Раніше подзвоню їй, запитаю: «Як справи?» І вона, як нормальна людина, відповідає: «Жахливо! Андрій знову кокетував зі студентками в Інстаграмі. Ось сиджу і думаю: влаштувати йому сцену ревнощів чи краще піти купити туфлі?»

Або так: подзвониш їй на наступний день: як справи? «Чудово! Купила туфлі зі знижкою і заощадила на театр. Підеш зі мною?»

Словом, була вона жінка як жінка, а тепер стала усвідомленою особистістю. Тепер на запитання «як справи?» вона у відповідь спочатку довго мовчить, ніби натякаючи на те, що запитання ідіотське, а потім каже приблизно таке: «Та що таке взагалі наші так звані «справи?»

І знову мовчить.

«Як там Андрій? – запитую. – Не ревнуєш його більше?»

«Ревнощі – це егоїзм. Хто ми такі, щоб вважати чоловіків нашою власністю?»

«Оце поворот!..» – думаю я з повагою.

«Може, підемо в наш магазинчик? Там нову партію одягу привезли. Ціни копійчані…»

Вона знову витримує паузу, і я відчуваю, як усвідомлена особистість в ній викликає на дуель жалюгідного шопоголіка і пронизує рапірою в самісіньке серце.

«Ні, не піду. Витрачати життя на весь цей матеріальний непотріб я більше не буду. І без того півжиття пішло на ілюзію. З огляду на те, що і саме наше життя – ілюзія». Зітхає.

«А на що ти хочеш витрачати життя? Точніше, – залишок своєї ілюзії?»

«Тебе це навряд чи зацікавить. На медитацію, очищення аури, опрацювання чакр, підйом енергії кундаліні. На самовдосконалення. Якщо цікаво, приходь у центр».

Але я занадто недовірлива, щоб дозволити комусь опрацьовувати мої чакри, наводити порядок у моїй аурі і тим більше піднімати мою енергію кундаліні. Ввічливо відмовляюся, а наступного разу вже не запитую «як справи», переходжу відразу до справи.

«Мої всі грипують. А твої?»

«Що значить «твої? мої?» Вони вільні люди. (Довга пауза) Ну, якщо тобі це так уже й цікаво, то так, вони теж хворіють.»

«Чим лікуєтеся?»

«Хвороби мають духовну природу, лікувати їх марно. Потрібно правильно мислити, і хвороби підуть. Мої чоловік і син цього поки що не розуміють… Ось і хворіють.»

«Але ти їм хоча б мед, ромашку даєш?»

«Що значить «даєш»?» І знову мовчить.

«Ну, мед кладеш їм до чаю?»

«Що значить «кладеш»? Вони господарі своєї долі, якщо їм потрібно – підуть самі на кухню і знайдуть там мед.»

То що з нею таке? Магнітні бурі, чи що… Роблю останню спробу розговорити її.

«Чула новину? Стахурські, нарешті, розлучаються».

«Не здивована. Союз, заснований виключно на тілесному потягу і матеріальному благополуччі, не буває міцним. У них не було духовного зв’язку, спільних інтересів…»

«А, на мою думку, просто Стахурський – козел. Скільки можна було терпіти його зради?»

«Не судіть і не судимі будете», – все більш загробним голосом каже Інна.

«Ти почала ходити до церкви не тільки на Різдво і Великдень?»

«Цьому загальносвітовий духовний досвід нас навчає, а не тільки традиційна церква».

«А все одно Стахурський козел. Ірка казала мені, якось він їй хвалився, що в цукерках, які виробляє його цех, немає ні крихточки чогось натурального. Ні какао, ні навіть цукру. Одні замінники і барвники. А наші діти це їдять. Він це їй зі сміхом розповідав, мовляв, он який я спритний, як я лохів обдурюю. Козел і є козел.»

«Не псуй собі карму гнівом. Це безглуздо», – байдуже відповідає Інна і позіхає.

«Гаразд, я тоді наступного разу зателефоную». Завершую розмову з полегшенням. Наступного разу не телефоную. У людини духовне життя в розпалі, кундаліні на піку, можна сказати, а я тут зі своїми цукерками і шмотками.

Словом, дозволяю людині відпочити від мене.

Через деякий час дізнаюся, що Інна пішла з роботи, пішла від Андрія і поїхала в гори зі своїм інструктором з йоги.

Я довго потім про неї нічого не чула, тільки в Інстаграмі бачила один раз фотографію в Гімалаях. Два силуети (чоловічий і жіночий) зі спини, що сидять по-турецьки і зустрічають помаранчевий світанок.

І ось десь через два роки вона несподівано сама подзвонила. «Як справи? – каже, і відразу ж: — Можна, я зайду?»

Прийшла – худа, зморщена, засмагла, сумна. Вручила мені пляшку хересу.

«Ти п’єш?! Ти ж казала, що алкоголь, кава, сіль, цукор за своєю суттю наркотики і що вони вбивають внутрішній вогонь туммо? Чи як там його?»

«Це не важливо. Ну п’ю, подумаєш. І курю теж. Надмірно піклуватися про своє тіло – це той же егоїзм. Був у мене один такий дружочок, теж все про тіло дбав… Гнучкий такий дружочок… Та пішов він… (Вилаялася)».

Витягла сигарету, відчинила вікно, сіла на підвіконня і закурила.

«Життя навчило мене, що не можна нехтувати ним, тікати від нього. Потрібно намагатися змінювати його. Виховувати цей світ. Потрібно діяти. Ми народжені, щоб…»

«Казку зробити дійсністю?»

«Не смійся, я серйозно.»

Виявилося, вона тепер працює у передвиборчому штабі якогось депутата, придумує слогани йому, організовує зустрічі з виборцями. Тепер, коли я запитую: «Як справи?», вона відповідає: «Жахливо. Фальсифікація. Корупція. Пора валити звідси. Я б звалила, якби не біль за батьківщину». Біль її проявляється в тому, що вона тепер через слово матюкається, підстриглася так, що волосся начебто зовсім на голові немає, завела п’ять акаунтів і постійно транслює там різні політичні жахи.

А колись вона була ніжною тендітною дівчинкою з хмаркою кучерявого волосся. Пам’ятаю, ми з нею сиділи за однією партою і до хрипоти сперечалися, хто кращий: Дітер Болен чи Томас Андерс з гурту «Модерн Токінг».

Я переконувала за блондина Болена і напирала на те, що він композитор, а отже, – розумний, а вона казала, що він грубий і некрасивий, а як тільки бачила вологі очі красеня Андерса і чула «You’re my heart, you’re my soul», починала невтішно плакати.

Що з нами робить життя, Інно?..

Дарина Єремеєва