Четвер, 23 вересня 2021
• До рекорду – зі швидкістю 301 км/год.! • Вирок Горбатюку під питанням: Верховний Суд повернув справу на новий розгляд в апеляцію • Смертельна аварія у Тернополі: загинув студент ТНТУ • Борщ… під бандуру, або Як тернополяни американців варениками нагодували! • «Якби водій не мчав, то наша Катя жила б…» • «Перед вироком молилася за вбитого сина і за його вбивць…» • Уряд запровадив “жовту” зону на всій території України • У Чорткові водій автомобіля Skoda Octavia збив пенсіонера • Тернопілля серед чотирьох областей, які найближчі до червоної зони, — Ляшко • На Гаївській розв’язці при в’їзді в Тернопіль пікетувальники обмежили рух транспорту • Мешканець Бучача перевів телефонним аферистам 180 тисяч гривень • Коронавірус на Тернопіллі: 174 хворих за добу, помер 70-річний чоловік • Який штраф “світить” за спалювання листя? • 29 тисяч гривень за… “родича в поліції” • Осінь у слоїку: три ідеї для консервації • Двоє китайців-нелегалів працювали на підприємстві неподалік Збаража • Пограбування на… цвинтарі: викрав сумку з 20 тисячами гривень • Поліцейські просять відгукнутися очевидців ДТП на вулиці Бережанській • Олег Сенцов їде до Тернополя! • Уряд і депутати провокують підвищення тарифів
Марія Куземко: «Щоб розвалити окупаційну владу, потрібно було подолати страх у людей»

Автор: Опубліковано: 19 Серпня о 14:47 282


30 років Незалежності України: поступ вперед чи розпорошення.


Наша Незалежність — це заслуга багатьох поколінь українців. Тих, які віддали свої життя за Україну, тих, які відважно заявляли про національну ідею і відстоювали її, тих, які мордувалися в тюрмах через свою незламність, тих, які тихо боролися та вірили. Три десятиліття маємо вільну Україну, про яку наші предки мріяли віками. На сучасниках лежить відповідальність за майбутнє нашої країни. Чи гідно бережемо нашу незалежність? Що робимо для розбудови країни? Які кроки наших урядовців за ці роки були правильні, а які — руйнівні? Що ми усвідомили, пройшовши Майдани? Своїми спогадами про те, як мешканці Тернопільщини виборювали незалежність, та думками про сьогодення з «НОВОЮ…» поділилися наші відомі краяни, які були в перших рядах серед борців за Незалежність України.

