Четвер, 20 вересня 2018
• «Винні у смерті мого сина хочуть кинути мене за ґрати” • «Український Єрусалим»: слідами Христа по Зарваниці • Тернополяни віддали ворожці… мільйон гривень • «Cім років тюрми — ніщо порівняно із втратою мого єдиного сина…» • Тарас Юрик: «Будуємо спортмайданчики, відтак закладаємо фундамент для виховання майбутніх чемпіонів» • Роналду в Італії: дорогий маєток, сім’я і Ferrari • «Батьки хотіли смерті цих дітей, а для нас вони – благословення!» • Наталя Фаліон про село і популярність, корову і фортепіано, дружбу з Кузьмою та співочих онуків • Уникнути подорожчання проїзду не можна? • Бабське царство: у бразильському місті живуть лише жінки • «Хай п’янить мене тихо в долонях…» • Наталія Барнич руйнує стереотипи про галицьку господиню – живе, як хоче • Горіхові тістечка з джемом • Програми енергоефективності: влада і громада Тернополя спільно мінімізують «тарифний удар» Києва • Змова Порошенка та Ахметова. Гроші на вибори • У другий тур президентських виборів проходять Порошенко і Тимошенко • Дисидент Микола Кунцевич: «Адвокат Медведчук лив на мене більше бруду, ніж прокурор» • Свіжа соціологія демонструє, що українці об’єднуються навколо Тимошенко • А мотанка не проста, або Як ляльки тернопільської майстрині по світу ходили • Як врятувати Тернопіль від передвиборчого політиканства і популізму?
«Я дихаю – значить, я пишу…»

Автор: Опубліковано: 6 Вересня о 11:00 114


Надія Сеньовська — про поезію і прозу, вірші мовою жестів, а також війну і те, що після.


Її проза жива і жвава, повітряно-легка і натхненна, а вірші — пульсуючі і тремкі, відверті до оголених нервів, до мурашок по шкірі… Тернопільська письменниця та поетеса Надія Сеньовська— нове ім’я на тернопільському літературному небосхилі. Проте ви його уже, безперечно, чули… Реготали над «Порадами роз(за)губленим», зачитувалися «Філософією від дітей до дорослих», стежили за сюжетними хитросплетіннями у «Проклятті Лади» і крадькома втирали сльозу над пронизливими віршами із збірки «Війна і те, що після». Сама ж авторка цієї різножанрової літератури — не лише талановита письменниця, а й кандидат педагогічних наук, доцент кафедри педагогіки та менеджменту освіти ТНПУ ім. В. Гнатюка, а ще — дружина ветерана АТО, мама двох чудових діток Радислави та Світозарчика і надзвичайно цікава співрозмовниця.

— Пані Надю, як би ви продовжили фразу: «Писання для мене — це…»

— Писання — це моя внутрішня потреба і мій спосіб комунікувати зі світом. Словом я захоплювалася ще змалечку. Своє дитинство провела у Боднарівці Хмельницької області, що дуже близько — фактично через Збруч — від Гусятина. Які там фантастично красиві місця! Порослі соснами пагорби, поле, ліс, колишній «панський» сад, де яблука — величезні і запа-а-хущі, таких ніде більше не побачиш!  Мені все це страшенно подобалося, і мої перші дитячі «проби пера» — це боднарівська«пейзажна лірика» (Сміється,авт.) А відтоді уже пішло-поїхало… Я дуже хотіла бути журналістом. До Львова чи Києва їхати було далеко і проблематично, тому на «сімейній нараді» вирішили, що навчатимусь на  філології в Тернопільському педуніверситеті. Ще будучи студенткою, я вже куштувала «журналістського хліба» — вела свою авторську передачу «Відкрите питання» на радіо «Лад», а після четвертого курсу пішла працювати в одну з тернопільських газет і… зрозуміла, що журналістика — це не моє. Тому свідомо вибрала для себе стежку викладача, чим надзвичайно задоволена і мені це дуже подобається.

— Ліна Костенко якось сказала: «Прозу пишу я, вірші пишуть мене, а над статтями я працюю»…  А яке означення власних стосунків із Словом дали б ви?

— Кожен із жанрів писання має свою специфіку. Вірші — вони просто приходять. Тоді, коли на них зовсім не очікуєш, будять серед ночі, вихоплюють тебе з розмови, яку ти ведеш, з натовпу, в якому ти ідеш… Записуються десь на коліні, на телефоні, на клаптиках паперу, пробуються уголос «на смак», повторюючись, мов мантра, мов молитва… Думаю, вірші значно більше керують нами, аніж ми — ними.  Інколи дивлюсь на чистий аркуш і розумію, що нині цей вірш ще не народиться, хоча він десь уже бубнявіє всередині… Це дивовижне відчуття — коли серед щоденного гамору, клопотів і турбот десь усередині тихо зріють поетичні рядки…

