Неділя, 24 червня 2018
• «Чорний ліс» — вишнева спокуса • Чужа дружина хороша на відстані • Меморандум про відзначення наступного року 100-річчя Чортківської офензиви підписали представники Тернопільської, Львівської та Івано-Франківської областей • Виставка тернопільського художника «відчинила» столичні Золоті Ворота • Грудьми — на Америку! Українська модель підкорює США • До друку готують книгу пам’яті про Богдана Хаварівського «Усі ми будемо в архіві…» • Тернопільська область долучилася до проекту Марини Порошенко із впровадження інклюзивної освіти • «Ні — поліцейському свавіллю!» • Олег Тягнибок: «Цей день – це свято української перемоги!» • На двох колесах через Америку! • «Артемка можна було врятувати, якби лікарі вчасно поставили діагноз…» • «Союзянки – це Українки з великої літери» • У Києві тепер росте дерево пам’яті Сергія Сірого • Стриптиз для «леді Ю»: перед Тимошенко оголився чоловік • «Не хотів бути «диванним» патріотом!»Після важкої недуги відійшов у засвіти учасник АТО Михайло Марчук із Ланівців • Сесія Тернопільської міськради: депутати підтримали талановитих випускників і розглянули ще майже 300 питань • Тернополянин хотів стати канадійцем завдяки… OLX • Про вбивство на Борщівщині розповів… 9-річний хлопчик • Маргарита Басалига: «В мене все є і я щаслива? Ні! Я щаслива – і в мене все є» • Голод – їхня зброя!
Поету та художнику Михайлу Левицькому — 70!

Автор: Опубліковано: 14 Березня о 12:00 141


Один із найславетніших тернополян, чи не найкращий поет краю за всю його історію, самобутній перекладач, талановитий художник, засновник і голова першої в Україні крайової організації Народного Руху.


Знайомтеся, це його світ. Тут «сніг горів од снігурів», «світять осені ікони з обличчям наших матерів»,  «твій срібний голос, наче подих м’яти», «рибки золоті у снах клюють гачки іржаві», а «нескошений ланисько кукурудзи – немов сп’яніле військо Чингісхана»… А ось і він сам:  «Ще осені дорого я заплачу за білі поля, за наївність і впертість, та я не боюсь. Безголово лечу. Я – сніг, що наважився випасти першим…». Він і справді нічого не боїться і на все наважується першим.  Першим і чи не єдиним у всій Україні був прийнятим до  Спілки письменників за всього лише одну (зате ЯКУ!) першу видану книжку —  збірку поезій «Мамині перепілки». На зорі Незалежності став засновником  і головою  першої в Україні крайової організації Народного Руху,  згодом — депутатом Тернопільської обласної ради першого демократичного скликання.  Життя відомого тернопільського поета, перекладача та художника, громадського діяча Михайла Левицького — таке ж особливе та знакове, як і його поезія… 

Перо і пензель — дві зорі творчості. «Левицький пише – як малює і малює – як пише»

І тепер все – неначе спочатку,
Те далеке в собі не присплю,
Прокидаюсь маленьким
хлоп’ятком
 Й натщесерце цю землю люблю.

Відомий журналіст, знавець та поціновувач справжнього мистецтва Михайло Маслій так відгукується про Михайла Левицького: «Один із найславетніших тернополян, чи не найкращий поет краю за всю його історію, самобутній перекладач, талановитий художник, засновник і голова першої в Україні крайової організації Народного Руху. Свого часу на теренах Тернопілля ім’я Михайла Левицького було синонімом зі словами “бунтівний”, “непокірний”. Ще тоді, коли її величність “система” закривала рота і карала кожного, хто насмілився сказати щось супроти неї, Михайло наважувався на небезпечні кроки. Згодом це все знайде відображення в поезії. Він “не йшов ніколи манівцями ні до ворогів, ані до мами”. Він є яскравим представником львівської діаспори на Тернопіллі… У 1970 році в бельгійському журналі “Авангард”, що виходить під егідою Спілки Української Молоді (СУМ), було опубліковано перші вірші Михайла Левицького під рубрикою “Молоді поети з підневільної України”. Поезію тернополянина давно вивчають діти у діаспорі, оскільки вона входить у шкільну програму. Слава Богові, і наша рідна “Читанка”, нарешті,  збагатилася Михайловими творами.

Шашкова партія з Борисом Демківим.

Час іде, змінюються декорації. Те, що він розпочав, продовжили інші, які прийшли на усе готове. Він скромно відійшов і споглядає на процеси збоку, інколи з посмішкою, інколи розводить руками. Його роль у Народному Русі майже знівелювалася, хоч усі знають, що саме Михайло Левицький був у зародку того, що згодом принесло віками очікувану незалежність. Лише історичні світлини, газетні публікації, відеозаписи демонструють мужність цього невисокого на зріст чоловіка, у якого є два таланти: творити і бути першим.»

