Четвер, 19 вересня 2019
• У Тернополі — гурт «Скрябін» із… голосом Юрка Юрченка • «Чоловік надихатиме мене на більші спортивні звершення» • Субсидії і пільги у новому сезоні: хто і як їх буде виплачувати? • Відомий боєць без правил використав у якості груші… літню людину • «Слуга народу» готує нові вибори • Тернопільська гімнастка Анастасія Бачинська – на п’єдесталі етапу Кубка світу в Парижі • Федір Стригун: «Тернопіль повинен стати Меккою для українських театрів» • «Буковель» надихає! • «Він жив і загинув як Герой…» • Зарізав через… любов? • Не знаєш математики? До побачення! • Легенда, яку варто переповідати • Про футбольні курйози • «Ось це цифра!» • Поблизу власної оселі вирощував коноплю… • Буковинська красуня підкорила Італію • Коли у Тернополі не буде води? • «Моє серце на капремонті» • ТОП-5 продуктів, які можна їсти… на ніч • Телефонний дзвінок вартістю в 10 тисяч гривень
Тернопіль ловив його, та не спіймав…

Опубліковано: 18 Квітня о 14:59 156


Свої останні місяці він провів прикутим до ліжка, у Петриківському обласному геріатричному пансіонаті.


Знесилені болем планети,
З душею, відкритій вітрам,
Без війн помирають поети,
Залишивши ім’я віршам.
Ігор Федчишин


Ще зовсім недавно, трохи більше місяця тому, ми писали про ювілей  Михайла Левицького.  Заглядали у його світ, де «сніг горів од снігурів», «світять осені ікони з обличчям наших матерів»…  А нині його вірші — дитинні й теплі, щемливо-ніжні, пронизливо-нетутешні — в один момент осиротіли. Їх автор — відомий тернопільський поет, перекладач та художник, громадський діяч  Михайло Левицький  — назавжди пішов у засвіти… Сталося це 11 квітня, у його 71-шу весну.

Свої останні місяці він провів прикутим до ліжка, у Петриківському обласному геріатричному пансіонаті…   Хотілося вірити, що це прикра випадковість, що він там ненадовго і обов’язково вийде і прошпацерує, як він любив, тернопільськими вуличками із запахом кави… Проте ніхто не знав небесного присуду і того, що смерть так скоро поставить останню крапку в поемі його життя.

Кажуть, лише трагедійність будить істинну творчість. Творчий доробок Михайла Левицького не вражає кількістю списаних сторінок. Так, виходу своєї першої збірки поезій «Мамині перепілки» він чекав майже 13 років. У  житті він мав зовсім небагато лаврів, достатньо терня на шляху і яскравий самобутній талант. Як пророчо звучать його слова:  «Ще осені дорого я заплачу за білі поля, за наївність і впертість, та я не боюсь. Безголово лечу. Я – сніг, що наважився випасти першим…». Він і справді нічого не боявся і на все наважувався першим.  Першим і чи не єдиним у всій Україні був прийнятим до  Спілки письменників за всього лише одну (зате ЯКУ!) першу видану книжку. На зорі Незалежності став засновником  і головою  першої в Україні крайової організації Народного Руху,  згодом — депутатом Тернопільської обласної ради першого демократичного скликання. Його життя було таке ж особливе та знакове, як і його поезія…

«Є один закон в людей і квітів — Де ростем, там мусимо цвісти»

Михайло Левицький народився 16 березня 1948 року в селі Пукеничі Стрийського району Львівської області. Там же закінчив початкову, а в сусідніх Лисятичах — середню школу. Змалку відчуваючи потяг до друкованого слова,  вступив на факультет журналістики Львівського держуніверситету. Після першого курсу продовжив навчання у Дрогобицькому педінституті. З 1984 року розпочалася тернопільська сторінка у житті Михайла Васильовича…Незабутніми залишаться його віщі слова: “Є один закон в людей і в квітів — Де ростем, там мусимо цвісти”…

Михайло Левицький — автор десятка поетичних збірок: «Мамині перепілки» (1979), «Світ околиць» (1986), «Ранок» (переклад з Миколи Рубцова, 1986), «Я завжди був закоханий в дерева» (1993), «Сніг горів од снігурів» (1992), «Великдень» (вірші для дітей), «Вівторок» (1994) , «Де ростем, там мусимо цвісти» (1998), «Відгомоніла золота діброва» (переклади з Сергія Єсеніна), «З останньої пелюстки літа» (2004). А ще — член Національних спілок письменників, художників, журналістів України, лауреат літературних премій ім.
І. Блажкевич та ім. Б. Лепкого.  Його творчість — це саме той класичний випадок, коли хочеться сказати банальне: головне — не кількість, а якість. Бо вірші Михайла Левицького  — література щонайвищої проби. Яка заслуговує навіть на найвищу премію. А саме — Національну премію імені Тараса Шевченка, на яку свого часу висувався наш земляк. І хоча нагорода оминула поета, справжнім поціновувачам і так відома істинна глибина його таланту, тож премія — хай навіть національна, суттєво нічого б у цьому осмисленні не змінила.

