Субота, 26 листопада 2022
• У Тернополі планують розгорнути 12 стаціонарних пунктів обігріву • 8000 світловідбивальних стрічок-флікерів отримали маленькі тернополяни • Незаконно вивозили за кордон військовозобов’язаних • Справжнє обличчя війни • Шахрай поцупив із банківського рахунку 35 тисяч гривень • Наковтався пігулок. Тернопільська поліцейська врятувала сусіда • Будемо з картоплею, гречкою та цукром • Реалізація модернізації теплових мереж Тернополя • «Тернопіль забезпечить зимовою формою та взуттям наших воїнів із Тероборони» • Вперше в Україні у Тернополі запрацювала єдина система подачі тепла та гарячої води • У Тернополі з великим сольним концертом виступить Хор Верьовки • СБУ затримала у Тернополі злочинця з Кавказу • Життя обірвалося у військовому госпіталі… • У Тернополі СБУ повідомила про підозру проросійському агітатору • Троє братів із Теребовлі — на фронті • Мікрогранти від Goodacity – на добрі справи! • Коханий «Пташки» загинув на війні… • У Бережанах «війна» через… переселенців • Як передати українським військовим… тепло • «Важкі бої, а наші захисники ще й про песиків дбають…»
Покинули дім, але зберегли тепло…

Автор: Опубліковано: 3 Листопада о 16:12 141


У «Тернопільміськтеплокомуненерго» працюють внутрішньо переміщені особи.


Втеча від війни, пошук прихистку, роботи, повернення до життя… Кожна історія внутрішньо переміщених осіб — це біль, але водночас і віра. Не опускають рук, бо переконані, що повернуться додому. У комунальному підприємстві «Тернопільміськтеплокомуненерго» від початку масштабної війни працевлаштувалися кілька внутрішньо переміщених осіб. «НОВА…» поспілкувалася із слюсарем Сергієм Згарою та його донькою Алісою із Маріуполя та юристкою Ольгою Недашковською із Харкова.

Маріуполь — Тернопіль

Аліса з хлопцем. Світлини і спогади додають сил чекати…

«Найважче Алісі — її хлопець у полоні…»

«Де ви працювали у Маріуполі?» — знайомимось із Сергієм Згарою, який прийшов на зустріч із донькою. «Ось — читайте!» — повертається спиною. «Маріуполь тепломережа» — напис на куртці спецодягу. «У цій формі я сидів в підвалі, покидав рідне місто, проривався через блокпости… Бережу!»
Сергій Іванович працював у комунальному підприємстві в Маріуполі. У Тернополі попросився на роботу також у комунальну галузь, хоча спершу записався у військкомат, але наразі його не призвали.

— Із Маріуполя до Тернополя — обрали місто за співзвучністю, — усміхається Сергій Згара. — Приїхали ми у середині літа із дружиною, старшою донькою і її чоловіком та молодшою Алісою. У Тернополі гарно, біля ставу росте деревце від маріупольців, маємо спільноту земляків. Наймаємо з рідними квартиру, працюємо, щоб було за що жити. Після приїзду я зайшов у найближчу контору тепломереж, відправили в головний офіс. Сторож зателефонував у відділ кадрів, відразу прийняли. Перед тим я ходив до військкомату в Тернополі, пройшов комісію. «Будете служити?» — «Буду». Але комбат глянув на мене, покрутив носом — старий. Та я готовий захищати Україну і ще піду (усміхається, — авт.). У Тернополі ми трохи відійшли від жаху окупації. Найважче Алісі — її хлопець Сергій Яровий у полоні…

— Сергій працював в університеті. У перші дні пішов захищати Маріуполь. Припускаємо, що його тримають в Оленівці. Попросив звільненого побратима переказати, що живий. Щоразу шукаю в списках. Чекаю… — каже Аліса. — Коли росія визнала ЛНР і ДНР, ми зрозуміли, що щось буде. Хлопець пішов захищати Маріуполь. Я теж хотіла, але просив залишатися з рідними. Подала заявку для вступу в Червоний Хрест, волонтерила у перші дні війни. З хлопцем ми не мали змоги зустрітися, не було зв’язку. 9 березня до нас приїхали волонтери і передали від нього пакет їжі. Хвилювався за нас… «Не треба втрачати надії», — сказав мені військовий, який вийшов із полону. Це дуже важливі для мене слова!

Автор фото: PAVEL KLIMOV, REUTERS.

