“НОВА Тернопільська газета” сім років тому писала про сільського музику Славка, тобто мого батька Ярослава Томковича Осадцу із села Долина Чортківського району з нагоди його 85-річчя. І ось настала сумна подія: на Провідну неділю, 8 травня 2016 року, минуло 40 днів, відколи наш тато відійшов у вічність. У Долині та навколишніх селах усі скорше знали його за прізвиськом Славко Смичок, аніж Ярослав Осадца, бо у нас дуже багато однофамільців. Сам він на таке прізвисько ніколи не ображався, а, навпаки, ще й хизувався ним і казав, що скрипаль без смичка аж ніяк не буде грати. Понад усе він любив саме скрипку і називав її царицею музики. У пам’ять про батька я написав під такою назвою пісню:

Цариця музики

Смичок сумує, що замовкли струни,
В зажурі скрипка йде у небуття.
Помер скрипаль — осиротіла скрипка,
Її любив Маестро, як життя.

Приспів:
Царице-скрипко, моя рідна, не сумуй,
Не край душі в таку сумну годину!
Тебе лишаю на цім світі не одну,
Ще залишаю милу неньку-Україну…

Він чарував мелодією скрипки
На весіллях дорослих і малят,
Тепер високо з Господом у небі
Буде учити скрипці янголят.

Приспів

Смичок зрадів — йому заграли дзвони,
В раю заграв душею всім святим,
Життя закінчив на веселій ноті,
А музику залишив нам, живим!

Приспів

Музику на мої слова погодився написати відомий в нашому краї саксофоніст, вчитель музики Пробіжнянської середньої школи Євстахій Петрас, внук батькової рідної сестри. До речі, не тільки у нашій сім’ї, а й загалом у родині дуже багато музикантів. Тому, коли у родині були весілля, завжди обходилися своїми талантами. Щоправда, лише бубніста у нашій родині не було і немає, тож одного музиканта все-таки доводилося наймати.

Тато не був професійним музикантом, усе життя працював кочегаром у їдальні льотної військової частини, що дислокувалася у Чорткові, але робота не заважала йому грати на весіллях. З музикою він прожив усе життя. У нас вдома були дві скрипки (одну з них, копію Страдіварі 1713 року, він продав ще за Союзу за 500 радянських рублів, оскільки інструмент побував під дощем і потребував серйозної реставрації), а також віолончель, смичковий бас, акордеон, саксофон, кларнет, баритон і бейний бас. Тато часто жартував, що музиці він зобов’язаний своїм життям і що завдяки музиці він не чув жодного ворожого пострілу, адже пройшов усю Другу світову війну музикантом військового духового оркестру. Як же давно це було…

У 2009 році наша сім’я відсвяткувала “діамантове” весілля батьків, які прожили у шлюбі 60 років. На честь ювілею я подарував батькам срібні перстені з написом “Спаси і сохрани”, з якими вони відійшли у вічність. Пригадую, яке веселе було батьківське весілля, а як співала мама, це треба було чути…

Скрипка би не грала,
Якби не той смичок,
Жінка би не була бита,
Якби не язичок.
Чоловік би жінку не бив
Ніколи-ніколи,
Якби вона говорила
До нього поволи.
Чоловік би жінку не бив
Ні паском, ні прутом,
Якби вона говорила
До нього не з фуком.
Чоловік би жінку не бив
Ніколи даремно,
Якби вона говорила
До нього приємно.

Після виконаної пісні батько запротестував: “Мільцю, це не про мене, я за все життя на тебе пальця не поставив. Діти про це знають, а шестеро онуків, десять правнуків і одна праправнучка мають повірити”. Ніхто не міг тоді уявити, що пройде півтора року і саме на Великдень 2011 року чарівний голос мами замовкне назавжди.