А от проза — річ уже не така «спонтанна». Звичайно ж, буває таке, що от ти ходиш, щось робиш, а тут тобі гоп — і в голові новий діалог до книги «вискочив». (Сміється,авт.) Але зазвичай проза вимагає більшої самоорганізації, ніж поезія.  Хоча якщо підганяють дедлайни, то відразу й «зорі складаються» так, як треба. Наприклад, книжку «Педагогіка без цензури» я написала узагалі за три тижні!  Коли майже три роки тому ми з чоловіком були на реабілітації в Словенії після його поранення,  там познайомилися  із місцевою парою. Пишу нещодавно  туди, що, мовляв, знову вийшла нова книжка, висилаю. «Як ти тільки встигаєш, як ти їх так пишеш?», —дивується Лєа (так звати дівчину). Я ж їй на це: «Я не можу не писати. Я дихаю – значить, я пишу.» Добре, що жодна з моїх соціальних ролей (мама, дружина, викладачка, письменниця тощо) не «тягне ковдру» на себе. (Сміється,авт.) Навіть нині, коли  часу на писання все ж менше (молодшому синочку Світозарчику ще немає і двох рочків і увесь вільний час забирає він), я готую до друку нову книгу «Плацебо для постійних пар». Це своєрідне продовження збірки есе «Поради роз(за)губленим» — кумедних історій з жартівливими та серйозними порадами для тих, хто розгубився чи й загубився у житті та стосунках…

 — За останніх три роки світ побачили аж вісім ваших книжок…

— Так вийшло, що вони збиралися-збиралися, а тоді як «греблю прорвало»… (Сміється,авт.) Коли я ще була студенткою, мою першу книжку друзі узагалі видрукували своїми силами десь на принтері, аби зробити мені приємне. Власне, її і книжкою можна було назвати дуже умовно. Проте згодом поезії, що були в ній, таки стали «правильною» збіркою під назвою «Акацієвий рай» (2013). Щодо інших книг, то на їх видання мене наштовхнув і надихнув чоловік.  У 2015 році ми з ним були в Словенії: Саша проходив реабілітацію після важкого поранення, а я, чекаючи його з процедур, писала «Прокляття Лади».  І от він мені й каже: «Ти стільки усього пишеш, чому ж нічого не друкуєш?»  Так за якийсь час і почали одна за одною з’являтися на світ мої книжки: «Поради роз(за)губленим» (2015), подорожні нариси «Оптимістичні подорожі довоєнною Україною» (2016), «путівник» для вчителів «Педагогіка без цензури» (2016), збірки поезій «Селфі» (2017), «Війна і те, що після» (2018), роман-фентезі на матеріалі давньоукраїнських міфів «Прокляття Лади» (2017). Цікаво, що в романі немає жодного негативного персонажа. Я дуже співчувала перипетіям їхньої долі, рука не піднімалася писати погане, засуджувати. (Сміється,  — авт.) Між іншим, майже кожен герой має прототипа в реальності! Ще дві книжки − «Філософія від дітей до дорослих» (2015) та «Віршики Радусі/Віршики для Радусі» (2017) − написані у співавторстві із донечкою Радиславою. Я вважаю, що книжка має веселити, відволікати, після неї повинно ставати легше на душі. Якщо у мене є якесь завдання як в письменника, то це — покращити настрій, полегшити будні, стати другом і підтримкою… Навіть у збірку «Війна і те, що після» я додала веселі віршики про синочка, аби «розбавити» важке і сумне, аби показати, що життя усе одно перемагає!

—  «Війна і те, що після» — ваша найновіші збірка віршів…

— Вона для мене дуже особлива, бо присвячена чоловіку Сашку і синочку Світозарчику, це мій для них віршований подарунок. У ній — війна очима жінки, чекання, коли «половину року жила між страхом і розпачем», коли «душі війною розчахнуті», поїздки в госпіталь, «коли реанімація важила більше домівки»… Проте тут же — і входження у мирне життя, і народження синочка.

— Війна розділила життя усіх нас на «до» і «після». Ця «демаркаційна лінія» болюче пройшлася і по  житті вашої сім’ї…

— Чоловік, коли його мобілізували на війну, був на передовій п’ять місяців без ротації. Коли він телефонував, щоразу намагався мене заспокоїти, щоб я не хвилювалася. Хоча, як тут було не хвилюватися?! Далі було − страшне поранення, у результаті якого йому покалічило ногу, пошматувало руку та обличчя… Він дивом вижив. Щастя, що з ними на передовій був лікар — пан Олександр. Він фактично врятував Сашку життя, бо той втратив дуже багато крові. Реанімація, госпіталі, реабілітація… У віршах я фактично «виписувала» війну з себе.  Збірка «Війна і те, що після» вийшла 24 серпня — на День Незалежності і на день народження мого чоловіка.

— Нещодавно ви взяли участь в унікальному проекті «Почути», де українські письменники читають власні вірші мовою жестів.