«Виїжджали з Маріуполя, довкола — апокаліпсис…»

— У перші три дні після вторгнення росії я ходив на роботу в тепломережі. Почалися обстріли… Ми з рідними ховалися в підвалі будинку, — згадує Сергій Іванович. — Прибрали з дружиною, щоб хоч трохи було затишніше. 3 березня у будинок моєї доньки влучив снаряд. Прямо під вікно кімнати, де вони з чоловіком ночували… На щастя, все обійшлося. Після того переїхали до нас. Так ми сиділи в підвалі до середини березня. У якийсь час нас там було до 50 осіб. Поруч горіли будинки, в деякі влучило… Летів літак — ховались. «Наш будинок не згорить?» — запитують мене люди, бо бачать, що я — комунальник. «Ні, бо його священник освятив», — заспокоїв. А що мав казати? Звичайні підвали — не бомбосховища. Це так, щоб психологічно легше, ну і від осколків заховатись. Новин ми не знали. Щоб зателефонувати, на свій страх і ризик ходили до офісу «Київстар», де працювали генератори. Окупанти увімкнули своє радіо — «защебетав» пропагандист Соловйов. У мене був китайський приймач із середніми хвилями — знайшли Україну. У Маріуполі ми чули постріли від 2014-го. Звикли. Ніхто не думав, що путін рушить далі… Першого дня вторгнення ракета влучила в наш аеропорт, загинули цивільні. А далі Маріуполь лупили з усіх боків, оточили…

— У попередні роки війни до Маріуполя приїхало багато переселенців із Донецька. Ми з мамою жили в Дебальцевому, перебрались до тата, — розповідає Аліса. — Після Революції Гідності Маріуполь змінився. Понад 70% населення — проукраїнське, хоча й багато розмовляли російською. Наша сім’я теж була російськомовна, зараз вдосконалюємо українську. В селах говорять українською. Наша родичка з Дебальцевого — україномовна. Навіть наші родичі в російському селищі Чертково в Ростовській області розмовляють українською! У Маріуполі було два потужні заводи, люди мали де працювати. Раптом — бомблять… Спершу ми думали поїхати у надійніші укриття — в драмтеатр або «Азовсталь». Не знаю, чим це могло б закінчитися…

— Світла, газу, води не було. Магазини зачинились, працювали окремі маркети, але у нас не було готівки. Телефони розрядились, не могли розрахуватись карткою, — продовжує маріуполець. — Дістав Алісину скарбничку — металеві гривні. Пішов купити харчі. Продавці не питали, що хочу, клали в пакет, що було. Щодня обстріли… Росіяни кидали бомби по квадратах… Ми бачили вирву біля будинку. Бачили смерті… Лежали тіла… Я допомагав ховати. Тоді саме вдарив мороз, копали неглибокі ями — лиш би накрити останки. У дворах біля будинків — повно поховань…

— Росіяни боролися не з військовими, а вбивали цивільних, — зітхає Аліса. — Хотіли, щоб українська влада пішла на поступки. Вибрали тактику знищувати міста і села. Коли ми виїжджали з Маріуполя, я з жахом дивилася довкола — апокаліпсис…

«Або загинемо, або вирвемось із пекла…»

— Я записався в Тероборону, був готовий до всього, — зізнається Сергій Іванович.
— Було дві думки: або хай прилетить ракета, щоб не мучитись, або хай все обійдеться, — каже Аліса.

— Покидали ми Маріуполь 17 березня. У росію без проблем пускали, а на підконтрольну Україні територію — ні, — згадує Сергій Іванович. — Мав бути «зелений коридор», але путін пустив ним своїх військових. Ми взяли одяг, документи, рибку — єдину, яка вижила з нашого акваріума. Гріли її у підвалі по черзі, закутавши в свій одяг, бо вода в банці була холодна. Забрали кота, на жаль, помер з часом від серцевої недостатності. І рушили. Далі чекати вже не могли: або загинемо, або вирвемось. Я сів за кермо автівки, бо добре знаю проїзд дворами Маріуполя.

