Напевно, є небагато людей, які ніколи не чули надихаючої історії про диво-людину, яка народилася з рідкісним захворюванням — синдромом тетраамелії, що призводить до відсутності чотирьох кінцівок. Сьогодні календар Ніка Вуйчича розписаний не по днях, а по годинах, у нього понад 35 тисяч запрошень з усього світу з проханням виступити, і днями він відповів на одне з них — в Україні. Уривками з його емоційної промови у Києві ділимося з читачами “НОВОЇ…”
Без рук і без ніг нелегко, але гірше — мати інвалідне серце, відчувати себе самотнім, відчувати, що немає надії.
Коли я народився, лікарі сказали моїм батькам, що я не буду ходити. Але мої батьки сказали: “Не знаєш, що можеш, поки не спробуєш”. Ніжку мою бачите? У мене два пальці… Peace! (робить знак миру, — ред.). Вони не знали, що я зможу не тільки ходити, а й стрибати, плавати, займатися серфінгом і навіть стрибати з парашутом.
Коли я був дитиною, я не знав, що чекає мене, я бачив тільки розбиті осколки. Я не любив себе, порівнював себе з іншими і мріяв-мріяв-мріяв про ноги. Я ходив до школи, і багато людей з мене сміялися. Я думав, яким же буде моє життя, якщо кожен може мене образити? Думав, що ніколи не одружуся… Та вже чотири роки я разом зі своєю дружиною, і у нас двоє синів. Я люблю своє життя і нічого не став би у ньому змінювати.
Але спочатку потрібно навчитися бути вдячним за те, що у вас є. Я не знаю, що у вас є тепер і про що ви мрієте, але найголовніше у світі — любов. Тому всім людям, у кого в житті труднощі, я хочу сказати: любіть себе, дайте собі шанс, вам не потрібно бути кимось іншим. Будьте собою.
***
Ви знаєте, люди такі смішні… Мені подобається розмовляти з дітьми. Якось я запитав у дітей восьми років: “Ви відчуваєте стрес?” І вони мені відповіли: “Так! Такі складні домашні завдання, та ще й брати з сестрами набридають. Один стрес в житті!” А потім мені 13-річна дівчинка сказала: “Батьки зводять мене з розуму, хлопця немає, суцільний стрес”. І в 17-річних стрес — останній рік в школі і потрібно вступати до університету. Ось потрапити б в університет — і все буде добре! Але вони потрапляють в університет, а добре — не стало. Тепер грошей не вистачає: “От би тільки отримати роботу, і все буде добре!”. Отримав роботу, подивився на свого боса — і знову стрес!
Пам’ятаєте, я казав, що ніколи не думав, що одружуся? А якщо одружуся, то не зможу взяти за руку свою дружину. Але сьогодні я знаю, що мені не обов’язково тримати її за руку, потрібно тримати її серце. Тож і ви повинні знати, що важливіше у вашому житті — руки чи серце, ноги чи душа?
Нині моєму старшому синові Кійоші три роки, він вищий за мене. Коли він плаче, я не можу його обійняти, але він підходить і обіймає мене. Ось вам доказ: мрії збуваються!
Якщо будете шукати щастя в тимчасових речах, то й щастя буде тимчасовим. У дитинстві я переконував себе: “Ти ніколи не будеш щасливим. Здавайся”. У 10 років я намагався покінчити життя самогубством. Уявіть, якби мені це вдалося! Я б не познайомився зі своєю дружиною, у мене не було б дітей, я б ніколи не став оратором. Не можна здаватися, адже ніколи не знаєш, що за рогом, поки не повернеш!
***
У мене в шафі кілька туфель про всяк випадок, тому що я бачив чудеса. Але часто Бог не зцілює тіло, тому що хоче зцілити душу. І знаєте що? Якщо я не побачу в житті дива, я можу сам стати дивом для когось. Якось я виступав перед аудиторією в Каліфорнії і побачив, як один чоловік підняв маленького хлопчика — Даніеля Мартінеса. Я подивився на нього і видихнув: у нього не було ані ручок, ані ніжок. Я попросив, щоб тато виніс хлопчика на сцену. Йому було лише 19 місяців. Він дивився на мене, а я на нього, я не міг йому дати “п’ять”, але поклав свою маленьку ніжку на його, і він усміхнувся. А всі навколо плакали, бо це було диво.
***
Батьки не вірили в мою мрію стати спікером. Коли я їм сказав, що хочу бути оратором, вони сказали, що мені потрібно отримати спеціальність бухгалтера. Я пішов вчитися, але паралельно втілював свою мрію. Перш ніж мене запросили на виступ в першу школу, я обдзвонив 52 навчальні заклади, і 52 невдачі! Але коли у тебе є мета, будь готовий до невдач.
Держава не змогла мені допомогти, коли я вступав до університету. Мені допомогла некомерційна організація “Австралійці для австралійців”. Так ось, я хочу, щоб українці допомагали українцям. Я хочу, щоб в університетах стало більше людей з обмеженими можливостями. Не можна змінити країну, не змінивши міста. Не можна змінити місто, не змінивши школи. На великий рух у кожній країні потрібен час. І я молюся за ваш уряд, йому потрібен Бог. Я хочу, щоб ваша молодь знову могла мріяти, щоб наступне покоління стало лідерами країни. І ви зможете це зробити. Ваше минуле не визначає майбутнє. Але рішення майбутніх лідерів — визначає.
Тримайтеся за життя, за віру, і вас знову винесе нагору!
