Щоб відсвяткувати Різдво, колишня тернополянка Ольга Казимирів прилетіла зі своїм чоловіком Андерсоном Ферлете Роза із Бразилії до України. П’ять років Ольга не була на батьківщині, тому під час гостювань у рідних радість переповнювала її, а ось для її чоловіка-іноземця це четверта поїздка на Тернопільщину. Цьогоріч Андерсон уперше в житті колядував на Теребовлянщині, де мешкає його українська теща, побачив вертеп, смакував кутю, холодець, голубці… Українські традиції полонили його серце! Хоча, звісно, все почалося з кохання до українки. Познайомились вони з Ольгою через інтернет. У 2011-ому році Андерсон уперше подолав тисячі кілометрів, щоб зустрітися з тернополянкою, у 2013-ому вони зареєстрували шлюб в Україні, і Ольга переїхала за кордон. Днями подружжя завітало до редакції «НОВОЇ…» і розповіло про життя у Бразилії та про враження від України.

— Між Україною та Бразилією — півпланети. Як ви знайшли одне одного?

Ольга: — Це справді дивовижно! Я мешкала у Тернополі, навчалася у 24-ій школі, у педагогічному ліцеї при ТНПУ, в медичному вузі. Інтернатуру проходила на Хмельниччині. У той період взялася удосконалювати знання з англійської мови: шукала спеціальні сайти для практикування мови. На одному із таких ресурсів побачила у профілі Андерсона фото його міста, написала, що гарне. Він відписав, так ми й почали спілкуватися. Андерсон зацікавився нашою країною, взявся за ази української мови, я допомагала йому. Непомітно наше спілкування перейшло в інший рівень. Ми могли годинами говорити, втрачали відчуття часу. Одного дня бразилець запитав, чи можна відвідати Україну. Вперше приїхав взимку 2011-го. Тоді у нас були люті морози: із «плюс» 35 він потрапив у «мінус» 30. Це для нього був шок! У Бразилії найнижча температура протягом року — «плюс» 15 градусів. Купив через інтернет теплий одяг і взуття, бо в тамтешніх магазинах нема. Я зустріла його в аеропорту в Києві. До останньої секунди підкрадалися сумніви — а раптом не приїде. Але ні, серед пасажирів літака я побачила Андерсона — такого, як на фотографії (сміється, — авт.)!

— Відразу знайшли спільну мову?

О.: — Було враження, що ми давно знайомі. Я відразу влаштувала Андерсону випробування — повезла у плацкарті (сміється, — авт.). Люди ходили вагоном, їли ковбасу, звідусіль долинали запахи… Він мужньо витримав! У Тернополі найняла йому житло. Першого дня через холоднечу він не виходив із квартири, але в наступні дні ми гуляли містом. Андерсон пройшовся кригою на ставі, полежав на кучугурі снігу (сміється, — авт.).

— Андерсоне, які у вас були перші враження від України?

А.: — Тут я вперше побачив сніг! А загалом здалося, ніби я подорожую у минулому — довкола давні будівлі, старі авто. Це була моя перша поїздка до Європи. Дуже сподобався Тернопіль, вразили гостинністю тернополяни! Коли я приїхав вдруге вже влітку, був вражений красою ваших парків та скверів. Такого нема у моєму рідному місті Сан-Жозе-ду-Ріу-Прету, що в штаті Сан-Паулу. У Бразилії відчувається вплив США: американські фільми, такі ж цінності, їжа нашвидкуруч… Я мав можливість побачити Німеччину, Голландію, Іспанію, але Україна — особлива!

— В Андерсона часом немає українського коріння?

О.: — До одруження він навіть не здогадувався, що є така держава як Україна. Його дідусь по маминій лінії — з Італії, бабуся по батькові — з Німеччини. У Бразилії багато різних національностей.

— Чи багато там українців?

О.: — У Сан-Жозе-ду-Ріу-Прету, крім мене, є ще дві українки. «Оля, мабуть, перша українка в нашому місті?» — поцікавився Андерсон, коли я подавала документи на проживання. Утім, нам розповіли, що є вже дві. Нині спілкуємось із ними. А ось на півдні Бразилії є місто Прудентополіс (штат Парана), засноване українцями, у місті Куритиба теж мешкають багато наших емігрантів. Ми з чоловіком їздили в Куритибу — ніби побували в Україні! Там є монумент писанці, ансамбль українського танцю, емігранти гуртуються довкола української церкви. У Прудентополісі проводять тиждень українства, там виступають наші співаки.