Вже після похорону батька брат Ігор якось мені дорікнув: “Знаєш, у нас, як синів, найбільший гріх, що ми не записали, як тато грав на гітарі”. І справді, тато чудово грав на семиструнній гітарі. Він щипком пальців лівої руки на грифі брав акорди, а правою рукою ножем на струнах виводив такі мелодії, що гавайська гітара нехай сховається. На семиструнній гітарі тато дуже любив виконувати пісню про трагічне кохання рибалки:

Рибалка молоденький
На березі сидить,
А очерет від вітру
Тихенько шелестить.
Одну очеретину
Рибалонька зломив
І з неї він сопілку
Ножем собі зробив.
Зробив собі сопілку
Та й грав на ній, що знав,
Дівчину чорнобриву
Всім серцем покохав.
З дівчиною він вийшов
На берег, на крутий,
Дивилися на хвилі,
На місяць золотий.
Рибалка у дівчини
Кохання запрохав,
Та слухати не хтіла,
А він “уб’ю!” сказав.
Він дівчині у груди
Загнав у серце ніж
І ніччю біля річки
Її сховав тоді ж.
Тепер очеретини
Над дівчинов ростуть,
А в них усі печалі
Життя її живуть.
Він знов узяв сопілку,
Заграв на ній, що вмів,
Але з очеретини
Сумний роздався спів:
“Рибалко молоденький,
Прошу тебе, не грай,
Не муч мого серденька,
Жалю не завдавай…”

Під час похорону до мене підійшов односелець Тарас Бойчук і розповів, як мій батько вчив його грати на гітарі. Тоді ж на капоті автомобіля він записав мені два куплети батярської пісні, якої тато навчав його грати півстоліття тому:

Ішов я раз тихо, ні гадки про лихо,
Та й стріла мене біда.
І сам я не знаю, і вам присягаю, Чи панна була, чи вдова.
Як націлувався, як наобнімався,
То взнав, що за панна була,
Бо пудра на щоках і шварцу на оках,
Напевне, в млині десь була…

Я пригадав себе малим, коли Тарас приходив до батька вчитися грати, а ми, малі, з його сестрою Наталкою тренували під скрипку танець “Циган і циганка”. Тато, окрім того, що грав на весіллях і вчив учнів грати, брав участь у художній самодіяльності села. Пригадується мені пісня “Про лінивого учня”, з якою в музичному супроводі батька я на шкільній районній олімпіаді навіть зайняв перше місце.

Ще, здається, і нічка не пройшла,
Як до мене матуся вже прийшла:
“Уставай же, синочку, уставай
Та скоренько до школи ся збирай!”
А мені ся щось снило в той час,
Ніби якісь гості сьогодні в нас,
Дають мені яблучка і грушки,

Медівнички, горішки, пампушки.
Недоснився сон любий та й пропав,
Ой, чому ж я ще трішечки не спав,
Хто видумав ту школу і нащо,
І для кого, і кому, і по що?
Нема в мене охоти до книжок,
Я б з’їв собі смачненький пиріжок,
А потім би бігав я по дворі
Та й страшив би мухи і комарі.

Коли розпочинався піст, тоді закінчувалися пісні і розпочиналися шахові баталії. Влітку грали в шахи надворі, а взимку — в хаті. Ми з братом Ігорем дивилися, як грали старші, і в такий спосіб також навчилися.

Так склалося, що всі чоловіки, які жили на нашій вулиці, були зятями. Відповідно жартома була створена така собі умовна організація під назвою “Приймацький комітет”. Головою “комітету” був обраний покійний вуйко Василь Хруставка (чоловік маминої рідної сестри). Членом “комітету” був і мій батько, бо також був приймаком. Пригадую по пам’яті положення цього комітету:

• зять зобов’язаний жінку кохати і тещу поважати;
• про господарку дбати, курей на “ви” називати;
• гроші заробляти, “лайдацьку справу” (горілку) не вживати.

Зять зобов’язувався двічі у рік казати правду тещі. Це: “Христос рождається!” і “Христос воскрес!”

У “Приймацького комітету” був навіть свій своєрідний гімн: пісня “Де згода в сімействі…” з твору Котляревського “Наталка Полтавка”. А в селі декотрі були такі наївні, що вірили у серйозність цього комітету і у випадку потреби зверталися до вуйка Василя, щоб залагодив якийсь сімейний конфлікт. Отож, у домовлений час “комітет” збирався, в супроводі скрипки звучав приймацький гімн, після чого “комітетчики” мирили дружину з чоловіком чи тещу із зятем. Само собою все завершувалося застіллям і вживанням “лайдацької справи”, себто самогону.

