П’ятниця, 30 вересня 2022
• Пізнаймо одні одних: українці – в Сувалках, поляки – в Тернополі • «Антитіла»: пів року – на фронті • Кризова кімната – для постраждалих від насильства • Дбаємо про своїх військових на передовій • Благодійники з Європи підтримують лікарні Тернополя • «Сьомий місяць печу перемогу» • Сергій Надал: «Дякую тернополянам за те, що наше місто стало другим домом для десятків тисяч жертв московської агресії» • «З вірою в перемогу»: велопробіг на Теребовлянщині • Плетуть сітки і вчать… англійську мову • «Пташка», «Мішаня» і «Лемко» – на волі! • Свято української пісні та гумору: в Тернополі відбудеться концерт Степана Гіги та гурту «БУДЬМО» • Триває збір коштів на автівку для воїнів ЗСУ 24 бригади • «Вітер На-Дії»: українська молодь зустрілася в Кракові • Передачі захисникам із Тернополя — в найгарячіші точки • Діти і війна: як подолати травми • У Тернопільській громаді живуть понад 28 тисяч переселенців • У Тернополі готуються до початку опалювального сезону в умовах воєнного стану • Клатчі для леді – за донати • З фронту – до шлюбу • Наталія Фаліон та гурт «Лісапетний батальйон» відсвяткують 30-річчя на сцені благодійним концертом у Тернополі
Повернувся з війни, але шість років воював з недугою

Автор: Опубліковано: 26 Серпня о 12:54 104


Не стало ветерана АТО Руслана Карпця із Кременця.


«Що з Русланом?» — запитала я. «Присядьте, будь ласка», — попросив лікар. «Що з моїм сином?!» Коли вдруге попросив сісти, все зрозуміла… У моєму серці щось обірвалося…» — згадує мама ветерана АТО Руслана Карпця пані Оксана. Не стало героя 19 серпня, наступного дня його поховали у селі Духів, біля могили батька. Для Руслана війна тривала до останнього дня його життя. Не міг забути чи відволіктися від пережитого на фронті, бо нагадувала не лише пам’ять, а й тіло. 15 вересня 2014-го року під час обстрілів градами в Дебальцевому Руслан дивом вижив — йому відірвало руку, травмувало ногу… Наш земляк захищав Україну у складі 128-ої гірсько-піхотної бригади.

«Війна для Руслана тривала до останнього подиху…»
— Русланова війна не закінчилася у 2014-ому, його внутрішній фронт тривав до останньої секунди, — витирає сльози мати ветерана АТО. — Виснажлива боротьба з постійним болем, інвалідність, розчарування… Не дожив кілька днів до Дня Незалежності України. Господь забрав його на Спаса.
Руслан часто потрапляв до реанімації. Сподівалися, що і цього разу виборсається помалу, але… Після війни він переніс 30 операцій, скільки наркозу, медикаментів. Внутрішні органи не справлялися. У нього діагностували цироз печінки. Цього року Руслан переніс чотири операції в Києві — видаляли кісту. Відправили у військовий санаторій «Пуща-Водиця», бо йому вже було важко перевернутися з боку на бік на ліжку. Трохи підлікували, але почався карантин, відправили додому. У нього вже навесні пожовтіли очі, як лимони. Ми хотіли ще зараз відправити його до санаторію. Щороку він їздив до Львова, в Заліщики, в Одесу. Але через карантин цьогоріч більшість санаторіїв не приймають учасників АТО. Мені вдалося домовитися про оздоровлення сина в санаторії «Женева» в Трускавці. Мав їхати 24 серпня… Як не було важко Русланові, не нарікав і не скаржився. «Як справи?» — запитували його. «Прекрасно!» — відповідав. Але він, мабуть, відчував, що дні його короткі. Я просила берегти себе, дотримуватись дієти. «Все одно помру», — віджартовувався.

«Заповів поховати біля батька, одягнути у військовий одяг»
18 серпня Русланові раптово стало зле, швидка доправила його до реанімаційного відділення Кременецької районної лікарні.
— Син жив в окремій хаті, я — неподалік в іншій, за дві хвилини ходьби, — продовжує пані Оксана. — Того дня я приготувала йому бульйон, гречку, м’ясо, попросила свого брата, який живе з нами, занести Русланові. Пішов. «Біжи сюди!» — донісся його голос за мить. «Господи, чи живий?» — запанікувала я. Ще ввечері перед тим він виходив на вулицю, жартував, але був дуже кволий — рукою переставляв ногу через поріг. «Молодий хлопець помирає…» — благала я лікарів швидкої їхати чимскоріше. Медики вкололи синові адреналін і забрали до лікарні. Я схопила папку з документами — поїхала за ними. У лікарні, як у лікарні… Мій син був єдиний з першою групою інвалідності на Кременеччині. Пішла до головного лікаря, молилась коридором, щоб тільки не зірватися. «Скажіть, чи таким хворим, як Руслан, належить безкоштовне лікування?» — запитала. «Ідіть до сина, ми все зробимо», — запевнив. «Будьте людьми, віддайте останню данину», — у мене здали нерви. Я сама медик, 20 років працювала в районній лікарні. Справа не грошах, а в повазі й розумінні… Хлопці повертаються з АТО травмовані фізично і духовно. Їх потрібно рятувати. Щоправда, до нас поставилися добре. Лікуючий лікар сина пан Стецько дуже хороша людина. Подбав про доставку крові з Тернополя, почав вводити Русланові антибіотики. Рятував його. Близька подруга сина працює в лікарні. Коли дізналася, що він у важкому стані, пішла до нього і сиділа поруч в реанімації. Вона його розуміла, завжди підтримувала. Але цього разу медицина вже була безсила…
Ми завжди були готові до такого. «Чи витягнуть?» — не раз думали, чекаючи під реанімацією. Торік теж був дуже критичний момент. Руслан вжив протерміноване знеболююче і в нього стався анафілактичний шок. «Я бачив покійного батька, говорив з ним. Але хтось мене запитав, чому мої ноги в повітрі, я поставив їх на землю і повернувся до вас», — розповідав про пережите. Він тоді заповів подрузі, де його поховати, в що одягнути… Це було більше року тому. Потім він помалу відійшов, звик до болю.