— Олю, як батьки сприйняли ваше рішення переїхати до Бразилії?

О.: — Їм важко було відпускати мене, але бачили, що я хочу цього, що нам із Андерсоном добре. Мій майбутній чоловік відразу викликав довіру. Втретє він приїхав до нас у липні 2013-го, гостював три місяці. 3 вересня того ж року ми зареєстрували шлюб у Тернополі. Згодом у Бразилії нам підтвердили документ. Виїхала я жити за кордон незадовго до Революції Гідності. Важко було на чужині пережити ці всі події, вбивство людей на Майдані…

— Ви їхали, можливо, назавжди, в чужу країну… Які були відчуття?

О.: — Я морально готувала себе до цього. Якщо прийняла рішення, то нема дороги назад. Бразилія — це інший світ. Зійшовши з літака, я відчула інше повітря. Спочатку було важко, хоча мене добре зустріли рідні Андерсона. Свекруха спеціально зварила… картоплю, бо знала, що українці полюбляють цю страву (сміється, — авт.). У Бразилії їдять здебільшого рис, боби, м’ясо, листя салату. Помалу я звикла до їхньої кухні. За рік вивчила португальську, адаптувалася. Певний час ми мешкали з батьками, нині з чоловіком наймаємо житло, плануємо купити власне. Свекруха навчала мене всьому: готувати, тонкощам побуту, звичаям. Щоранку вона готувала мені каву!

— Ви з таким теплом розповідаєте про свекруху. Там усі такі жінки?

О.: — Моя свекруха дуже добра! На щастя, ми жодного разу не сварилися!

— Який рівень життя в Бразилії?

— Звісно, що Бразилія — це не США, але там досить комфортно жити. З Україною теж важко порівнювати. Якщо в Україні годі думати про купівлю житла при звичайній зарплаті, то у Бразилії — це досить реально, оскільки доступні кредити — 1,5-2% річних. Кожна сім’я там має автівку. Я працюю в приватній клініці, розшифровую кардіограми, чоловік — представник дистриб’юторської компанії. Мій український диплом у Бразилії недійсний — потрібно підтверджувати. Рівень медичної освіти там суттєво відрізняється: студенти мають більше практики, також там дещо інші підходи до лікування, є хвороби, яких у нас нема. У Бразилії страхова медицина, але для незаможних верств населення — безкоштовна. Ми з чоловіком, скажімо, платимо щомісяця по 200 реалів (1400 гривень).

— А які там зарплати, ціни на продукти харчування?

О.: — Середня зарплата — в межах 1500 реалів (10500 грн.). Наша сім’я має середній рівень достатку, але у нас є все необхідне. Хлібина коштує 5-6 реалів, молоко — 4, кілограм курячої грудинки — 15. Ціни в українських магазинах нас налякали, на українську зарплату не вижити…

— Не раз чуємо з новин про високий рівень злочинності у Бразилії. Там справді небезпечно? 

О.: — Є небезпечні райони, де багато наркоманів, криміналітету. Приватні будинки огороджені, у багатоповерхівках — охорона. На вулицях не побачите банкоматів, бо їх би відразу пограбували. Ніхто з перехожих не тримає вільно в руках телефон, бо може хтось пробігти і вирвати.

— Усі бразильці люблять футбол. Ви теж?

О.: — Андерсон любить футбол, але він не є фанатом. Я ж саме у Бразилії почала дивитися футбол по-справжньому.

— Андерсоне, чи легко вам порозумітися з українцями?

А.: — Дуже! Почуваю себе тут, як удома! Українці виховані та працьовиті. Хочу добре вивчити українську мову. В іншому житті я хотів би народитися і жити в Україні, а ще — бути футболістом, як Андрій Шевченко!

О.: — Андерсон розуміє українську, трохи розмовляє, дивиться багато відео про Україну, слухає наші пісні, наспівує такі, що й я не чула (сміється, — авт.).

— Заспівайте!

Андерсон співає кілька рядочків з гімну України та з пісні «Ой, смереко!»

О.: — Він сам все вивчив, без моєї допомоги. Якби ми знали, що виживемо в Україні, то неодмінно залишилися б тут.

— Андерсоне, зізнайтесь, за що ви полюбили Ольгу?

А.: — Оля — дивовижна жінка — дуже розумна і добра, у неї трохи інші цінності, ніж у бразилійок. Моя дружина береже сім’ю та стосунки. Я щасливий, що доля звела нас через тисячі кілометрів!