На жаль, два роки тому, на 91-ому році життя, упокоївся у Бозі голова “Приймацького комітету” Василь Хруставка. І уже весь “Приймацький комітет” відійшов у вічність: батько — останнім, не доживши чотири місяці до 92-ох років.

А ще тато любив анекдоти, але не вульгарні, в основному про музикантів:

Іде музика через поле з весілля, а назустріч йому мисливець. Музика запитує мисливця:
— Як охота?
— Та півгодини тому забив лиса, та такого, що тільки хвіст мав 16 метрів.
— Ого-го, ото був лис!
— А у тебе, як весілля?
— Ой, та таке було весілля, що тільки перцю пішло півкорця.
— Слухай, та трохи збав…
— А ти збав хвоста, то я збавлю й перцю!

Або такий:

Приходить бубняр до бубняра в гості, п’ють по сто грамів, а тут приходить чоловік  годити весілля. Зійшлися на ціні, взяли завдаток і почали сперечатися, хто має йти грати. Погодилися, щоб не було суперечки, грати весілля у два бубни.
— Слухай, а може, візьмем скрипаля?
— Та на дідька нам той скрипаль…
— Та ні, візьмем!
Почалося весілля, грають, аж тут підходить господар:
— Хлопці, слухайте, здається, що у вас тут хтось один зайвий?
— Видиш, дурню, я ж казав, на дідька нам той скрипаль!..

Тато був щирим патріотом України і в часи комуністичного режиму, незважаючи на сувору заборону і загрозу покарання, грав на весіллях наших пісень. Був випадок, коли одного разу якийсь партійний прихвостень учепився до тата, що, мовляв, коли він прийшов на весілля, то йому заграли бандерівський марш. На це тато звернувся до музикантів: “Чуєте, хлопці, ми граємо марш “Привіт музикантів”, а чоловік каже, що це бандерівський марш. Дайте йому ручку і папір, нехай запише слова, а ми вже повідомимо, куди треба”. Комуняка зі страху з весілля втік, а тато з музиками далі зустрічав гостей маршем “Наша сотня вже готова!”

Із настанням незалежності України батько співав у церковному хорі, який виступав на різних національно-патріотичних заходах. Дуже гордився, що у нього в хаті були В’ячеслав Чорновіл та Іван Драч. Дуже тепло відгукувався про знаного в нашому краї скрипаля Володимира Лотоцького з Тернополя. Завжди казав: “Я — скрипаль на весіллі, а Влодко — на сцені”. Безмежно щасливим був, коли у моїй тернопільській квартирі зустрічався із вже покійним заслуженим артистом України Іваном Мацялком  і акомпанував йому на скрипці. А ще дуже любив прості, але глибокі пісні, які від сучасних вирізняються мелодійністю й змістовністю,  як-от народна пісня “Ой, волошки, волошки”:

Ой, волошки, волошки,
Чом ви не жовті, а сині?
Ви у моєму житті
Спомин сумний залишили.
Згадую раз навесні
Ми біля річки стояли,
Ой, волошки, волошки,
Скільки ми вас назбирали.
Олю за руку я взяв,
В очі дививсь біля річки
І без кінця цілував
Біленькі Олині щічки.
Олю моя дорога,
Олю моя, я з тобою,
Ти не дивись на вінок
Той, що поплив за водою.
Олю моя дорога,
Знай, що тебе я кохаю,
Мила, як прийде весна,
Знов волошок назбираю.
Ой, волошки, волошки,
Чом ви не жовті, а сині?
Ви у моєму житті
Спомин сумний залишили…

Тепер сумний, але світлий спомин про доброго батька і дідуся залишився в мене, старшої сестри Лесі, молодшого брата Ігоря та усієї родини. А в усіх, хто його знав, — про дотепного й  веселого музику Славка Смичка. Нехай земля буде для нього пером.

Мирослав Осадца