Наша Незалежність — це заслуга багатьох поколінь українців. Тих, які віддали свої життя за Україну, тих, які відважно заявляли про національну ідею і відстоювали її, тих, які мордувалися в тюрмах через свою незламність, тих, які тихо боролися та вірили. Три десятиліття маємо вільну Україну, про яку наші предки мріяли віками. На сучасниках лежить відповідальність за майбутнє нашої країни. Чи гідно бережемо нашу незалежність? Що робимо для розбудови країни? Які кроки наших урядовців за ці роки були правильні, а які — руйнівні? Що ми усвідомили, пройшовши Майдани? Своїми спогадами про те, як мешканці Тернопільщини виборювали незалежність, та думками про сьогодення з «НОВОЮ…» поділилися наші відомі краяни, які були в перших рядах серед борців за Незалежність України.  

Олег Герман, заслужений діяч мистецтв України:

— Кожен ювілей — це звіт за прожиті літа, незалежно чи вам 18, чи 30, чи 73. Навіть тут затаєне слово «незалежність». Ми часто оправдуємо помилки: «Ще молоде-зелене», або ж нарікаємо: «Вже літа не ті…» А життя величне в будь-якому віці! Ось я уже протоптав довгу дорогу, спізнав багатьох людей, втілив немало задуманого. І в час 30-ліття держави підбиваю підсумки. Хочу торкнутися предтечі, згадати, як було, коли почалися в нас перші національні здвиги, хто брав на свої плечі хрест випробувань, згадати побратимів, яких із кожним роком все менше. Для багатьох нині вже стають невідомими сторінки недалекого минулого.
Для мене долучення до ідей національного відродження та конкретної праці у цьому напрямку розпочалося ще в студентську пору. Знайомство з Ігорем Ґеретою, входження в коло тернопільських митців значно розширило мої світоглядні орієнтири. А потім — клуб «Золотий вересень», де звучали заборонені владою твори, де Роман Гром’як вміло засівав серед присутніх думки про згуртування сил для борні, про славну минувшину і мрію про вільну Україну. Що цікаво, в ту пору я старався впроваджувати у вжиток слово «тернополяни», замість «тернопільчани». Роман Теодорович був категорично проти таких новацій. Коли ж я написав пісню «Тернополяночки» — слово пішло в люди. Працюючи в політехнічному інституті, я зблизився з Ігорем Пушкарем та його екологічним об’єднанням «Ноосфера», з Антоном Собчаком і його «Громадою Подільського краю», з Богданом Савкою із Копичинців. Брав участь у засіданнях «Сонячних кларнетів» Бориса Демківа, «Світського салону» Святослави Ященко, познайомився й творчо подружив із Василем Феленчаком та його камерним оркестром. Олесь Рокіцький зблизив мене із Олесем Ангелюком та Левком Горохівським. Долучення до Гельсінської спілки відкрило нові горизонти ідей незалежності нашої країни.
У 1987 році ми з дочкою Наталею на студії Тернопільського радіокомітету зробили запис народних й авторських пісень та започаткували творчий тандем із журналістом Михайлом Зубиком. Донині він мій найкращий побратим. А далі вже сам став носієм та сподвижником в певних колах людей, приєднав їх до питань національного спрямування, обрав для себе напрямок мовного відродження. Спільно зі студентами зробили аналіз російськомовних назв установ та організацій у Тернополі. Радіопередача (у прямому ефірі) 27 лютого 1988 року, присвячена цій проблемі, викликала великий фурор та численні відгуки. Після її завершення ми з Михайлом попрощалися, не відаючи чи зустрінемось знову. Це був тривожний і непевний час. Мама зі сльозами на очах мовила: «Синочку, вони знищать тебе…» Згодом зустрічі та розмови з однодумцями Григорієм Петруком-Попиком, Левком Крупою, Богданом Ткачиком про заснування україномовного осередку привели до створення Товариства української мови ім. Тараса Шевченка. Ми всі тоді були під особливим прицілом органів КДБ. Недавно мені представили папки документів із «листами засудження діяльності Германа О.М.», написаними моїми добрими знайомими. Я не хотів їх читати — Бог все бачить і за все сплачує сповна. В час, коли проходив навчання у Москві (Строгановське вище художнє училище – нині Академія), Роман Гром’як та Ігор Ґерета передавали для Леся Танюка через мене листи й наробки. Літературна діяльність та захоплення авторською піснею стало місточком до зустрічей із «шістдесятниками», знайомства із В’ячеславом Чорноволом, Ліною Костенко, Дмитром Павличком, Петром Гончарем. Київський період подарував можливість увійти в творчу кухню театралів-франківців, де я брав участь спільно з Богданом Бенюком, Анатолієм Хостікоєвим, Євгеном Шахом, Олександром Биструшкіним у їх «капусниках». Це був своєрідний творчий виклик радянській омертвілій формі мистецтва. Ще одним із стимуляторів стала участь у фестивалі «Червона рута», знайомство із Тарасом Петриненком, Марійкою Бурмакою, Станіславом Щербатих. Словом, дорога до стану глибоких переконань у мене формувалася через співпрацю з особистостями.