Марія Куземко (Гуменюк), депутатка Верховної Ради першого скликання:
— Весна, 1989 рік. Московська окупаційна влада стояла ще міцно, і щоб її починати розхитувати, а згодом і розвалити, потрібно було найголовніше — підняти людей. Я тоді розуміла, що це можна зробити, тільки знявши у них страх. СТРАХ! — ось на чому трималася та кривава Московська імперія! Для цього потрібно було робити радикальні наступаючі дії, а також і своїм власним прикладом показувати, що не ми їх, а вони нас БОЯТЬСЯ. Вся моя тодішня боротьба будувалася на цьому.
Було чотири знакових події 1989 року, які міняли тодішнє тернопільське суспільство і тогочасну владу. Про кожну з них можна багато розповідати, деякі навіть скидалися на бойовик або детектив, але це довга історія. Загалом вони закладали основи до повалення окупаційного режиму. Ці чотири події — найпотужніші дії у боротьбі за Незалежність України на Тернопільщині.
Крок перший: газета!
У Тернополі вже був створений Народний Рух України. Очолив його Михайло Левицький. Мене обрали заступником голови з обов’язками відповідального секретаря. Рух мав ліберальний характер, а я розуміла, що в такий спосіб владу не повалиш, тому запропонувала Георгію Петруку-Попику створити товариство «Меморіал». Він мене підтримав. Невдовзі його створили, а мене обрали головою. І тепер я могла робити рішучі дії. Рух ще не мав свого друкованого органу, а з людьми треба було розмовляти. Я почала думати, як можна в цих умовах видавати наполовину легальну газету. Поїхала за досвідом до Львова. Тогочасний голова їхнього «Меморіалу» Євген Гринів сказав, що газету можна робити в Литві, дав координати. Так я вперше в житті зробила макет першого номера газети «Дзвін» і поїхала у Вільнюс його друкувати…
Крок другий: перший політичний мітинг
Вільнюс мене надихнув і я запланувала від імені «Меморіалу» провести мітинг: “Репресії сталінські й теперішні”. На заявку міськрада відповіді ще не дала, проте ми готувалися до виступів. Під будинком письменницької організації уже почали збиратися люди, коли прийшли з міськради і заборонили проведення. Я відмовилася скасовувати захід і пішла до людей. Зі мною вийшли лише двоє. Було три виступи. Першою виступила я, потім Левко Горохівський, за ним — Ярослав Гевко. Інші побоялися. Але перший політичний мітинг в Тернополі таки було проведено. За нього мене оштрафували на 1000 крб.
Крок третій: ПАНАХИДА!
«Меморіал» разом із Рухом вирішили провести політичну акцію — мітинг-панахиду на могилах січових стрільців та могилі масового поховання розстріляних енкаведистами в’язнів тернопільської тюрми. Ця подія була такою страшною для окупаційної влади, що вони хотіли мене заарештувати, щоб зірвати її проведення. Це була перша такого масштабу політична акція. Я мала її вести. Увесь сценарій, список виступаючих були лише в мене. І вночі перед панахидою до мого будинку в с. Острів приїхала міліція, та мене вже в хаті не було: о 12 год. ночі у вікно постукав наш сільський священник і попередив, що йому стало відомо з джерел КДБ, що тієї ночі мене арештують. Він запропонував вивезти туди, де я скажу. Так я заночувала у знайомих в Тернополі, а потім досвітком, закутану в довгу чорну хустину, щоб заховати біляве волосся, манівцями мене допровадили вже під нашою охороною до цвинтаря. Для влади це був шок, коли я з’явилася на могилі січових стрільців серед своїх! Мітинг-панахида таки відбулася. На ній, за підрахунками КДБ, було 70 000 осіб. З усієї області їхали. Навіть зі Львова та Рівного. Людей знімали з поїздів, перекрили траси нібито з карантином ящура, та люди йшли пішки: стежками, чагарниками, багато кілометрів. Оце справжні герої! Страх людей зникав, а серед влади наростав.
Крок четвертий: річниця підписання пакту Молотова-Ріббентропа
«Меморіал» із Рухом запланували провести на Співочому полі великий мітинг. Зібралась маса народу. Приїхали з міськради і наказали людям розходитись, мітинг заборонений. Ми це передбачили і підготувались. Усі виступаючі вийшли на сцену з пов’язками на роті. Ця сцена справила на людей шок. Обурені люди пішли до обкому. Народу було так багато, що кінця колоні не видно було. За даними КДБ, нас було 120 000! При чисельності тодішнього Тернополя у 100 000. На мітинг приїхали з усіх куточків області. Дорогою люди змітали усі міліцейські заслони на своєму шляху. Їхні каски літали асфальтом, діти копали їх, як м’ячі. Але влада на цей раз також підготувалася. У дворі міліції стояв кулемет, біля обкому міліцейський заслін у багато рядів, за ними машини з вівчарками, водомети та озброєні силовики. Левицький і Петрук-Попик зникли. З керівників залишились лише я і Горохівський. Він першим дійшов до міліцейського заслону, мене ж затиснула тиснява. Левко по мегафону викрикував: “Марію Куземко сюди!” Люди зробили мені коридор і я пройшла наперед. Там була вся верхівка міліції. Начальник міліції каже до мене: «Дивіться! Ззаду стоять озброєні хлопці. На випадок прориву до обкому в нас наказ стріляти». Питаю: «Ви виконаєте наказ?» Він: «Ми — люди підневільні.” Питаю: “Хто віддав наказ?” Він лише кивнув на обком. Питаю: «Де Острожинський?». Відповідають: «У бункері. Зв’язується з нами по рації. Й додав: «Маріє Василівно! Проллється кров. Зупиніть людей. Вони вас послухають». Горохівський мовчав, рішення мала приймати я. Напруга була дуже велика. На фланзі уже була сутичка і молодий хлопець біг до мене із закривавленим обличчям. Я сказала: «Добре, я звернуся до людей». Це було моє рішення, і я досі думаю, чи правильне. Людська кров мене зупинила за крок від досягнення мети і перемоги над ворогом. Та перемога все-таки була. Наступного дня на терміново скликаній сесії міськради начальник обласної міліції заявив: «Вирішуйте свої питання за столом. Я більше своїх людей проти народу не поведу». Так впала остання барикада. Кожен крок давав тріщину, кожна тріщина колола стіну, поки стіна не впала. Було ще потім багато всього, але влада побачила СИЛУ народу. Так ми йшли. Боротьба була тяжка і завзята.

