Освіта на лінії фронту — це опустілі та розбомблені школи, навчання просто неба, розкидані світами учні й такі очікувані онлайн-зустрічі з педагогами. Багато школярів і вчителів зі своїми родинами змушені були через війну покинути рідні домівки. Чимало з них знайшли прихисток на Тернопільщині. У закладі загальної середньої освіти смт Гусятин із вересня цього року працюють троє педагогів, які прибули в громаду, шукаючи безпеку для себе і своїх рідних. Учитель хімії приїхав із Донеччини, вчителька української мови і літератури — з Херсонщини, а вчителька, яка працевлаштувалась інженером-електроніком, — із Рівненщини, де була загроза вторгнення росіян з території білорусі.

«Підтримуємо одні одних і віримо в перемогу»
«Наш вчитель хімії із перших днів війни із сином несе службу в Теробороні, а зараз — на передовій. У школі відновили очне навчання, ми шукали на заміну вчителя хімії і, на щастя, знайшли досвідченого педагога з Краматорська Дмитра Романькова. Навчає наших школярів також талановита вчителька з Херсонщини Оляна Д. Коли я почула болючі історії цих людей, зрозуміла, що потрібно їх підтримати. Вчителька з Рівненщини Оксана Білова приїхала з маленькою дитиною в село біля Гусятина, звідки родом її батько. Хоча вона й не має статусу внутрішньо переміщеної особи, але зірвалася з місця, відчуваючи небезпеку. Підтримуємо одні одних і віримо в перемогу України», — зазначила директорка закладу загальної середньої освіти смт Гусятин Олександра Демкура.

Уроки хімії — для учнів із Гусятина і Краматорська
Дмитро Романьков — педагог, кандидат хімічних наук. Народився в Краматорську, де й мешкав із рідними до лютневих подій. Після закінчення хімічного факультету Донецького університету якийсь час вчителював в одній з тамтешніх шкіл. В 2002-ому повернувся до Краматорська, працював на кафедрі хімії Донбаської державної машинобудівної академії. З 2011-го до 2022-го — у хіміко-спектральній лабораторії Новокраматорського машинобудівного заводу. Водночас за сумісництвом викладав хімію у школі.

— Перед 5-ою ранку 24 лютого був приліт по аеропорту за Краматорськом, як і, зрештою, по всій країні, — згадує початок масштабного вторгнення Дмитро Анатолійович. — У наступні два дні, попри страшну ситуацію в країні, ми ще збиралися з колегами на підприємстві, думали, як діяти, а далі довелося призупинити роботу. Наше місто не обстрілювали з артилерії, але прилітали ракети… У Краматорську знаходилося Головне управління СБУ Донецької і Луганської областей. У середині березня в будівлю прилетіло, хоча там нікого не було. Дуже багато краматорчан виїхали навесні, але вже в червні почали повертатися, бо не всі мали засоби для існування, не всі змогли працевлаштуватися, а ще хвилювалися за свої домівки. Ми з рідними дивилися новини, щоб знати, як розгортається ситуація. Коли з’явилася інформація про відведення російських військ від Києва і Харкова, зрозуміли, що їх відправлять на Донеччину. На схід від Краматорська — Лисичанськ і Сіверськодонецьк, на південь — Донецьк, на північ — Ізюм, куди активно просувалися росіяни. Окупанти намагалися замкнути коло: Ізюм — Барвінкове — Покровськ, але завдяки ЗСУ не змогли. Залишатися в Краматорську було небезпечно… 27 квітня дружина з мамою і сином виїхали евакуаційним потягом у напрямку Львова. Поки були в дорозі, я взявся шукати їм житло через Інтернет, але це було нереально, бо в Західну Україну рушили мільйони людей. Зателефонував у Хмельницьку і Тернопільську цивільно-військові адміністрації. Вислухали, заспокоїли, запевнили, що на вулиці не залишимося. У Тернополі знайшли житло мої друзі. Власне тому я набрав вашу адміністрацію і попросив допомогти. Через кілька хвилин перетелефонували і повідомили, що є помешкання у Гусятині. Через тиждень я також приїхав на Тернопільщину. Тоді стало відомо про злочини в Бучі, Ірпені… Я виїжджав із Краматорська 2 квітня, а 8 квітня росіяни вдарили ракетами по нашому залізничному вокзалу… Понад 50 людей загинули… У наше місто часто прилітає, особливо — за останній місяць. Тішить, що ЗСУ вигнали росіян із Лиману, який за 15 км від Краматорська.