Центральні дороги були завалені обстріляними автівками, поваленими деревами, трупами… Виїхали на околицю — черги. Орки з автоматами. Перевіряють документи, автомобілі. Пост, пост, пост… На одному довелося роздягнутися до трусів, перевіряли, чи нема татуювання або відбитків автомата. Поки пройшли блокпости, почалася комендантська година. Розуміли, що не встигнемо і доведеться проситись до когось на ночівлю. Поїхали в найближче село до батьків Алісиного хлопця і залишились у них. Через тиждень-другий зібралися далі в дорогу. Без фільтрації не випускали ні в бік Запоріжжя, ані через Мангуш-Бердянськ-Василівку. На фільтрацію треба було чекати місяці. Перед нами тисячі людей. Повернулися до села. Згодом вдалося з автобусом місцевих мешканців пройти фільтрацію. Окупанти дали папірець із печаткою так званої ДНР — як аусвайс у німців. Взяли паспортні дані, відбитки пальців, зробили фото, допитали. «Воєвал?» — «Ні». «Отношеніє к етому?» — «Негативне». «Поконкрєтнєй…» — «Війна — це погано». «А кто тєбя бомбіл?» — «Не бачив, сидів у підвалі…» Що казати неадекватам зі зброєю?

— Я зайшла в кімнату сама. Допитували двоє росіян, — згадує Аліса. — Перевірили телефон. Перед тим я дала подрузі паролі від соцмереж, щоб все компроментуюче прибрала. Не видаляла застосунки, бо підозріло було б. «Знаєш кого лібо с «Азова»?» — «Не знаю». «А кто скажет правду…» — усміхнувся росіянин. Все вони розуміють…

«Відбудуємо Маріуполь, бо це — символ незламності»

— Думали, є папірець — виїдемо з окупації. Але з’явилась інша проблема — пропуск на машину, — продовжує маріуполець. — Коли нарешті отримали, надумали ще прорватись у Маріуполь — взяти деякі речі, фотографії… У місті стояв запах, як у моргу… Могилки віддавали. Ми із зятем перекрили плівкою розбитий дах хати, переночували і поїхали.

— «Пачєму ви уєзжаєтє?» — питають росіяни на одному з блокпостів. «Роботи нема», — кажу. «Савсєм нєту?» — «Міста нема, не те що роботи…» — згадує Аліса діалог з окупантами. — На блокпостах на Донеччині стояли молоді російські військові. А на Запоріжжі — буряти, чеченці. Ми заплакали, коли виїхали на вільну територію. Всюди наша земля, але в окупації — інше повітря, інше небо, інше сонце… У вільній Україні все набагато краще!

— Два дні побули в Запоріжжі й рушили далі, — продовжує співрозмовник.

— Здавалося, що ми вирвалися з клітки… — задумалась Аліса. — Неволя — вкрай неприємне відчуття. Можливо, для росіян це норма, але не для українців. Тут — люди, які думають так, як я, так само ненавидять ворога. Росіяни завжди намагалися забрати нашу свободу, знищити мову, культуру…

— Переночували в Умані, подивилися Софіївку, — розповідає Сергій Іванович. — На вокзалі в Тернополі нас зустріли волонтери. Власники «Каштанової ресторації» дали прихисток. Дозволили жити скільки потрібно, але ми почали шукати житло. Мешкаємо на масиві «Дружба». Працюю, комунальна галузь — однакова всюди. Обслуговуємо котельні, запустили дитячі садки. Єдине — у нас розмовні назви інструментів різні, наприклад, у Маріуполі — «обєзьянка» чи «мартишка», а тут — «мордоворот» (усміхається, — авт.). Вірю, що ще повернуся в свою тепломережу. Хочу, щоб Маріуполь відбудувався, бо це — символ незламності. На жаль, там — руїна, думаю, масштаби злочинів росіян у нашому місті більші, ніш в Ізюмі, Бучі…

— Багато маріупольців хочуть повернутися. Не знаю, чи я зможу… — в Аліси набігають сльози. — Мені здається, що буду ходити і згадувати все те… Для мене це дуже болюче. Багатьох моїх знайомих вже нема… Про інших нема звістки. Мій дядько загинув через осколкове поранення… А ще не хочу бачити зрадників, які здавали наше місто. Військові з «Азовсталі» — наші герої! Стримали наступ, взяли на себе великий удар. «Слава Україні!» — хтось недавно написав на огорожі в окупованому Маріуполі. Радію і сумую…

Таким був Харків до вторгнення росії.

Харків — Тернопіль

«Дратує, коли хтось запитує: «А твій дім ще стоїть…»

Ольга Недашковська працювала у Харкові адвокаткою. У перші дні масштабного вторгнення росії переїхала з чоловіком та півторарічною донечкою у приватний сектор до своєї свекрухи, бо в багатоповерхівці було небезпечно залишатись. Через тиждень виїхала з рідними до Тернополя, де мешкає бабуся Ольги по маминій лінії. Незадовго харків’янка працевлаштувалася в юридичному відділі КП «Тернопільміськтеплокомуненерго».

