коли вступили до Тернопільської міської організації «Свобода». Згодом нас призначили заступниками голови обласного об’єднання «Свобода». З того часу — боротьба пліч-о-пліч, взаємна підтримка. Те, що не встигав він, підхоплювала я, те, що не вдавалося мені, — робив він, допомагали побратими. Наші шляхи перетиналися під час Помаранчевої революції у Києві, а в час Революції Гідності наше «свободівське» осердя було розкидане в різних містах: хтось — у Києві, хтось — у Тернополі. Так склалося, що нам з Володимиром довелося взяти на себе тернопільські події. Під час Революції Гідності він був керівником обласного штабу, на його плечі лягала найбільш відповідальна робота. Проти нас тоді порушили кримінальні справи, був дуже непевний час, ми не знали, чим завершиться Майдан, але були готові до всього. На диво, тернопільські судді не до кінця піддалися системі — не кинули нас за ґрати. Найбільш прикро, що «здали» нас тоді самі ж тернополяни — працівники ОДА, багато з яких нині вважають себе великими патріотами.

Володимир мав «чуйку» на доленосні події. 17 лютого поїхав до столиці допомогти хлопцям і потрапив під обстріли. До Тернополя повернувся з продірявленою кулями каскою… Потім ми служили на фронті, спершу у різних підрозділах: Володимир — у батальйоні «Січ», а я — у складі зведеної штурмової роти «Карпатська січ». Володимир пішов служити в липні 2014-го, а у серпні його батальйон вивели в зону АТО. Коли батальйон «Січ» розформували, він, відчуваючи, що не завершив свою місію боротьби, вступив до лав ЗСУ — у роту «Карпатська січ». Володимир завжди був у гарячих точках — зачистки, спецоперації. У «Карпатську січ» прийшов, коли ми тримали позиції у Пісках, згодом нас перекинули під Донецький аеропорт. З Володимиром було дуже надійно служити, він був потужним захистом для бійців, надзвичайним командиром з аналітичним і тонким розумом, передбачав ситуації, вмів правильно спрогнозувати, знаходив спільну мову з керівництвом ЗСУ. Бійці поважали його за те, що воював не за гроші, не за нагороди, а за ідею. Бачили, що в його серці горить те, що не вмирає! Власне за бездоганну службу Володимиру було присвоєно офіцерське звання. Демобілізувався він у червні 2016-го. Чесно і жертовно пройшов війну, як і усе своє життя… Службу в ЗСУ він вважав не подвигом, а обов’язком, не хизувався, не їхав на передову, щоб зробити фото і скинути в інтернет. Робив те, що вважав за потрібне і не переймався брудними спекуляціями. Не усі цінують його вклад у розбудову державності, і напевне, ніколи не зрозуміють його великої праці. На жаль, історія повторюється — так у нас не розуміли і не повірили воїнам УПА, їх належно не пошанували донині. На передовій Володимир не зважав на пересуди за спиною, та коли повернувся з війни, не міг змиритися з тим, що побачив. Ми з ним демобілізувалися з невеликою різницею у часі, складно було повернутися в мирне життя, ми багато розмовляли, підтримували один одного. Володимир казав, що не розуміє, чому люди святкують у час війни, чому в Тернополі точаться безглузді чвари, що розпорошують громаду.  Такі думки мали серйозний вплив на його здоров’я. Він був людиною честі, відвертим і щирим, завжди казав правду, якою б вона не була гіркою. Дехто за це його не любив, дехто ненавидів. «Треба старатися зробити якомога більше добрих справ на служіння народу, нації, треба поспішати, бо завтра може не настати», — часто повторював Володимир. Не раз дивився смерті в очі. Пригадую, на позиції куля снайпера знесла з його голови кепку… Найважче було втрачати побратимів. Коли Володимир виконував обов’язки командира роти, біля аеропорту загинув наймолодший 19-річний боєць — це була перша смерть на полі бою. Потім гинули інші… Нестерпний біль осідав у наших серцях…

Упродовж останнього року Володимир активно влився у політичну роботу. Повернувшись до мирного життя, він спостерігав за тим, що відбувається у суспільстві та політиці, і казав, що стало набагато гірше, ніж було до революції. Вважав, що для збереження державності, окрім фронту, у нас дуже багато роботи в тилу. Намагався боротися з активним реваншем колишньої влади. Не здавався, закатував рукави і боровся. У нього було багато планів та задумів…

Впевнено крокував до перемоги…

Михайло Головко, народний депутат України, член ВО «Свобода»:

— Не стало великого українця, патріота, націоналіста, лідера тернопільської «Свободи» Володимира Стаюри. Не віриться, що тебе, друже, вже нема…