У Гусятині я звернувся в селищну раду щодо пошуку роботи. Олександра Володимирівна Демкура прийняла мене в свою школу. Навчаю дітей хімії, а дистанційно проводжу уроки для учнів із Краматорська. Надзвичайно комфортно працювати в Гусятині. Тут щирі люди, охайне і доглянуте містечко, також дуже сподобався Тернопіль, особливо набережна.
У Краматорську було російськомовне середовище, тому я розмовляв російською, а тут стараюся вдосконалити українську мову. Хочу, щоб мій син-четвертокласник теж розмовляв рідною мовою. Усі ми сподіваємося на краще. Дуже вдячні нашим захисникам. Віримо, що Україна швидко переможе, що ми зможемо повернутися додому.

Щоденник чорної війни вчительки з Херсонщини
Оляна Д. — філологиня з Херсонщини. Коріння роду по татовій лінії — з Львівщини, по маминій — із південних степів. Закохана в рідну мову і літературу, не уявляє себе без книг. Захоплюється письменництвом — має добірку оповідань. Здобула перемогу в кількох українських і міжнародних конкурсах. Любить подорожувати Україною, вивчати історію, культуру, мистецькі надбання різних регіонів. Із чоловіком мають двоє дітей: син — студент, донька — учениця 4-го класу Гусятинської школи.
— У Гусятині працюю за сумісництвом, дистанційно навчаю учнів на Херсонщині, — розповідає пані Оляна. — Наше містечко — на березі притоки Дніпра, на жаль, уже сьомий місяць окуповане росіянами… Ранок 24 лютого — страшний для всіх українців. Я прокинулася від вибуху близько 5-ої ранку. Заспокоїла себе, що це, мабуть, сусід-далекобійний їде. Пішла до кухні, приготувала вівсянку. Знову гуркіт… Може, сусід дрова рубає. Не хотіла вірити… Випила каву, з’їла цукерку. Зайшла до кімнати о 6:30, глянула на телефон — чотири пропущені дзвінки від рідних. Виглянула на вулицю — дим над знаменитою Чорнобаївкою. Сонце сходило і сходила чорна хмара. Все зрозуміла… Зателефонувала до сина в Київ. Почалася війна… Попри хвилювання ми з донькою пішли до школи. Херсонщина — близько від Криму. О 9-ій ранку вже були розбомблені військові частини у деяких наших селах, а під обід туди приїхали російські танки і розрівняли те, що не добили літаки. Веду щоденник чорної війни, записую про пережите. Маю щоденник мандрівок, щоденник про дітей, а тепер — такий…