— Пані Маріє, як ви долучалися до здобуття незалежності України?
— У мене була своя історія. Якось в дитинстві я підслухала, як тато розповідав мамі про Чортківську тюрму: коли прийшли німці, то людей зігнали на подвір’я і на їх оглядини виносили відрами відрізані енкаведистами людські язики, вуха, жіночі груди, виколоті очі… У січні 1989 року я пішла на прийом до Юрія Мушкетика і переказала йому слова мого тата, і сказала, що хочу боротися за Україну, але не знаю, де знайти людей. Він відповів: “На цьому тижні в Будинку кіно буде створюватися Республіканське т-во “Меморіал”. Я одразу пішла туди. Так розпочався мій шлях боротьби. В мені завжди кипіло прагнення справедливості.
— Хто з наших краян найактивніше відстоював самостійну державу?
— Левко Горохівський. Він був як скеля. Непробивний. Мені з ним було затишно і надійно. Не зрадить, не підставить, не підведе. Людина слова. Багато людей жертвували собою заради спільної перемоги. Кожен робив, що міг на своєму місці. Про легкодухих, зрадників і стукачів згадувати не буду. Вони були і є. А для мене пішли в небуття. Хоча дехто з них зробив стрімку кар’єру. Але Бог їм суддя.

Пані Марія після голосування за Декларацію про Державний суверенітет.

— Згадайте голосування у Верховній Раді за Акт проголошення Незалежності України.
— Найвидатніша за значенням, глобальна, масштабна, знакова подія! Скільки би слів не написати, а все буде мало. Ця визначна і вистраждана українцями довгоочікувана подія була, як дар з небес. Вікова боротьба за власну Українську Державу нарешті увінчалася перемогою! До неї йшли багато поколінь, вмирали, щоб колись на їхній пам’яті відродилась Українська Соборна Самостійна Держава. І вона постала! Але до цього епохального голосування були інші події, які їй передували. Було ГКЧП! – останні судоми конаючої московської імперії. Загнаний в кут звір – страшний. В Москві почалась шалена робота. До України прилетіла високого рівня комісія. Тиск шалений. Появився план репресій. За тією інформацією, яка дійшла до мене, були складені три види списків: на розстріл, на ув’язнення і на виселення. У першому списку була парламентська опозиція “Народна Рада”, лідери Руху і подібних їй організацій, борці-активісти тощо. До другого списку належали члени їхніх сімей. До третього – родина, близькі друзі і т.д. Я була в розстрільному списку. Ще до того на мене був здійснений потужний тиск, щоб я проголосувала за Союзний договір. Він йшов від людини, від якої найменше цього чекаєш. Було важко. Я, звісно, проголосувала проти Союзного договору, який у завуальованій формі мав на меті відновлення СРСР. Тому я дуже хвилювалася, коли поставили на голосування Акт про відновлення Незалежної Української Держави. Саме відновлення, а не проголошення. В преамбулі вказувалося про тяглість від Київської Руси. Але комуністи на це не погодились і Народна Рада змушена була піти на компромісну назву “Акт проголошення”, а не відновлення. Нам би на перший варіант не вистачило голосів. Провалу ми допустити не могли, адже вирішувалась доля України. Проте, в преамбулі залишилися слова про тяглість від Київської Руси. Чи я хвилювалася перед голосуванням? Так. Навіть дуже:  чи проголосують комуністи? Чи не зламається хтось із наших? Адже тиск здійснювався на всіх нас. Кожен Моцарт мав свого Сальєрі. Після голосування радість була несказанна! Нічого в житті я ні до того, ні після того не відчувала. Здавалося, крила виросли і я лечу над землею.
— Як оцінюєте три десятиліття Незалежності?
— Радію, що маємо свою Державу. Свій Герб, свій Прапор, свій Гімн, свою Українську Мову. Це основне і найцінніше. На початку утвердження державності перед Україною був вибір яким шляхом іти. На перших президентських виборах вона, на мою думку, зробила помилку – вибрала комуніста замість демократа. За це ми розплачуємося досі. Бо вся компартійна братія захопила ключові посади та перекочувала в бізнес-структури. Фінанси, економіка належали їй. Демократам залишили гуманітарні (не ключові) та екологічні питання. Щирих українців, які по-справжньому любили Україну, була в тогочасному суспільстві меншість. Як, власне, й у парламенті. Леонід Кравчук еволюціонував від комуніста до українця з демократичною свідомістю. Леоніда Кучми до влади привели промисловці. Саме в його час почався грабунок матеріальних благ, закладалися основи корупції й олігархату. Після Революції Гідності й російсько-української війни на сході разом з окупацією Криму, українці почали прозрівати. Появилося більше тих, хто любить Україну, стала відроджуватись українська мова. Зараз Україна на правильному шляху. Вірю, що подолаємо корупцію й олігархат. Якщо не до кінця, то, принаймні, зламаємо хребет тій гідрі. Шокована від корупції в парламенті, від маститих олігархів, які безсовісно та безсоромно брешуть про патріотизм і продовжують красти. Розкрадати армію під час війни – непрощенний гріх! Хабарів сама ніколи не брала. Так виховала свою дочку і трьох своїх внучок. Жити з праці рук. Тому не розумію, як теперішні депутати скотилися до такого дна. Думаю, що не всі. Боляче це усвідомлювати. Я можу чесно дивитися людям у вічі. А як вони? Що у них коїться із совістю? Підсумовуючи відповідь скажу таке: найголовніше у нас є – своя Держава! А в своїй хаті рано чи пізно ми лад наведемо. Бо ми великий народ! Кому ж подобається жити серед сміття?
