«Проєкт, очолюваний уродженцем Бережан Ростиславом Бортником, номіновано на найпрестижнішу архітектурну премію Австрії», — такими заголовками нещодавно зарясніли не лише тернопільські, а й всеукраїнські видання. Коли «НОВА…» зв’язалася у соцмережі з паном Ростиславом, виявилося, що нам… неймовірно пощастило, адже він саме прибув на малу Батьківщину у справах та у відпустку. Тож, зустрівшись із нашим талановитим земляком, ми мали можливість почути про усе найцікавіше особисто.

— Пане Ростиславе, попри те, що результати конкурсу будуть аж у жовтні, вітаємо вас, адже потрапити до сімнадцятки фіналістів престижного державного конкурсу — вже досягнення, яким варто пишатися…

— Для мене це була приємна несподіванка, причому подвійна! Про те, що житловий смарт-проєкт “Hörbiger-Areal Bauteil Süd, Wien” Відень/Австрія, де я був керівником проєкту в архітектурному бюро “Geiswinkler & Geiswinkler”, номіновано та відібрано як один із 17 фіналістів “Державної премії Архітектури та Екологічного будівництва (Sustainability) Австрії’2019, я дізнався, просто переглядаючи ранкову пресу!.. Було надзвичайно приємно, особливо зважаючи на те, що я уже рік як не працюю в цьому бюро. Завершивши роботу над проєктом та здавши споруду в експлуатацію, я вирішив дещо «змінити обстановку» і нині працюю на німецьке архітектурне бюро — курую   будівництво початкової школи під Мюнхеном.

— Мешкаючи при цьому у Відні?

— Так, адже нині ми живемо у глобалізованому світі і запросто можна, живучи в Австрії, керувати будівництво в Німеччині. Дуже часто мій робочий день починався із чотирьох годин їзди потягом до Мюнхена, а увечері так само — назад до Відня.

— Ви завжди знали, що архітектура —  це ваша «сродна праця»?

— Ну, в рідних Бережанах я спершу закінчив агротехнічний інститут за спеціальністю «механізація сільського господарства».  Щоправда, після  навчання зрозумів, що це не моє… Далі обставини склалися так, що у 2001 році мав можливість поїхати до Австрії на стажування на фермерському господарстві. Мені там сподобалося, і я вирішив «спробувати щастя» в Австрії.  Десь рік  шукав себе, вчив мову, а тоді вступив до Вищої професійної школи Коринтії.   На початках, звичайно, було нелегко, тим більше, що  чесно кажучи, особливої підтримки з боку австрійських студентів не було. Згодом, коли я уже працював у галузі архітектури, мене почали розглядати як рівню, більше того, з часом і уже як конкурента… Закінчивши навчання, я отримав диплом з відзнакою і подався на захід Австрії, два з половиною роки працював над розвитком міста Гогенемс «Vision Stadt Hohenems». Проте мене тягнуло до Відня —  бо там більша українська діаспора, звідти ближче до України.

— Тим не менше, ви позиціонуєте себе саме як український митець, організовуючи чимало різноманітних заходів у Відні і навіть у себе на Батьківщині…

— У  Відні я вступив до ТУМА (Товариство української молоді Австрії), завжди намагаюся долучатися до проукраїнських заходів, які проводяться, та організовувати нові. Так, цьогоріч у липні під офісом ОБСЄ ми організували акцію, аби нагадати про збитий російськими терористами літак МН17. Щороку я долучаюся до організації Українського благодійного балу у Відні, разом із однодумцями ми хочемо створити у Відні український культурний центр —  було б чудово привозити сюди наших талановитих митців, розвіювати негативні стереотипи та установки щодо України,  перемагати інформаційну війну зброєю культури. Ми знайшли відповідне приміщення і уже за крок до втілення нашої ідеї в життя.

А щодо заходів в Україні, то я радію, що три роки тому в рамках серії моїх проєктів «Мистецтво заради пам’яті»  мені вдалося втілити в життя дуже важливий та знаковий для мене проєкт про Голодомор «163. Одна зернина – Одна людина».