Михайло Левицький народився 16 березня 1948 року в селі Пукеничах Стрийського району Львівської області. Там же закінчив початкову, а в сусідніх Лисятичах — середню школу. Змалку відчуваючи потяг до друкованого слова,  вступив на факультет журналістики Львівського держуніверситету. Після першого курсу продовжив навчання у Дрогобицькому педінституті. З 1984 року розпочалася тернопільська сторінка у житті Михайла Васильовича, котра триває і донині…

«Більше вважаю себе художником, ніж поетом. А щодо геніальності, то це слово стосовно мене поки що треба брати в лапки, — скромно зазначає сам митець. Проте зізнається:  — Я завжди знав, що буду малювати. Пам’ятаю, уже в другому класі я малював, і вчителька мені казала: «Що ти понамальовував тут всіма фарбами, так ж не буває». А я вже тоді знав, що буває…

З власною збіркою дитячих віршів “Великдень”. 1993р.

Свій перший вірш я написав у третьому чи четвертому класі. А в сьомому класі вірші уже проклали мені дорогу у табір «Молода Гвардія» в Одесі, де познайомився з відомим письменником-фантастом і дисидентом Олесем Бердником…»

Виходу своєї першої збірки поезій «Мамині перепілки», яка побачила світ у 1979 році, він чекав 13 років. Зате майже відразу по її виході, у січні 1981 року,  він став членом Спілки письменників України. І хоча у члени Спілки письменників України приймають тих, хто видав більше однієї книги, для Михайла Левицького зробили виняток. Бо ж і талант його — винятковий!..

«Михайло Левицький пише – як малює і малює – як пише. Це митець вибраного кола, його творчість засвідчує рівень надлюдських переживань. Таких митців завжди було мало, і їх можна полічити на пальцях однієї руки,  — пише про нього Петро Сорока. — Творці такої поезії – це медіуми. Написане ними – це осяяння небес, код входження в космос, де Слово – Бог. Михайло Левицький, безсумнівно, знає, як багато йому відкрито, і давно відчув, що поезія – це наслухання Бога. У цьому переконує хоча б те, що він співає тоді, коли співається, береться за перо тільки тоді, коли через товщу днів пробивається та довгождана неповторна мить, що невідомо як і звідки дарує слово, яке веде на золотій ниточці друге і третє. Він ніколи не квапиться, не провокує натхнення, не ганяється за кількістю. Вагота слів для нього – понад усе. На терези вічності він кладе не кількість, а біль, що не має критеріїв виміру. І виграє. За три десятиліття творчої діяльності ним написано не більше півтори сотні віршів (річна норма поета-ремісника). Зате яких віршів!

…Головне в його творчості – яса поетичного слова, німб святості над віршем. Вони заворожують і змушують забувати все незначне і другорядне…»

«99 поганих віршів і один хороший», або Як Левицький над Вінграновським пожартував

Сьогодні вперше я побачив,
Сьогодні вперше я відчув,
Що сніг (хай він мені пробачить)
Таки молодший брат дощу.
Давайте вивчимо напам’ять
Про перший дощ і перший сніг
Та ще одну на двох запалим
Цигарку спогадів своїх…

«Як народжуються вірші? Так само, як зеленіє весною трава… Коли приходить до тебе благословення Боже, тоді і з’являється Поезія, — зазначає сам поет. — Пригадую, як ми у 1983 році зустрічалися у Тернополі з нині, на жаль, покійним письменником та поетом Миколою Вінграновським. Він тоді так по доброму, по-приятельськи «пожурив» мене: «Ти, Михайле, талановитий поет, здібний, але ж лінивий, бо мало пишеш…» На що я йому відповів: «Знаєш, бувають поети, у яких в збірці 99 поганих віршів і один хороший. То нащо мені тих 99 поганих писати? Я пишу відразу той один, хороший…»  (Сміється, — авт.) А в Миколи тоді саме збірка під назвою «Сто поезій» вийшла, то ще й образився на мене за таке порівняння… Хоча якраз його вірші направду геніальні, то я про тих, хто графоманством займається, казав…

Мені поезія дається, я би сказав, тяжко. Хтось, може, читає вірші і думає, що це так все легко… Я ж один вірш можу писати по кілька місяців, навіть півроку… Але коли в мене у вірші є слово, яке я відчуваю, що  можна замінити іншим, то для мене це не поезія. В поезії має бути все на місці:  припасовано, як камінь до каменя у  прекрасному палаці, який будують так, щоб стояв уже навічно… Ніколи не запишу вірша, якщо не маю його в голові. Ніколи не пишу через силу, не роблю цього штучно. Проте коли є натхнення чи щось написати, чи намалювати, до своєї робітні не заходжу, а  залітаю!