— Хоча комунальна сфера для мене нова, але юридичні питання — те, чим я займалася в Харкові, показали, розказали — справляюсь, — каже Ольга. — Колектив дуже гарно прийняв, підтримують морально. Живу в бабусі. Раніше я часто приїжджала до Тернополя на свята, тут мій другий дім, але моє серце — в Харкові. Окупанти забрали у мене спокій, щасливе життя… Дратує, коли хтось запитує: «А твій дім ще стоїть?..» Це ніби по живому. На Харківщині росіяни зруйнували багато шкіл, будинків, дитсадків, розбомбили цілі села…

Ми не хотіли вірити, що путін таки рушить… О 5-ій годині ранку 24 лютого зателефонував дядько. «Збираймо речі, бомблять Харків…» — сказав чоловік. Наша багатоповерхівка знаходиться в іншому боці від дороги на Бєлґород. Чули постріли, але не так близько. Потім почали бомбити… Залишатися на сьомому поверсі було ризиковано. Зібрали документи, гроші й переїхали в приватний будинок до свекрухи, бо там підвал є. Забрали з собою мою маму, яка мешкає за 10 км від Харкова. «Все буде добре…» — заспокоювала я себе, дивлячись новини. Над головами літали ракети… Ми сиділи вдома, пекли хліб. До маркету стояли черги, та лячно було іти. Паніки не було. Думали що робити далі.

Зателефонувала моя кума з мікрорайону Салтівка. Кілька російських танків прорвалися в Харків і заблукали. Заїхали в її двір. Залишили транспорт, пішли шукати дорогу. Тим часом один сусід заліз у танк, хотів відігнати. Повернулися росіяни — вбили його. Вистрелили в будинок, загорілася квартира… Люди кинулися гасити самотужки, пожежників неможливо було викликати. Після того випадку харків’яни насторожилися… Летить літак, труситься хата — з жахом втікаємо в підвал. З малою дитиною важко й страшно. Тоді вирішили з чоловіком, донечкою, мамою і свекрухою їхати в Тернопіль. На трасі — затори. Страшно було проїжджати біля лісосмуг, бо довкола стріляли. П’ять діб добиралися… У Тернополі спокійніше. У зоні бойових дій — інша страшна реальність. Але і там люди адаптувалися за місяці до щоденних обстрілів. У травні чоловік і свекруха повернулися до Харкова.

Харків змінився після Революції Гідності

— Ми з донечкою у Тернополі від 8 березня. Небезпечно повертатися з дитиною, — продовжує співрозмовниця. — Хоча сусіди кажуть по телефону, що їм вже не страшно. Був обстріл, влучило у військовий об’єкт за 200 метрів від нашого будинку. «Як ви?» — запитую. «Все добре», — кажуть. «Як добре? Я ж читала. Це біля нас…» — «Так, але ми знали, що це буде. Ми тремтіли, а тепер — видихнули». Мій чоловік потрапив під артобстріл, на щастя, все обійшлося. Орки обстрілюють цивільне населення. Страшно, але люди звикають. Поміж обстрілами гуляють із дітьми, святкують дні народження, відпочивають. Ризик є завжди, але людина не може постійно жити у стресі. До Харкова повернулися ті, в кого там робота, хто не мав коштів, щоб наймати десь житло. Наше місто тримається, а ось область росіяни сильно розбомбили. Ізюм, Балаклія, Куп’янськ… Окупація, руйнування, катівні… Не треба бути військовим чи волонтером, сусід на сусіда щось доніс, росіяни забрали… Великими зусиллями ЗСУ звільнили міста і села Харківщини, ще трошки залишилося, бої тривають. Переможемо!

Після 2014-го року Харків дуже змінився, став ще більше проукраїнським. Раніше до нашого міста приїжджали мешканці Бєлґорода по закупки, на вихідні наймали житло, сиділи в наших ресторанах, тусувались. Росіяни обожнювали Харків. А потім — Революція Гідності. До Харкова приїжджали «тітушки» з росії, збиралися місцеві бандюки, щоб придушити Майдан. Робили коридор — били людей… Але харків’яни відстояли місто. Тоді мером був Геннадій Кернес. Його вважали проросійським, але він не здав Харків. Після того росіяни боялися їздили до нас, бо до них погано ставились, били їм автівки. У мене нема ні родичів, ні знайомих у росії. А ось моя мама після вторгнення написала знайомій з Харківщини, яка живе в росії, скинула їй фото. «Такого не може бути. По цивільних не бомблять», — відповіла. «Ага, просто сиджу собі в підвалі…» — мама намагалася донести правду. Однак достукатись важко, бо в росіян промиті пропагандою мізки.

