“Кінець цивілізації” (привідкриємо таємницю: усе вищеописане — туристичні “родзинки” Тернополя, які обов’язково слід відвідати). Але найважливіше – вона знає душу міста і вміє відкрити її для тих, хто готовий чути й бачити. Захоплені відгуки про тернопільського екскурсовода Оксану Ленчук залишали і кияни, і львів’яни, і одесити, і харків’яни, і іноземні туристи чи не з усього світу! Та найголовніше – вона вміє закохати у Тернопіль… самих же тернополян, відкриваючи для них дивовижні факти про, здавалося б, звичайні місця й будівлі… Не стала винятком і розмова з «НОВОЮ…».
— Пані Оксано, професія екскурсовода – це направду мистецтво! Адже без знання історії всі ми туристи, навіть у рідному місті…
— Справді так! Інколи образливо, коли люди не знають зовсім нічого про місто, в якому народилися, виросли і живуть. Пригадую, якось узимку на Валовій дитина, показуючи на пам’ятник Ігореві Ґереті, спитала мами, хто це, а мама їй: «Не знаю…» Наша історія для нас самих – ще багато в чому «терра інкогніта». Наприклад, я ніде більше не знайшла такої цікавої традиції, яка була у нас, на Тернопіллі, великодні наїдки несли до церкви на освячення не в кошику, а у… вишиваному обрусі! А потім, після освячення, цей обрус розстеляли на стіл і вся сім’я сідала до святкового великоднього сніданку. Так було усе ХІХ століття і на початку ХХ. Це такі незначні ніби нюанси, але насправді дуже цікаві й важливі.
Етнологія та народознавство мені були цікаві ще з дитинства. Мій батько дуже любив подорожувати, а бабуня – царство їй небесне – вміла фантастично розповідати різні історії. Вона вела різноманітні свята, особливо весілля – мабуть, саме від неї мені передався «підвішений язик». (Сміється, – авт.) А друга бабуня родом із Волині, їхня родина була цілителями, які зналися на зіллі, саме від неї я успадкувала багато знань про трави та кухню, бо ж на тому виросла. Я завжди намагалася усе це запам’ятовувати, записувати, бо ж, на жаль, те покоління уже відходить, і з ним відходить пам’ять… І так хочеться, щоб кожен у своїй родині це зберігав і записував – це, здавалось би, дрібнички, але з тих дрібничок твориться історія.
— Пам’ятаєте першу екскурсію, яку ви провели?
— Дуже добре пам’ятаю! Я її так запам’ятала, тому що на той час чисто випадково пішла в екскурсоводи – у мене вже був диплом магістра бізнесу, писалася дисертація, я зовсім іншим займалася, а тоді потрапила в дуже тяжку аварію, пережила клінічну смерть… Дев’ять місяців я була в гіпсі, а після цього по-новому вчилася всьому, навіть ходити. І за той час я зрозуміла, що бізнес мене не цікавить, і випадково я побачила оголошення про набір на курси екскурсоводів. Я подумала: а чому б не спробувати, мені ж завжди це було цікаво… Коли була прикута до ліжка після аварії, то зрозуміла, що «завтра» може і не бути, а тому займатися тим, що тобі нецікаво, мучити себе нема сенсу. Тому я вирішила робити те, що мені подобається. За кілька місяців «експерименту» з новою професією прийшло розуміння, що туризм — це точно моє. І свою першу екскурсію, з київськими школярами до Почаєва, не забуду ніколи! Так я уже 18 років твердо тримаюся туризму. Мені не просто подобається те, чим я займаюся, — я люблю свою роботу, кайфую, підбираючи матеріали для нової екскурсії чи маршруту. Насолоджуюся спілкуванням з туристами, бо саме від них підзаряджаюсь, щоб іти, точніше, летіти далі.
— Продовжіть речення: «Екскурсовод насамперед повинен…»

— Любити свою справу. Це пункт перший, бо він найважливіший. Така вже особливість цієї роботи, що успішною вона буває тільки тоді, коли – з любові. Щоб бути екскурсоводом, найперше потрібно мати в собі Любов: любов до туризму, любов до мандрівок, до постійного руху та до людей. Любити подорожі настільки, щоб бути “легким на підйом”, завжди готовим вирушити в дорогу. Врешті, всі гіди трохи волоцюги. (Сміється, – авт.) А ще вміти забавляти – це “must have” для кожного екскурсовода. Екскурсовод – це не лише знавець географії, етнографії, історії, а й актор! У кого я тільки не перевтілювалася, ким не була… Свого часу навіть займалася у театральній студії – мене завжди було всюди багато, де не посій, там вродиться. (Сміється, – авт.) До слова, у мене є велика мрія, щоб у Тернополі був свій міський вуличний театр. Для цього нам необхідна підтримка міста, насамперед фінансова – бо ентузіастів цієї справи є уже достатньо.