Відомий журналіст, знавець та поціновувач справжнього мистецтва Михайло Маслій так відгукується про Михайла Левицького: «Один із найславетніших тернополян, чи не найкращий поет краю за всю його історію, самобутній перекладач, талановитий художник, засновник і голова першої в Україні крайової організації Народного Руху. Свого часу на теренах Тернопілля ім’я Михайла Левицького було синонімом зі словами “бунтівний”, “непокірний”. Ще тоді, коли “система” закривала рота і карала кожного, хто насмілився сказати щось супроти неї, Михайло наважувався на небезпечні кроки…»

«Це був період буяння весни, березень 1989 року. Я відчув, що це мусить принести свої плоди. Про тодішні події варто написати ціле дослідження, більш того, приємно що колискою Руху став Тернопіль, — розповідав Михайло Левицький в інтерв’ю Михайлу Маслію.  — Навіть нині є деталі, яких не знає ніхто. Мало хто знає, що у нас хотіли ввести надзвичайний стан, є і багато іншого… Незабутнім був той момент, коли на приміщенні Тернопільської міської ради урочисто повісили жовто-синій прапор, пошитий зі словацького полотна. Перший прапорець з’явився у місті у березні 1989 року, коли навпроти драмтеатру вирішили поставити камінь, на якому був напис: “Тут буде встановлено пам’ятник Тарасові Шевченку”. Ніхто не збирався переносити пам’ятник Кобзареві зі скверика на нове місце, але цією нашумілою акцією ми хотіли заявити про себе.  Уже вранці мені сказали, що в момент закладання каменя мене кадебісти зафіксували з восьми різних точок…»

Хоча Михайло Левицький увійшов у історію України як засновник  і голова першої в Україні крайової організації Народного Руху, він сам політиком  чи навіть громадським діячем себе не вважав. «То був час, коли треба було рятувати землю, яка тебе породила і яка зробила тебе поетом, — казав він у нечисленних інтерв’ю, — і я робив те, що вважав за потрібне. Не раз було таке, що вранці приїжджала міліція і забирала мене до суду, але у мене страху не було. Сам не знаю, чому мені не було страшно. Мабуть, тому, що я вірю в Бога і тому що я таким вродився…»

 «Бо не йшов ніколи манівцями
Ні до ворогів, ані до Мами»

«Час йде, змінюються декорації. Те, що він розпочав, продовжили інші, які прийшли на усе готове. Він скромно відійшов і споглядає на процеси збоку, інколи з посмішкою, інколи розводить руками. Його роль у Народному Русі майже знівелювалася, хоч усі знають, що саме Михайло Левицький був у зародку того, що згодом принесло віками очікувану Незалежність. Лише історичні світлини, газетні публікації, відеозаписи демонструють мужність цього невисокого на зріст чоловіка, у якого є два таланти: творити і бути першим», — писав про Михайла Левицького Михайло Маслій.

Тернопіль так і не спромігся гідно пошанувати Михайла Левицького за життя, не став і місцем його останнього спочинку…  Він ловив його і не спіймав… Хоронили поета у  його рідних Пукеничах, біля мами — так, як він і заповідав. Провести Михайла Левицького в останню путь вийшло ціле село… Який вражаючий дисонанс  із тернопільським прощанням — невеличкою скромною кімнатою скорботи у Петриківському геріатричному пансіонаті, в якій заледве помістилися тих кілька найвірніших друзів, що були з ним до кінця…  Де в цей час були ті, кому Михайло Левицький «проторував» дорогу до владних кабінетів, ті, котрі зневажливо знизували плечима, коли мова заходила про нього: «От, мовляв, дивак, міг же мати все, а вибрав вірші…»

Як сам поет це пророчо передбачив:

«Поети живуть на околицях.
У центрах —  князьки та міністри,
що вчасно їдять і голяться,
і можуть поета з’їсти.
Не з’їсти, та хоч підсмажити
на сковорідці власній,
що будеш ні грама не важити,
поете, в житті сучаснім».

Недооцінений, непошанований гідно, Михайло Левицький залишив місту, яке могло стати для нього рідним, хіба що своє талановите нетлінне Слово…

Вічна і світла пам’ять Поетові…


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: , , ,

Перегляньте також:

Loading...
Нещодавно опубліковане

Кузьмі — 50. Як боляче писати — «було б»… Скільки б років не минуло від його трагічної загибелі (а минуло уже три з половиною), змиритися з тим, що не почуємо його «фірмових» жартів, приколів та пісень, неможливо...


Рубрика: , , Опубліковано: о 18:00


Важкоатлетка зі Скалата Марія Хлян вийшла заміж...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 17:00


У жовтні розпочинається опалювальний період. Традиційно у цей час актуалізується питання про нарахування субсидій...


Рубрика: , , Опубліковано: о 16:00


Днями на вулиці Коновальця у Тернополі виник конфлікт через банальне паркування авто, а обернувся серйозним побиттям і госпіталізацією потерпілого...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 14:00


Минулої п’ятниці, 13 вересня, Верховна Рада України прийняла постанову про дострокове припинення повноважень всього складу Центральної виборчої комісії...


Рубрика: , , Опубліковано: о 12:00



Теми дня
19 Вересня
18 Вересня
Курс валют на портале banker.ua
banker.ua
Відео