Картину, наприклад, можу і за десять хвилин намалювати, але ж тільки я знаю, скільки часу я її до того у себе в голові «малював»… Зрештою, до того, що твориться навіть за десять хвилин, ти міг все життя йти — думати, як це втілити і зробити. Коли ж не вдається, ти не кусаєш собі пальці, а кусаєш душу, серце… Бо хочеться, щоб воно було не просто гарне, а талановите. Бог дає талант тим, кому це потрібно. Зрештою, і мистецтво творить Бог, а не людина… Митець без Бога не може існувати…»

Михайло Левицький — автор десятка поетичних збірок: «Мамині перепілки» (1979), «Світ околиць» (1986), «Ранок» (переклад з Миколи Рубцова, 1986), «Я завжди був закоханий в дерева» (1993), «Сніг горів од снігурів» (1992), «Великдень» (вірші для дітей), «Вівторок» (1994) , «Де ростем, там мусимо цвісти» (1998), «Відгомоніла золота діброва» (переклади з Сергія Єсеніна), «З останньої пелюстки літа» (2004), член Національних спілок письменників, художників, журналістів України, лауреат літературних премій ім.
І. Блажкевич та ім. Б. Лепкого.  Його творчість — це саме той класичний випадок, коли хочеться сказати банальне: головне не кількість, а якість. Бо вірші Михайла Левицького —  нетутешні та пронизливі — література щонайвищої якості. Яка заслуговує, звичайно ж, на найвищу премію. А саме — Національну премію імені Тараса Шевченка, на яку висувався наш земляк. І хоча нагорода оминула поета, справжнім поціновувачам і так відома істинна глибина його таланту, тож премія — хай навіть національна, суттєво нічого б у цьому осмисленні не змінила.

«Треба було рятувати землю, яка тебе породила і яка зробила тебе поетом»

Поети живуть на околицях.
У центрах —  князьки та міністри,
що вчасно їдять і голяться,
і можуть поета з’їсти.
Не з’їсти, та хоч підсмажити
на сковорідці власній,
що будеш ні грама не важити,
поете, в житті сучаснім.

Хоча Михайло Левицький увійшов у історію України як засновник  і голова першої в Україні крайової організації Народного Руху, він сам політиком  чи навіть громадським діячем себе не вважає. «То був час, коли треба було рятувати землю, яка тебе породила і яка зробила тебе поетом, — каже він, — і я робив те, що вважав за потрібне». Не раз вранці приїжджає міліція і забирає мене до суду, але у мене страху не було. Сам не знаю, чому мені не було страшно. Мабуть, тому, що я вірю в Бога і тому що я таким вродився…»

«На шпацер»…

Як зазначає Петро Сорока: «Поет ніколи не писав, що він передусім громадянин, а не лірик, ніколи не вставав на котурни і не присягався в любові до Вітчизни, хіба що отак: „Навік притулилась з терпкою сльозою тривога моя до щоки Батьківщини”, ніколи прилюдно не клявся, що, коли треба, помре за щастя народу, як це охоче робили інші. Та коли прийшов час, виявився першим і майже єдиним, бо ті „інші” поховалися в прихистках власних загомінків, остаточно знецінивши мовлене слово. Це здавалося майже неймовірним, майже незбагненним, сприймалося навіть як нереальна містифікація, бо як це такий тихий поет, що живе у такому хисткому ілюзорному світі, зважився на вчинок, який вимагає залізної стійкості душі? Це було майже як у притчі про Лірових дочок… А може, життя справжнього поета завжди притча?»

«Це був період буяння весни, березень 1989 року. Я відчув, що це мусить принести свої плоди. Про тодішні події варто написати ціле дослідження, більш того, приємно, що колискою Руху став Тернопіль, — розповідав Михайло Левицький в інтерв’ю Михайлу Маслію.  — Навіть нині є деталі, яких не знає ніхто. Мало хто знає, що у нас хотіли ввести надзвичайний стан, є і багато іншого… Незабутнім був той момент, коли на приміщенні Тернопільської міської Ради урочисто повісили жовто-синій прапор, пошитий зі словацького полотна. Перший прапорець з’явився у місті у березні 1989 року, коли навпроти драмтеатру вирішили поставити камінь, на якому був напис: “Тут буде встановлено пам’ятник Тарасові Шевченку”. Ніхто не збирався переносити пам’ятник Кобзареві зі скверика на нове місце, але цією нашумілою акцією ми хотіли заявити про себе.  Уже вранці мені сказали, що в момент закладання каменя мене кадебісти зафіксували з восьми різних точок…

А якої відваги вартував ще один шедевр – жартівливий «Монолог невдоволеного галичанина», написаний у 1971 році в період найбільшого розквіту брежнєвської диктатури.