— В який період у житті Тернополя ви б хотіли потрапити – хоча б на трішки?
— Якби була машина часу, я б хотіла заглянути у 1500-ий чи навіть ще раніше, аби подивитися, як Тернопіль виглядав, коли місто тільки засновували – бо ми, на жаль, не маємо багато достовірної інформації про той період. Грамота про заснування міста на пустирі є, але цього занадто мало, і завжди цікаво дізнатися, що ж було на початках нашої історії? Хотіла б скуштувати тодішніх смаколиків – узагалі, я мрію, щоб до нас повернулася наша історична кухня, бо ж без неї туризм не розвиватиметься належним чином. Наша тернопільська кухня ду-у-же цікава, вона відрізнялася від усіх інших. На Тернопіль «натискали» дві сусідні столиці, і тернополяни намагалися хоча б пляцками, але таки ті столиці обійти… (Сміється, – авт.) Придумували щось цікаве й оригінальне – такої кількості наливок і настоянок, яка була в Тернополі, не було більше ніде! Це у нас була мода – відкрити з приходом гостей шафку, а в ній – ряди різних наливок на всі кольори і смаки! Дуже хотілося б цю «гастромоду» впровадити в місті – щоб туристи і містяни не сиділи тільки з самими гамбургерами і піцою по кафешках, а все-таки повернулися до здорових, цікавих і, повірте, смачнющих історичних страв! Зробити так, щоб тернополяни захотіли дізнатися свою історію і повернути її собі, – це найбільше наше завдання сьогодні. Власне, саме для цього наш Туристично-інформаційний центр започатковує фотоконкурс «Історія поруч». Головна умова конкурсу – зробити фото в історичному образі на фоні Тернополя. Щороку до Дня міста ми проводили для тернополян та гостей міста оригінальні театралізовані екскурсії, перевдягаючись в історичних персонажів. Цьогоріч же просимо, аби вони показали її нам, перевтілившись у ті постаті, котрі творили історію нашого міста. Для участі у фотоконкурсі усім охочим слід обрати собі дотичного до історії Тернополя діяча – це можуть бути і історичні постаті, і актори чи співаки, будівничі, і сфотографуватися у вибраному образі на тернопільських вулицях, а фото відправити нам.
28 серпня, на День міста, оголосять результати конкурсу, буде офіційне нагородження учасників, але ми плануємо, щоб це було не просто нагородження, а своєрідна театралізована хода – щоб усі учасники фотоконкурсу урочисто пройшли центральними вуличками міста у своїх костюмах-образах. Хочеться, щоб учасники таким чином показали себе і презентували свої образи та постаті, які їх надихнули, щоб їх оцінили і тернополяни, і гості міста. Це дуже цікаво, і сподіваємося, що з часом ця ініціатива переросте у велике театралізоване дійство, яке будуть відвідувати гості зі всієї України!
— Про рідний Тернопіль ви знаєте стільки усього цікавого й захоплюючого… Які з тернопільських «місць сили» для вас найособливіші?
— У Террі Пратчета, якого шалено люблю, в романі «Варта! Варта!» – є така фраза: «Ваймс не любив нових черевиків, тому що в старих була така стоптана підошва, що він відчував нею кожен камінчик під ногами. Він міг заплющити очі і ходити своїм містом». Я вже, мабуть, могла би так само… (Сміється, – авт.) І все одно щоразу відкриваю для себе щось нове про місто. Для мене свого часу відкриттям стала легенда про три найдавніші тернопільські церкви. У Катедрі, якщо ти приходиш і молишся, ставши у «ромбик» посеред церкви – минають втома, роздратування і навіть сильний біль – це перевірено на собі, і неодноразово. Якщо не наважуєшся почати щось нове чи не маєш сили щось закінчити, – треба йти помолитися у Надставну церкву. А якщо проблеми у родині чи не знаходиш пари – йдеш у церкву Різдва Христового. Три старі церкви, своєрідний трикутник – місця, де молитва має дуже велику силу. Згодом, коли проводили дослідження геолокатором, виявили, що під нашою Катедрою сходяться підземні річки, утворюючи саме такий ромб, якими викладена підлога в храмі… Для мене одне з найбільш знакових місць у Тернополі – саме Катедра.