— Згадуючи пройдене, які уроки ви винесли для себе?
— Добре те, що не зламалась, вистояла, не боялася погроз, стійко зносила переслідування, яких було багато, що мене неможливо було ні залякати, ні підкупити. Добре те, що слухала свою інтуїцію, приймаючи важливі рішення, а не сторонні голоси. Добре те, що жила чесно і можу дивитися людям в очі. Попри той негатив, який звалився на мене згодом, несправедливі звинувачення колишніх моїх начебто однодумців, не втратила віри в людей, зберегла любов до України. Моя Доля мене вела, і я йшла без оглядки вперед. Якщо говорити конкретно, то добре те, що я відчула своє покликання боротися за Правду та Справедливість і після створення Тернопільського Народного Руху, домоглася створення Тернопільської обласної організації товариства “Меморіал”. Вона давала мені простір для радикальних прямих дій проти окупаційної влади, я змогла реалізувати багато своїх ідей. У Русі цього б не було, хоч я там і була в керівних органах. Добре те, що змогла створити меморіалівський друкований орган газету “Дзвін”, що ми, меморіалівці, зняли документальний фільм про репресоване село Антонівці. Я його озвучувала.
Добре те, що боролась за реабілітацію репресованих церков: греко-католицької та автокефальної. Добре те, що започаткувала, будучи вже у Києві, розкопки розстріляних і закопаних енкаведистами українців у Бучацький церкві. Добре те, що попри страх моїх односельців, я зняла радянський прапор, а вивісила над Буряківською сільрадою синьо-жовтий, що було нечуваним на той час. І найголовніше, добре те, що мій радикалізм мав свої межі. Нікого не арештували і не пролилася кров на моїй рідній Тернопільській землі через якісь необдумані помилкові дії. А помилки були. Були ілюзії. Але вони не були визначальними, не повели історію Тернопільського краю на манівці. Я була надто довірлива, усіх сприймала як себе, і тільки коли на мене почало нападати моє близьке оточення, почала прозрівати. Боляче було, що той “Меморіал”, в який я вкладала усю свою душу, після мене пішов на співпрацю й подальше начебто злиття з обкомівським “Меморіалом” – його створив обком партії на противагу нашому народному “Меморіалу”. Погано було те, що я особисто не встигала займатися розбудовою осередків по області, підбором кадрів. Я була зосереджена на конкретній боротьбі, була надто цим перевантажена. А потім це нанесло відчутний удар у спину від найближчого оточення. Які винесла уроки? Найважливіший – світ НЕ чорно-білий. Інакше він був би чесним. Тут ворог, тут друг – все зрозуміло. Будучи депутаткою Верховної Ради, мені відкрилося багато чого: я дізналася, що існувала ціла розгалужена мережа агентури силових органів у патріотичних структурах, які працювали під прикриттям. В одній області районну організацію Народного Руху навіть створила агентка КДБ. З кожної поразки я виносила якийсь урок. Часи боротьби за Україну були щедрими на них. Так відбувалась моя політична зрілість і ріст як політика. За що дуже вдячна Долі.
— Ваш посил для молоді…
— Любіть Україну! Захищайте її. Це ваш дім, вам у ньому жити. Наше покоління зробило, що могло. Ви зробіть більше і краще!


Джерело: НОВА Тернопільська газета

Перегляньте також:

Loading...
Нещодавно опубліковане

Такого ще не бачив ніхто ні в Україні, ні в усьому світі! Британець Алек Філліпс разом із тернополянкою Олею Фатюк встановили світовий рекорд ...


Автор: Рубрика: , , , Опубліковано: о 8:30


Сьогодні, 22 вересня, Касаційний кримінальний суд Верховного Суду скасував ухвалу Тернопільського апеляційного суду в справі тернополянина Андрія Горбатюка, якого обвинувачують у вбивстві 27-річної тату-майстрині Тетяни Подвашецької...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 21:35


19 вересня, близько 4-ої години, на вулиці Микулинецькій у Тернополі, неподалік цукрового заводу, сталася смертельна ДТП. Водій автомобіля Skoda Fabia збив 18-річного пішохода...


Рубрика: , , Опубліковано: о 16:21


У цьому ресторані смакують борщ із тертюхами та варениками, і усі ці смаколики «приправлені» українською музикою...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 12:06


У Тернополі загинула студентка медичного університету з Ковеля...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 11:52



Теми дня
23 Вересня
22 Вересня
21 Вересня
20 Вересня
Курс валют на портале banker.ua
banker.ua
Відео