На Франца я купив кашне
І шальок той, як вар’ят ношу.
Мої панове, то страшне –
Немає снігу. Я не можу!
Ні на земли, ні на скалі
Ніхто вам снігу не покажи.
Бігме, то роблять москалі,
А хлоп дурний – і ніц не кажи…

Він говорить про любов до рідної країни, не зриваючись на фальцет, маючи у чималому доробку один-єдиний вірш-присвяту Україні і говорячи про себе «Я з тих, хто не може бути в жодній партії. Моя партія – мистецтво…»

Зайдою-ордою перебито
Поле-долю (де всьому кінець?).
Я твій син. Хоч українське жито
Теж топтав. Бо бігав
навпростець.
Бо не йшов ніколи манівцями
Ні до ворогів, ані до Мами.
Замість P.S.

Так уже склалися життєві обставини, що своє 70-річчя  Михайло Левицький  відзначатиме у Петриківському обласному геріатричному пансіонаті, мешканцем якого став кілька місяців тому. Коли відлунають святкові фанфари і відзвучать дифірамби, хочеться, аби про поета згадували не лише з нагоди свята і для «галочки», аби і його самого, і його творчість було належно пошановано.

«Я коли був молодим, думав: якщо хтось буде знати напам’ять бодай один мій вірш, то я буду одним з найщасливіших поетів на землі»,  — зазначає  сам поет. Для щастя йому потрібно зовсім небагато:

Гусне, гусне на крилах втома…
Гуси, гуси, повірте словам,
Що не заздрив я ще нікому,
Та сьогодні позаздрив вам.
То свята і найвища щасливість,
Коли долю вже іній вкрива,  –
 Ще б зронити на рідну ниву



Хоч пір’їнку свого крила…

У підготовці статті використано фото з архіву та  публікації Михайла Маслія (інтерв’ю з Михайлом Левицьким «Де ростем, там мусимо цвісти»), фрагменти з відео-інтерв’ю Михайла Левицького з Іларіоном Пилипцем та письменником і літературознавцем Петром Сорокою (програма ТТБ “Літературна вітальня”).  

Близький друг Михайла Левицького, майстер слова та гострого пера Іларіон Пилипець разом з художником Миколою Пишним у 1998 р. до 50-річчя Михайла Левицького видали жартівливо-щиру книгу «То всяке може трапитися». Процитуємо кілька оповідок з життя  Михайла Левицького, які записав Іларіон Пилипець:

«Дуже дякую, взаємно»

Було це, коли Михайло Левицький вчився у Дрогобицькому педагогічному інституті. Вже тоді він подавав надії стати великим поетом. А для вивчення марксистсько-ленінської філософії йому дуже бракувало часу. Після третього курсу викладачка філософії викликає Михайла і радить йому:

 — Я тобі залік поставила, але з умовою, щоб ти в наступному навчальному році у філософії більше тямив.

Михайло:

— Дуже дякую, взаємно.

«От і чудово!»

— Невдовзі їду до Канади і хочу купити картини художника, який має відоме прізвище, — каже нам із Михайлом гість із Чорткова.

— О, то чудово! Купуй мої, моє прізвище — Левицький…


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: , , ,

Перегляньте також:

Loading...
Нещодавно опубліковане

Торт «Чорний ліс» або, як його ще називають, шварцвальдський вишневий торт, — один з найпопулярніших десертів у світі...


Рубрика: , Опубліковано: о 14:00


Десять років забороненого життя. Все, звичайно, стабілізується. Навіть у коханців. Просто заборонений плід завжди солодший, ніж звичний. Той, який і зривати не треба – тільки простягни руку...


Рубрика: , , Опубліковано: о 12:00


Сьогодні для нас важливо донести до молоді, до дітей інформацію про героїзм вояків Української Галицької Армії, котрі 100 років тому, не маючи ні зброї, ні амуніції, визволили практично більшість Тернопілля і частину Івано-Франківщини та Львівщини...


Рубрика: , , Опубліковано: о 18:00


На відкриття виставки завітали: міністр культури України Євген Нищук, генеральний директор Національного заповідника «Софія Київська» Неля Куковальська, глядачі та іноземні гості ...


Рубрика: , , Опубліковано: о 16:00


Леанна має цілу армію шанувальників в Instagram, на неї підписані 2,6 млн. користувачів. Дівчина любить відверті фотосесії і сміливі образи...


Рубрика: , , Опубліковано: о 14:00



Теми дня
23 Червня
22 Червня
21 Червня
Курс валют на портале banker.ua
banker.ua
Відео