— «Почути» — це проект, де мистецтво знаходить нові форми і шляхи взаємодії. Цієї весни я побачила оголошення: організатори шукають поетів, які б хотіли озвучити свої вірші мовою жестів. До поезії були свої, особливі вимоги — без багатошарових метафор, щоб легко було перекласти, бажано, аби вірш був із сюжетом або зі зрозумілим змістом. Я послала три своїх поезії і одну із них вибрали для проекту. Спершу мені прислали відео із тим, як «звучить» мій вірш мовою жестів, аби я вчила, згодом зі мною працювала спеціальний перекладач, яка «ставила» мені жести. А 30 серпня ми записувалися на одній зі студій Львова. Компанію мені склали автори зі Львова, Чернівців, Рівного, Хмельницького та Одеси. Восени на Львівському форумі видавців і ще, можливо, навесні на столичному Книжковому Арсеналі буде презентація нашого «дітища».  Була чудова дружня атмосфера, а відчуття від того, що «розповідаєш» свій вірш жестовою мовою — просто до мурашок…Це дуже цікавий, незвичайний, незабутній і  важливий для мене досвід: мистецький проект, у межах  якого поезію читають двома мовами. Коли йдеться про роботу з нечуючими людьми, у цьому є багато паралелей із нашими пораненими бійцями. І ті, й інші транслюють свою найважливішу потребу: ставтеся до нас  так, як до всіх. Без жалощів і постійного нагадування, що потрібен особливий підхід. Це буде найбільша підтримка і допомога. Я багато часу провела у госпіталі, бачила чимало поранених бійців, тому знаю, що кажу. Коли мене вперше пустили в реанімацію до чоловіка, відразу сказала: «Ти думаєш, що я тепер буду тебе жаліти? Ні, не буду. Жаліти мене будеш ти: якщо я пальчик вріжу, якщо мене голова болітиме. А я буду тобою пишатися!» І хоча ми дуже багато пережили за цей час, вдячна Долі, котра посилала нам чудових людей, з якими товаришуємо донині. Їх підтримка, а також підтримка рідних та близьких  надихає жити на повну, писати і видавати. Коли мої книжки читають і хвалять прочитане, це окрилює.

Війна і те, що після
Їдеш на Київ. Я помолюся
в церкві.
Як же без тебе, як же за тебе
страшно!
Кожна частина тіла —
як голі нерви,
Дихати важко, ніби навколо
хаща.
Звісно, мовчала. Щось від
тривоги вило.
Дихає доня. Спокій будинком
ходить.
Кожна секунда репається
безсило.
Там, на Майдані —
аура перешкоди.
Хтось ще заплаче. Хтось
не прийде ніколи.
Рідні застигли між молитов
свічками.
Київ — як вибір. Хто до
чийого столу?
Краються криком душі
на крилах зламу.
***
Немає байдужих людей
і чужих міст.
Всіх перемелює довгого
поїзда темне нутро.
Їду до тебе, схопивши
найменшу з валіз,
Смакуючи наскрізний
привілей — бути.
Сну білі крихти
неприпустимо важкі.
Квола буденність твоїми
ранами скресла.
Ти в мене сильний. Чуєш?! Тримайся. Стій.
Хоч поле бою й звузилося
до ліжка.
Вічність тягучу поїзд
долає все ж.
Котяться вірші порожньою
підсвідомістю.
Знаю, що їду. Знаю,
що ти живеш.
Решту аспектів
лишаються невідомими.
***
Половину року жила
між страхом і розпачем.
М’ясорубка спогадів затягує
душу й тіло.
Бойові будні десь там досі
у розпалі.
Твоя особиста війна
хоч звузилась — не зміліла.
У тебе такі поранення,
що тільки мовчки
змиритися.
Лікарі порадять протез, душа поміж ребра
уп’явиться.
Знаєш, я завжди вважала
себе непоганим ритором.
Якими мені словами тебе
на ноги поставити?
***
Життя просте і шалене.
Чого Ти прагнеш сьогодні?
Чого Ти хочеш від мене,
Мій Пане, Друже,
Господь мій?
І щастям, й болем значена
Дорога плутає. Всує?
Чого Ти хочеш від мене?
Куди мене Ти спрямуєш?
Надія Сеньовська


Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: ,

Перегляньте також:

Loading...
Нещодавно опубліковане

Трагічна історія загибелі 20-річного Володимира Солтиса із села Плебанівка Теребовлянського району на аграрному підприємстві «Колос-2» набирає несподіваних обертів...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 12:00


Закордонні гості привезли до Зарваниці камінь із Гробу Господнього, який вмонтували в «Український Єрусалим»...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 10:00


За попередніми даними, жертвами ворожки стало дев’ять мешканців Тернополя та області. Загальна сума збитків – майже мільйон гривень...


Рубрика: , Опубліковано: о 20:51


"Експертиза довела, що якби водій авто їхав за правилами, то міг би пригальмувати"...


Автор: Рубрика: , , Опубліковано: о 19:47


В Тернопільській області триває масштабна розбудова якісної мережі спортмайданчиків, наголошує народний депутат України, голова Федерації футболу Тернопільської області Тарас Юрик
...


Рубрика: , , Опубліковано: о 18:00



Теми дня
20 Вересня
19 Вересня
18 Вересня
Курс валют на портале banker.ua
banker.ua
Відео