— Ви стали розробницею цікавого смартквесту по Тернополю – «Кохання з другого погляду», і це дуже влучно – як на мене, Тернопіль потребує саме такого проникливого другого погляду, аби закохати у себе…
— От вийдіть зараз на майдан і запитайте людей, куди вони порадять піти гостям міста? Що вам скаже більшість – йдіть до ставу! Але ж у нашому місті є стільки цікавих неймовірних локацій! Чому всі говорять тільки про став – бо ні про що інше просто-напросто не знають, не бачили! Бо їм не показували, не розказували…
Мені хочеться, щоб кожен міг зупинитися біля пам’ятника Ігореві Ґереті і сказати, що це була неймовірна людина – археолог, історик, поет, мистецтвознавець, який відкрив світу стільки нового… Бо як щодня проходити біля нього і не знати, ким він був і чим займався? Нині мешканці спальних районів до Центру майже не приїжджають. Уявляєте – є діти, які живуть десь на Східному чи на «БАМі», і ніколи не були в гідропарку…
Квести в телефоні – то все, звичайно, дуже добре. Приїхала людина «надцятий» раз у Тернопіль, має мало часу або не любить когось слухати – тоді, звичайно, квест їй у поміч. Але насправді неповторну живу атмосферу, живе спілкування під час екскурсії не замінить ніщо! Особливо, коли людина обожнює те, про що розповідає… Дехто пророкує, що, мовляв, за 20-30 років з розвитком цифрових технологій професія екскурсовода відімре. Ну, не може вона відмерти! Насамперед тому, що люди потребують спілкування. Якщо в екскурсії немає спілкування, запитань, анекдотів, жартів, інтеракції – тоді вона нежива. Пригадую, кілька років тому у мене на екскурсії був турецький посол. Погода тоді була геть «нельотна», холодно, завірюха мела, а він – досить легко вдягнутий, але він та-а-к уважно слухав! А після екскурсії сказав мені: «Дякую, завдяки вам я пізнав душу міста…» Отака наша робота. Тому, так, професія екскурсовода, який говорить – подивіться наліво, подивіться направо, може, вимре, а того, що відкриває душу міста, – ніколи…
Місто не може бути без історії! Бо якщо її не має саме місто, то має та земля, на якій воно збудоване. Кожне дерево чогось тут росте, чогось воно корінням за землю зачепилося саме на цьому місці… А ви знали, що міська рада збудована на місці розкішного парку в стилі бароко, від якого залишилася лише стара липа на вулиці Листопадовій? А тернопільська облдержадміністрація – на місці колишнього холерного цвинтаря? Пригадую, як маленькою дуже дивувалася, коли моя сусідка, постарша пані з тернопільським корінням, дивлячись на «білий дім», говорила: «От холєрники». Я думала, що то вона так лаялася. (Сміється, – авт.) А виявляється, зовсім ні – у XVIII столітті в Тернополі було кілька епідемій холери і дві страшні епідемії чуми. І на цьому місці якраз був холерний цвинтар.
Можна розповідати багато про що, тільки б у когось було бажання це слухати – у нашому Туристично-інформаційному центрі (тішуся, що маю підтримку нової ініціативної керівниці ТІЦ Ірини Потішної), є екскурсії на будь-який смак – підземні, на самокаті, є у формі квесту, драйвові, екскурсії «під парасолькою», і навіть «Тернопіль на смак»! Причому йдеться не лише про гастрономічні екскурсії, адже може бути і смак чистого повітря, і смак води, і багато різних смаків та післясмаків. Є ще давня моя мрія про містичні екскурсії, але для такого дійства замало просто цікавого костюма і ліхтарика, тут треба залучати «важку артилерію» – якісь цікаві технічно-хімічні маніпуляції, а це потребує певних капіталовкладень. Ідей у нас дуже багато і всіх їх ми потихеньку будемо втілювати в життя, але все це потребує підтримки — підтримки кожного, хто любить своє місто.