Перший авторський вечір у ляльковому театрі, який відбувся 8 червня 1988 року, був теж пам’ятним для мене і для гостей. Там продовжилися розмови, започатковані у радіопередачі про мову, та стався вельми цікавий випадок. У залі, окрім любителів поезії та авторської пісні, були присутні й представники органів КДБ. Вони ретельно записували на свої магнітофони все, що я мовив зі сцени. Великий удар тоді взяли на себе директор лялькового театру Юрій Кройтор та відповідальний за ідеологічну роботу в області Михайло Ониськів. Згодом, після звільнення у запас, один із офіцерів КДБ подарував мені повний запис першого авторського вечора. Такий от казус. З поринанням Романа Гром’яка у партійну та державотворчу роботу мені довелося взяти на себе організаційну працю зі створення осередків товариства на Тернопіллі. Найпершими моїми помічниками стали Ольга Куца, Володимир Мельничайко, Олександр Голяченко, Олег Полянський, Петро Кукурудза, Петро Ковч, Богдан Хававарівський, Богдан Головин, Дарія Чубата, члени молодіжної організації «Вертеп» та багато інших. Це лише частинка людського здвигу, вершина айсберга, який набирав сили й міці. Всяка перемога кується працею і серцями багатьох людей. Їх лепту завше потрібно пошановувати, а не казати, що незалежність була нам дарована.
А ще хочу застерегти від помилок, які раз у раз повторюють наші керманичі у ставленні до історичної правди, до національних святинь, до бачення майбутності України. Незалежність України увійшла у вимір зрілості — тридцятиліття, хоча існує вона ще із сивої давнини. Незалежність увійшла, та… чи її прийняли: сама країна та її люд, врешті безповоротність вибору та навернення до первинності своєї? Чи можемо впевнено сказати, що керівництво держави чітко бачить мету подальшого поступу? Чи здійснюється з кожним наступним президентом та урядом втілення несхитної стратегії побудови заможної і суверенної України? Чи вироблена чітка програма національно-патріотичного і духовного виховання молодих українців? Чи розуміємо, що і як потрібно будувати? Чи відчуваємо себе і людей довкола українцями? Чому нас всі невпинно обганяють, а ми досі місимо багно невизначеності? Чому в Україні так і не стає рідною для людей отча мова, а послуговуємося чужинською? Чому молодь тяжіє не до українського мистецтва? Якими путами зв’язані керманичі, що бояться ворога назвати ворогом, а злодіїв запроторити за ґрати? Чому наші сподівання і довіра затоптані невігласами й чужебродами? Чому ми такі безхребетні? Вороги нашої незалежності, на превеликий жаль, вже захопили вузлові важелі влади. Вони лише бояться нового народного бунту, тому грають роль патріотів. Для них Україна чужа. Їм Росія рідна. А для втілення своїх задумів використовують нашу наївну довірливість, невігластво великої частини населення й політичну незрілість. Вони вперто проводять лінію реваншу з метою знищення України як держави. І допоки чубимося поміж собою, вони шантажем, обманом, зброєю, ідеологічною обробкою, телезомбуванням та іншими способами реалізовують свої наміри. Незалежність здобували і відстоювали життями і смертю тисячі людей. Багато про це й не відають. Багато чують про війну на Сході, але не осмислюють, що це продовження борні за незалежність.
Наостанок звертаюсь до молоді, якій постійно підміняють думку про «свободу» на образ «безкарної вседозволеності». Аморальність роз’їдає душі, перетворює людей в істот, у збайдужілих зАлежнів, в «какарАзників». Не лише грошами вимірюється світ. Не все можна купити. Не всі люди продаються. Кодекс духовних цінностей передав Господь Мойсеєві. На скрижалях були висічені десять заповідей. Це наш фундамент, це дорога нашого життя. Ми постаємо взірцями для наслідування цінностей дітьми. Які зернини засіваємо в їх душі, в майбутнє покоління? Україну потрібно будувати в своєму серці (а не на показ), в своєму ставленні до історії, культури, традицій, звичаїв, мови, символів. І не треба це загортати в кольорову обгортку, не треба приховувати за пишними словами. Треба очищатися самому й тоді держава чистою постане, тоді здоровим буде її організм, тоді слова «Слава Україні!» стануть для кожного виявом гордості та відчуттям праведності пройденого, утвердженням нашої перемоги. Тоді й святковість стане повнокрилою!