Розбомблений центр Харкова.

«Росіяни заздрять українцям, між нами — прірва»

— Революція Гідності пробудила у харків’ян українськість. Синьо-жовта стрічка на рюкзаку, футболка з символікою, частіше можна було чути українську мову, — згадує Ольга. — Наша молодь розпочала активний патріотичний рух. Неприємно, коли кажуть, що на Харків напали, бо наші люди були «за русскіх», розмовляли російською. Харків’яни розмовляють місцевою говіркою. «Шо», «ге» — наші вигуки. У нас є слова, які ніхто не використовує: «тремпель» — вішак для одягу, «затірачка» — гумка, «сявка» — хуліган. У державних органах має бути українська мова. І мешканці мають переходити на українську. Якщо буде лагідна українізація, то люди із задоволенням почнуть розмовляти. Дехто соромиться, бо не може правильно вимовляти. «Хочу перейти на українську, але не вдається», — зітхає подруга, яка виїхала на Волинь. Іноді до мене телефонують колишні клієнти з Харкова. «Принципово не будемо говорити російською!» — кажуть.

До війни Харків був красивим, доглянутим і зручним для життя містом. Парки, сквери, локації для відпочинку. У нас було багато можливостей, водночас — все близенько, не потрібно витрачати час на дорогу. Харків’яни дуже люблять своє місто, вболівають за нього. Буває, у Києві запитаю перехожих, як пройти туди-то. «Не знаємо…» У Харкові все пояснять!

Так було, а зараз — війна. Загарбники зруйнували центральну частину Харкова, ракета влучила посеред дороги, утворилась вирва, а через кілька днів все відремонтували. Над нашим масивом літали ракети… Росіяни розбомбили біля нас базарчик і частину житлового будинку. Містяни відбудовують. Вщент розбита Північна Салтівка — величезний спальний район. Там, як у фільмі жахів. Мій знайомий їздив туди подивитися у квартиру свої бабусі. Вціліла, зайшов, забрав деякі речі. «Привези телевізор і норкову шубу», — просила бабуся. Те, що їй цінне. Маємо жити далі! Люди навіть на Салтівку повертаються… Харків’яни налаштовані позитивно. Одні одним допомагають.

Почали працювати держустанови, бізнес, торгові центри. Комунальники забивають вікна без скла, щоб не потрапляли опади. Є чатбот, де можна побачити, що з твоїм будинком. У Харкові навіть у таких умовах роблять все для людей. Нинішнього мера Ігоря Терехова ми ще добре не знаємо. Хвилювалися, щоб не здав місто. «Еліта Харкова нікуди не виїхала, їхні діти — теж», — подейкували в місті. Це добрий знак! Звісно, є й немудрі люди, які дають наводки. Не розуміють, що і їх знищать. У росії добре живеться? Ні. Українці круто живуть! У нас є все. Росіяни нам заздрять. Вони в шоці від того, що у нас свобода. Своїми злочинними діями окупанти тільки підсилили нашу ненависть до них. «Ненавиджу їх!» — каже жінка, яка колись переїхала з росії в Україну, хоч і раніше говорила: «Бєрьозкі нє тє в Украінє». Між українцями і росіянами — величезна прірва. Їхня нога більше не має ступити на нашу землю. Росіяни нам не потрібні. Але росія повинна сповна відповісти за злочини проти нашого народу.


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: , , , , , , ,

Нещодавно опубліковане

Тернопіль готується до складного зимового періоду. Відтак, у місті тривають роботи з підготовки та влаштування додаткових стаціонарних пунктів обігріву для цивільного населення...


Рубрика: , Опубліковано: о 18:06


Майже 8000 світловідбивальних стрічок-флікерів отримали маленькі тернополяни від Тернопільської міської ради...


Рубрика: , , Опубліковано: о 18:03


Понад триста військовозобов'язаних чоловіків вивезли за кордон з території України приватні підприємці...


Рубрика: , , Опубліковано: о 13:30


Дев’ятий місяць масштабної війни в Україні, а загалом — дев’ятий рік. Українці важкою ціною виборюють свою незалежність...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 20:00


35 тисяч гривень викрали аферисти з банківського рахунку тернополянки: правоохоронці проводять розшукові заходи
...


Рубрика: , , Опубліковано: о 17:00



Теми дня
25 Листопада
24 Листопада
19 Листопада
18 Листопада