Виставки та акції з цього проєкту проводилися у Києві, Тернополі і  Бережанах. Щоб зберегти пам’ять про Голодомор, ми маємо частіше про це говорити. Я довго думав, як наглядно та доступно, не вдаючись у розлогі описи, пояснити  людям всю трагедію Голодомору, матеріалізувати страшні цифри втрат.  Вирішив узяти за одиницю виміру зернину: одна зернина  — одна людина. Скільки було їх — знищених, замордованих, ненароджених?.. Понад 192 мільйони зернинок візуалізують увесь жах Голодомору, нагадуючи нам жахливі числа вбивчої статистики: «Щохвилини вмирало 20 осіб, щогодини – 1168, щодоби – 28023…»  А чому 163? Бо  це середня кількість зернин у п’яти колосках (пам’ятаєте сумнозвісний радянський репресивний закон про “П’ять колосків” 1932 року), за які були змушені помирати українці…   Пригадую, як нелегко далася мені організація цих заходів (так, влаштовуючи виставку в Тернополі, я координував по телефону будівництво в Австрії саме того проєкту, який претендує нині на премію, яке не міг залишити надовго), як деколи опускалися руки, але я знав, що і навіщо роблю… До речі, цьогоріч у листопаді планую показати цю виставку і у Відні.

 — Нині своє майбутнє ви бачите в Україні чи все-таки в Австрії?

— Думаю, що в Україні, адже це насамперед моя рідна земля і це – назавжди! Окрім того, я бачу,  що тут нині потрібні спеціалісти мого рівня, з європейськими вміннями та навиками, адже є царина, де ці вміння можна  застосувати. Зрештою, нині можна, живучи в Україні, будувати у тій же таки Австрії чи деінде. Приїжджаючи в Україну майже щороку, я з приємністю спостерігаю, як у нас з’являється багато нових цікавих архітектурних проєктів та оригінальних рішень — це вже направду європейський рівень! Звичайно, ще зарано це екстраполювати на усіх наших співвітчизників — на жаль, більшість українців поки що так і не навчилася звертатися до архітекторів за допомогою, і особливо це помітно у приватному секторі. Плануючи розпочати будівництво,  замість того, щоб звернутися за допомогою до професіонала, люди керуються логікою: «Ой, та сам зараз щось придумаю, я тут у журналі таке бачив або – у мене кум на будові робив, він скаже, як треба…».  (Сміється — авт.)

— Відень — досить дороге місто… Чи можна жити там з архітекторських заробітків?

— Відень не є дорогим, особливо порівняно зі, скажімо, Мюнхеном, Парижем чи  Берліном.  У тій же таки Австрії життя у, скажімо Форральбергу, обходиться набагато дорожче. Зате Відень десятий рік поспіль визнано найкращим для проживання містом світу — враховуються такі фактори, як політична стабільність, злочинність, особисті свободи, охорона здоров’я, освіта, житло, відпочинок і громадський транспорт. Щодо фінансів архітектора скажу так — жити можна… (Сміється — авт.) Але для прикладу поясню один нюанс: скажімо, маклери з продажу нерухомості беруть собі три відсотки від вартості житла, а архітектор — від шести до одинадцяти. Але якщо маклер просто продає готове житло, не відповідаючи за його стан, то з архітектора «спитають» за все-все: починаючи від розміщення і планування і закінчуючи дверними ручками.

— А якщо порівняти ставлення до архітектурних облич міст Австрії  та України?

— В Австрії, де  історичні та мистецькі пам’ятки трапляються чи не на кожному кроці, намагаються не лише зберегти культурні цінності і традиції, а й впроваджувати нові технологічні та прогресивні рішення. Будівельні норми тут затверджені ще, умовно кажучи, «за цісаря» і за їхнім дотриманням стежать дуже ретельно та суворо. Тут можуть навіть розібрати новозбудовану споруду, якщо вона суперечить нормам будівництва —  і ні гроші, ні зв’язки не допоможуть… Тому новобудови не псують «обличчя» міста, а гармонійно в нього вписуються, що, на жаль, не завжди скажеш про українські реалії. А як ретельно в Австрії стежать за збереженням пам’яток архітектури — нам варто взяти з них приклад!  По-справжньому неймовірна архітектура – це не лише та, що отримує нагороди й потрапляє на обкладинки журналів, а й та, яка здатна покращити життя міста та його мешканців. Узагалі ж, як на мене, якісна архітектура допомагає змінити навіть імідж країни, привернути до неї увагу.