А вчора виповнилося 44 роки його першому міжнародному тріумфу. Саме того дня, 14 травня 1975 р., “Динамо”, здолавши у фінальному матчі угорський “Ференцварош” з рахунком 3:0, вибороло Кубок володарів кубків. Гра команди під керівництвом В. Лобановського і О. Базилевича буквально зачарувала тоді футбольну Європу, а прізвища її лідерів —Блохіна, Онищенка, Колотова, Веремєєва, Буряка — на всі лади і з додаванням яскравих епітетів вимовлялися на різних мовах коментаторами. Варто зазначити, що не фінальний поєдинок був найскладнішим на шляху до Кубка — угорці доволі швидко второпали тоді, що справа їхня безнадійна, і не надто пручалися. Куди важчою була півфінальна стадія, де киянам протистояв потужний у ті часи голландський ПСВ з Ейндховена. Однак у першому матчі в Києві посланці батьківщини тотального футболу з прикрістю для себе переконалися, що “Динамо” не гірше за них засвоїло його принципи. Прозріння коштувало дорого: підопічні Лобановського добряче “поголили” команду, що представляла всесвітньо відомий бренд з виробництва електробритв Philips, — 3:0. У матчі-відповіді ПСВ швиденько відквитав один гол і всіма силами притис “Динамо” до воріт. Найкритичніший момент ніби досі перед очима: форвард господарів Едстрем опинився практично перед порожніми воротами, залишалося лише проткнути в них м’яч, але саме в ту мить захисник “Динамо” (і майбутній тренер збірної України) Михайло Фоменко в якомусь неймовірному (і, що цікаво, абсолютно “чистому”) підкаті зміг вибити м’яч. А потім був шедевральний гол ударом головою в падінні у виконанні Леоніда Буряка, після чого в голландців опустилися руки. А трохи пізніше, 14 травня, прийшов день такої бажаної для всіх нас перемоги. Перемоги, яка добряче приглушила наш одвічний “комплекс меншовартості” перед провідними футбольними державами, довівши, що здобуття єврокубків не є їхньою монополією. І хоча центральна спортивна преса тоді розповідала про “большую победу советского футбола”, кожен український вболівальник розумів: це передусім наш, український, успіх. У цьому і полягає одна з парадоксальних сторін величі В. Лобановського: не розмовляючи українською і не встрягаючи в жодні політичні дискусії, він фактично був яскравим провідником українського футбольного націоналізму й довгі-довгі роки викликав просто-таки зубний скрегіт у московського спортивного керівництва.
Саме в ці дні є нагода згадати про це…
Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: Валерій Лобановський