Сумує нині не тільки «свободівська» родина, а й вся Україна, адже Володимир — Українець з великої літери! Він завжди був щирим, відвертим, оптимістом по житті, енергійною та ерудованою людиною, надзвичайно хоробрим та відданим національній справі. На початку 90-их брав активну участь у відновленні незалежності України, першим підняв національний прапор над Тернопільською міською радою. Під час Революції Гідності був одним із лідерів тернопільського Майдану. Коли почалася російсько-українська війна, першим зголосився добровольцем на Схід! Я бачив його хоробрість та відвагу на передовій, неймовірний авторитет серед бойових побратимів, які кликали його на псевдо «Кеп». Непоправна втрата… Нам так тебе не вистачатиме, друже! Та найбільша втрата для твоїх рідних. Залишилась самотньо твоя кохана дружина Люба, ніхто не замінить тебе для твоїх синів Максима та Яромира, яким так потрібен люблячий батько! Сльози розривають душу! Скільки ти міг ще зробити для України! На жаль, втрачаємо найкращих… «Свободівська» родина осиротіла, ми, як ніколи, маємо триматись разом! Такі, як ти, — герої сучасності! Героїв пам’ятають! Вічна пам’ять, друже!

Богдан Бутковський, учасник АТО, «свободівець»:

— Володимира Стаюру знаю з 2012-го. Він завжди був прагматичним та енергійним, багато робив і мало критикував, чим часто грішать у партійному житті. Був дуже освіченою людиною, багато читав, любив історію та мистецтво. Дивним чином у ньому поєднувалися романтична натура та ділова хватка, що робило його хорошим провідником. Про Володимира Івановича говорили різне, це й не дивно, адже, чим більше робиш, тим більше про тебе говорять і доброго, і поганого. Говорили, що він сидить в тилу і ніде не воює… Якось я спілкувався зі знайомим журналістом і той передавав мені привіт від «Кепа» (позивний Володі на фронті), я спочатку не зрозумів, а коли побачив сюжет про Володю неподалік Донецького летовища, зрадів, що він згадав мене у гарячій точці. Після того в мене було сильне бажання повезти у місця, де ми воювали зі Стаюрою, не одного брехливого покидька…

Зблизилися ми з Володею після партзборів, на яких підтримали його кандидатуру на посаду голови Тернопільської міської організації. Ми часто спілкувалися з ним, він цікавився моєю думкою з того чи іншого питання. Інколи прислухався, а частіше робив так, як вважав за потрібне, але мені приємно, що я був його помічником. Він не любив, коли я називав його Володимиром Івановичем — завжди почувався молодим. Торік у квітні я запропонував йому відновити «свободівську молодіжку» в місті та області, він підтримав мене і ми провели потужний вишкіл. А скільки планів у нас було щодо партійного будівництва, щодо ініціатив для покращення життя тернополян… З Володею було комфортно працювати, іноді ми спілкувалися на підвищених тонах, але завжди продовжували плідну співпрацю…

Як політик Володимир Стаюра був непохитний у принципах, але зберігав холодну голову. Був майстром дипломатії, вмів домовитися не тільки зі своїми, а й з опонентами. Проте зради не терпів, дуже болісно переживав ситуацію в міській організації, йому нелегко далося вигнання з лав партії трьох депутатів міськради, непросто переніс розмови за спиною… Такі люди, як Володимир Іванович, не мають покидати нас навіть не тому, що вони є нашими провідниками, насамперед тому, що розбудова України потребує розуму, енергії, сміливості…. Справа Стаюри незавершена, найкраща шана, яку можемо йому віддати, — наполеглива боротьба за кращу долю української нації!

Іван Ясній, режисер:

— Ми дружили з дитинства, разом навчалися в Буцнівській школі, я на три роки молодший від нього. Ближче пізнали один одного в період національного відродження в товаристві «Вертеп», зокрема, під час організації свята Івана Купала у 1989 році. У 1991-1992 роках ми проводили українські експедиції «Забуті могили» — пошук та реєстрацію могил героїв ОУН-УПА, козацьких могил на Підгаєччині, Зборівщині та Шумщині. Ми ходили від хати до хати, дізнавалися про події, що відбувалися на теренах нашого краю в часи Другої світової війни, збирали спогади очевидців, слухали розповіді про учасників ОУН-УПА, січових стрільців. Нам вдалося розшукати багато могил, про які раніше ніхто не знав. Це був надзвичайний досвід, враження, емоції! Особливо Володі вдавалося спілкуватися з людьми, до нього тягнулися, йому довіряли. З експедицій ми поверталися іншими, ніби побували в минулому. Пригадую, напередодні проголошення Незалежності ми приїхали в одне село на Підгаєччині, хлопці дізналися, що там є пам’ятник радянському “дєятєлю», здається, Щорсу. «У селі — кат народу, треба його знести!» — «підкинув» ввечері ідею Володя. І вже вдосвіта пам’ятник повалили! Володя не чекав слушної нагоди — робив уже! Був правдивим патріотом. Важко сказати, де у нього була межа між політикою і патріотизмом. Патріотизм горів у ньому як прагнення справедливості, а політика була шляхом та можливістю разом з однодумцями реалізувати патріотичні завдання. Він добре розумівся в людях. «Ти поганий, забирайся звідси!» — бувало, нібито жартома казав комусь, чітко даючи зрозуміти, що не хоче з ним мати справи.

У Володі на весіллі я був за дружбу. В медовий місяць вони з дружиною вирушили в… експедицію. Дружина розуміла його, завжди підтримувала в усіх починаннях. Коли у них народився молодший син, я фільмував ті щасливі миттєвості! Поки я жив у Тернополі, ми часто зустрічалися. На жаль, останніми роками не завжди випадала нагода побачитись. Ми були заклопотані своїми справами, а ще — війна… Я хотів зняти фільм про товариство «Вертеп», хотів зафільмувати Володю на фронті, але не встиг… Дуже шкодую за цим.

Володимир завжди був позитивним, з оптимізмом долав труднощі, поруч із ним друзі відчували захист. Любив автентику, збирав та відновлював старовинні речі, любив зброю. Був турботливим сім’янином, щирим та добрим товаришем. Володимир — людина-пригода, з ним завжди було цікаво. Пригадую, як у 2002-ому ми пливли на байдарках Ворсклою, він прихопив з собою металеву жердину, почепив на неї стяг «Свободи» і агітував поміж зарослями та очеретами. Коли зупинялися перепочити, розповідав зустрічним про Україну.

Володя був спонтанний і готовий у будь-який момент прийти на допомогу. Наприкінці 90-их років мені потрібно було перевезти мою 95-річну бабусю, яка з 30-их років жила у Франції. Хотілося повернути стареньку в Україну на схилі літ. Про це дізнався Володя. «Сідай і їдемо!» — недовго думаючи, запропонував мені допомогу. Ми везли бабусю через усю Європу. Для нас було за честь повернути українку в Україну. Ще рік бабуся прожила на рідній землі.

Володя був душею компанії, вмів веселити, цікаво розповідати, дивувати… Якось на мій день народження в Карпатах у колибі замовляв для мене десятки українських пісень, а потім, щоб розсмішити, заплатив гуцулам і вони підіграли «Владімірскій централ». Усі довго сміялися! Володя все робив щиро! Коли я переїхав до Києва, він навідувався до мого батька, політичного в’язня, привозив гостинці, спілкувався. Такі люди, як Володимир Стаюра, залишають живу присутність навіть після смерті. Він і далі з нами…

Володимир Стаюра був давнім і щирим другом «НОВОЇ…». Висловлюємо співчуття рідним Володимира Івановича з приводу непоправної втрати. Нехай Бог дає вам сил жити далі, а Максиму та Яромиру — зрости гідними синами свого батька та України.

Світла пам’ять!


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: , , ,

Перегляньте також:

Loading...
Нещодавно опубліковане

Красі і молодості співачки Lama можна тільки позаздрити — в 41 рік Наталя Дзеньків на вигляд значно молодша за свій вік...


Рубрика: , Опубліковано: о 18:00


Днями інтернет-портал football24.ua взяв детальне інтерв’ю у нового старого тренера, фрагменти якого ми пропонуємо нині до вашої уваги...


Рубрика: , Опубліковано: о 16:00


Триває також облаштування додаткового освітлення пішохідних переходів сигнальними ліхтарями в рамках проекту «Громадського бюджету 2017»...


Рубрика: , Опубліковано: о 14:00


Ми живемо у час якогось божевільного парадоксу. Нині, коли все продається, а отже, має свою ціну, ціна начебто найдорожчої у світі речі – людського життя — впала до страхітливо низької позначки...


Автор: Рубрика: , Опубліковано: о 12:00


«Стрімголов» – повнометражний режисерський дебют Марини Степанської. У стрічці немає героїв, це історія, в якій головні – «негерої», каже режисер...


Рубрика: , Опубліковано: о 10:00



Теми дня
19 Листопада
18 Листопада
Курс валют на портале banker.ua
banker.ua
Відео