1 березня росіяни захопили Антонівський міст, почалася окупація Херсона (гортає щоденник, — авт.). Біля нас їздили танки. Підвалу в нашому помешканні нема, бо підходить вода. Ховатися не було де. Ми з донькою довірилися Богові. Приготували тривожні рюкзаки. Грошей неможливо було зняти, не було продуктів. Супермаркет «АТБ» протримався місяць, люди займали чергу від опівночі. Містяни в біді згуртувалися, підтримували одні одних. Фермери безкоштовно роздавали молоко, рибу, картоплю… Перед 8 березня окупанти розбили газову мережу. Місцева пекарня перейшла на електрику, зменшила потужності. Тоді я зрозуміла, що таке хотіти хліба. Сусідка спекла хлібину із залишків борошна, принесла нам — я плакала… Пишу щоденник не для того, щоб зітхати, як було важко, а щоб пам’ятати деталі. Херсон — в оточенні, орки ходять, як у себе вдома (продовжує читати, — авт.). По об’їзній зі Скадовська їдуть танки. До Херсона росіяни привезли гуманітарку, але люди не брали, проте пропагандисти зняли фільм. 5 березня сім тисяч людей вийшли на площу Херсона з плакатами: «Ні — Росії», «Херсон — це Україна». Ворожа техніка покинула місто. 6 березня в Новій Каховці призначили проросійського коменданта… 8 березня ми вийшли на марш миру — виступали, плакали. Окупанти почали їздити селами автомобілями із «Z». 13 березня у Херсоні вийшли 10 тисяч людей за Україну. Говорили про колаборантів. Патріотичні зібрання відбулися в Голій Пристані. Москалі починають окопуватися в лісах біля Дніпровського лиману. Вибухи… Я прокидалася о 4-ій ранку, до 6-ої плакала, читаючи соцмережі. Потім брала себе в руки і продовжували жити. Вибухи, вибухи, вибухи… Чорнобаївку чули постійно, а ще чули Станіслав. Люди починають виїжджати… 90-ий псалом і запалена свічка рятували мене від тривоги і панічних атак. 28 березня — чорний день. Орки зайшли в наше містечко, поставили блокпости, розігнали чергу біля магазину, вбили собак, перевіряли документи… Забрали мера. Уже шостий місяць його нема, кажуть, що тримають десь у Сімферополі… Люди виїжджають на власний страх і ризик. «Z»-ки їздять містом, завезли російських поранених. Ми — в окупації… У той час звільнили Бучу, Ірпінь. Від новин охоплював жах… Задумалася про виїзд. У школі ще тривало навчання, потрібно було виставити оцінки. З учительської ми бачили, як орки вивісили на флагшток свій «аквафреш». Наші партизани здерли! Орки знову почепили і поставили чергового. На флагштоці вгорі — великий тризуб, а під ним — москальська ганчірка. Символічно! Все одно ми переможемо! Вирішила їхати. Не маю свого транспорту, зважилася водним шляхом. 7 травня в місто прилетіла перша ракета. Через три дні ми виїхали… «В сумку спакувати все життя. Притулити до себе плачуче дитя. Рухатись вперед і не оглядатися. Під свистом гармат у невідомість податися…» — ці слова пісні у мене на рінгтоні. Взяли дві сумки, кота і двох собак. Я заплакала біля одвірків… Життя стало на паузу… Орки руйнують, знищують наші міста і села, але землю не заберуть. Відбудуємо! Стежу за подіями на Херсонщині. Паралельне життя: моя оболонка — тут, а серце — там.

Вирватися з окупації — ніби з пекла… Ми з донькою довго добиралися на краєчок Кінбурнської коси. Минули два блокпости окупантів. Опівночі були на місці, де ще 18 осіб чекали на військовий катер з Очакова. Дехто чекав уже третю добу… Орки знали про цю переправу. Нашим людям допомагали вибиратися звідти прикордонники. До берега припливли надувні моторні човни. Люди посідали по шестеро-восьмеро у кожен. Зліва — море, справа — лиман. Хвилі… Страшно. Молилася… Не вмикали телефони, щоб не зафіксували ворожі дрони. Підсвічував повний місяць. Усі мовчали. Наблизилися до катерів, перебрались у них. До Очакова плили близько години. Там нас чекав автобус, завезли до школи, перевірили документи. Доправили в Одесу. Видихнула я аж в Умані… Заплакала… Поїхала до сина в Київ. Поселилися з донькою в гуртожитку, місяць прожили там і задумались про переїзд, бо в столиці все дорого. Подалися на другу мою Батьківщину — в Галичину. З юного віку я мріяла жити на Заході України, аж поки не з’явилися діти, поки не пустила коріння на Херсонщині. «Бійтеся мріяти, бо мрії здійснюються», — кажуть. Люблю Захід України, але нині дуже хочу додому! З Києва ми переїхали на Івано-Франківщину, де прожили два місяці. Там донька зламала руку, поставили спиці, погано зросталося. Подруга з Гусятинщини порадила доброго місцевого лікаря. Так ми переїхали на Тернопільщину. Доля привела… На Гусятинщині — чудово, краще може бути тільки вдома. Завдяки добрим людям живемо в гарних умовах, маю роботу. В школі мене зустріли як рідну. Дякую колегам за руку допомоги, за усмішку, за щирість. Зимувати, вочевидь, будемо тут. На Херсонщині орки встановили свою владу, можуть викрасти, побити, вбити… Але це все, впевнена, тимчасово. ЗСУ звільнять території. Не просто вірю в перемогу, а знаю, що ми повернемося додому і там буде Україна. Інакше загибель тисяч захисників нічого не варта. Віримо, знаємо, чекаємо!