«Я дуже боявся зірватися», – Володимир Голоднюк вкотре, але тепер під прицілом десятка телекамер, під запис диктофонів, під поглядами суддів, прокурорів і звинувачуваних силовиків розповідав про те, як був убитий його 19-річний син Устим. 20-го лютого буде три роки з дня розстрілу Героїв Небесної Сотні. І відповідей на найголовніше запитання: хто віддав наказ вбивати мітингувальників, до сих пір немає. Затримано п’ятьох «беркутівців», які стріляли в майданівців. Їх напевно було більше, але частина з них уже отримала російське громадянство і втекла з України… Троє з тих, хто перебуває під арештом, були присутні в залі Святошинського суду під час свідчень за фактом загибелі Устима Голоднюка, студента в блакитній натовській касці…

Невеликий зал заповнили камери і журналісти. Ввійти було неможливо. А в дверях нічого не було чутно. Зате добре було видно профіль Володимира, що дає свідчення. Його вилиці і підборіддя загострилися. Кожен рух батька був чітким і скупим. Він намагався контролювати не лише своє кожне слово, але й жести.

У той час, поки йшло слухання, в коридорі відбувалося щось дивне. Дівчина, яка назвала себе громадянкою України, перебинтовувала молодим людям голови, потім наносила фарбою плями, що імітують кров, на деяких з хлопців одягнули дощовики. У молодих людей у руках були згорнуті плакати. З кожною хвилиною група цих людей розмовляла все голосніше, сміялася все частіше. А кілька активістів почали «задиратися» з тими, хто намагався почути те, що відбувається в залі. Їх метою явно було зірвати слухання. Але незабаром було призначено перерву.

Володимир Голоднюк, який приїхав того ж дня рано-вранці зі Збаража, з друзями, які його підтримують, пішов перекусити в сусіднє кафе. У другій частині засідання він мав побачити відео, що зафіксувало момент загибелі його сина. Також повинні були пред’явити простріляну каску Устима. «Відео я дивився тисячі разів – як оперативний працівник, який багато років пропрацював в правоохоронних органах, а ночами – як батько. І це мої емоції, про які ніхто не знає. Тому до перегляду відео я готовий, – говорив Володимир. – А ось каска … Це буде важко».

Коли Володимир повернувся в зал, він побачив тих самих молодих людей з перебинтованими головами. Плакати вже були розгорнуті. Судячи з написів, акція була спрямована проти бездіяльності суду, активісти вимагали покарати винних. При цьому вони нападали на батька одного з підозрюваних силовиків. Але постраждали від цього не провокатори, а Володимир Голоднюк. «Твій син загинув, так ти хочеш, щоб і мого згноїли?» – почав кричати він батькові Устима в обличчя. Чого коштувало Володимиру стриматися, – знає тільки він сам. «А думав я про те, що можу все життя пишатися своїм сином, а його чекає тільки ганьба», – вже пізніше сказав Володимир.

Повернулися судді попросили згорнути плакати і спокійно всіх сісти на місця. Але ніхто з молодих людей не ворухнувся, через що засідання перенесли на 17 січня. На це присутні вимагали якнайшвидшого розгляду справи й почали кричати «ганьба» і «судді, пам’ятайте, влада не вічна». «Мені не зрозуміла ця акція, – здивувався Володимир. – Засідання йшло конструктивно. Особисто я якраз бачу зацікавленість суддів вислухати всіх свідків, розглянути справу якомога швидше. І те, що засідання перенесли, мене особисто засмутило і неприємно здивувало. Навіщо потрібно було так себе вести цим людям?» А один з учасників процесу пояснив, що минулого разу хтось із присутніх у залі кинув підозрюваним упаковку з-під соку з кров’ю. Що було в рюкзаках у цих активістів, – невідомо. І конвой відмовився вводити підсудних до зали, побоюючись за їхню безпеку …

Із суду Володимир поїхав на Інститутську вулицю. Ставши на коліно, він очистив від снігу невеличкий пам’ятник з портретом сина, який встановлений на місці його загибелі. І ще раз показав слідчим, як і що відбувалося тоді, 20 лютого, звідки могли стріляти, якою мала бути траєкторія кулі, щоб вбити Устима. Показав він і де підібрав закривавлену кулю, яка потім довго лежала в кишені його пальта, а зараз стала речовим доказом.

Ось уже майже три роки Володимир регулярно приїжджає до Києва і проходить останню путь свого сина, який втік з Інститутської з ношами, щоб винести пораненого. У нього в руках не було зброї. Він був беззахисний. А яскрава блакитна каска стала відмінною мішенню… Володимир у дрібницях пам’ятає той день. І тепер проживає його кожен раз знову, постійно звинувачуючи себе в тому, що, перебуваючи неподалік від сина, не зміг його захистити, зупинити… «Я хочу добитися справедливості і того, щоб весь світ дізнався, хто ж віддав наказ стріляти в беззахисних людей», – говорить Володимир.

Перед від’їздом з Києва він зустрівся з волонтерами «народного тилу», які передали йому відремонтований для бійців Світлодарської дуги тепловізор і ще кілька корисних речей. Уже наступного дня він відправився в зону АТО. При чому цього разу поїхав туди разом з трьома батьками, чиї сини загинули на Інститутській. «Тепер усі ті, хто ризикує своїм життям заради України, – наші сини”, – говорить Володимир. 17-го січня він знову буде давати в суді свідчення. І готовий робити це стільки, скільки потрібно. Заради правди. І заради пам’яті сина.