«Дайте мені руку — піду на передову!»
Рідні сподівалися, що цього разу Руслан теж одужає. На жаль, медикам попри всі старання вже не вдалося повернути його до життя.
— Всю ніч я не спала, вранці помчала до реанімації. «Як Руслан?» — запитала санітарку, яка проходила коридором. «Лікар дає інформацію», — відказала. Невдовзі мене покликав до кабінету лікар і повідомив… — зітхає мати ветерана АТО. — Дві мої доньки за кордоном, вони не знаходили собі місця — хвилювалися. «Як брат?» — зателефонувала Ніна. «Нема Русіка…» — кажу. Ми в той момент їхали з братом в автомобілі. «Мамо, тебе погано чути. Повтори…» — не хотіла вірити донька. Коли ще раз почула — кричала несамовито. Брат аж зупинив автівку в ту страшну мить нашого болю…
Поховали ми Руслана у військовому одязі, в берцях, біля могили батька. Усе, як заповів. Він навіть просив замовити Службу Божу рівно на дев’ятий і сороковий дні. Руслан беріг пам’ять про тата. Після Майдану він пішов добровольцем на війну. Ще був на полігоні в Мукачевому, як раптом помер батько. Сина відпустили на похорон. Це було шість років тому 23 серпня. Отець Володимир із собору Преображення Господнього після похорону батька подарував Русланові бронежилет, завіз його на автостанцію. Руслан наздоганяв свою бригаду, яка вже рушила на Донбас. Саме цей бронежилет від отця врятував його від смерті на фронті. Руку відірвало, ногу покалічило, але вижив… Якби не прийшов на похорон до батька, то ще у 2014-ому загинув би. Прожив ще шість років. Німецькі лікарі врятували йому ногу, була загроза ампутації. Поставили сина на ноги. Спершу їздив у інвалідному візку, потім ходив з милицями. Докладав зусиль, щоб самотужки переміщатися. «Руся, ти скоріше від мене ходиш», — казала йому, коли я шкутильгала з хворим коліном. Депресії не піддавався, але не розповідав рідним, що в душі. Ділився наболілим з побратимами. Бувало, зберуться, посидять, вип’ють — забудуть горе. Важко їм після війни… Не всі їх розуміють. Руслан був розчарований. Особливо після поїздки в Німеччину почав порівнювати, як там живуть, як у нас. Але як йому важко не було, залишався патріотом і вболівав за Україну. «Дайте мені руку — піду на передову», — казав.

 


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: , ,

Нещодавно опубліковане

У рамках Програми транскордонного співробітництва «Польща-Білорусь-Україна 2014-2020» Тернопільська міська рада завершила реалізацію проєкту «Пізнаймо один одного: українці — в Сувалках, поляки — в Тернополі» спільно із закордонним партнером — Публічною бібліотекою імені Марії Конопницької в Сувалках (Підляське воєводство, Польща)...


Рубрика: , , Опубліковано: о 10:34


Артисти рок-гурту несуть службу як стрільці-парамедики і волонтерять...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 9:51


26 вересня міська організація Товариства Червоного Хреста передала у кімнату кризового реагування для громадян, які постраждали від домашнього насильства або насильства за ознакою статі, електротовари та товари першої необхідності. Таку ініціативу вдалося реалізувати завдяки проєкту, який написали учасники Товариства Червоного Хреста «Ми хочемо ваш світ зробити кращим» та в рамках програми «BraVo», яка спрямована на розвиток місцевих організацій та волонтерства...


Опубліковано: о 10:00


«Допомогу армії від Тернополя» отримали українські захисники на донецькому та дніпропетровському напрямках...


Рубрика: , Опубліковано: о 9:35


Від благодійників із Німеччини та Польщі надійшла гуманітарна допомога для Тернопільської комунальної міської лікарні №2...


Рубрика: , , Опубліковано: о 8:32



Теми дня
30 Вересня
29 Вересня
28 Вересня
Курс валют на портале banker.ua
banker.ua
Відео