– Віталик переніс десять операцій, але ногу таки врятували, – розповідає Лариса Іванівна, мати 28-річного Віталія Данильчука з Борщова, який отримав поранення під селищем Луганське Донецької області. – Він не падає духом, ще й мене підтримує. Віджив, коли дізнався, що загрози ампутації вже немає, хоча й ноги відчувати не буде. Ніхто не хоче бути калікою, але нічого не вдієш. Богу дякувати, що живий…

Віталія мобілізували в липні 2015 року. Спочатку служив у 92-ій бригаді, тоді – у 54-ій. Охороняв дорогу під Дебальцевим, а на початку березня їхню бригаду перекинули під селище Луганське. 20 березня під час виконання бойового завдання Віталія поранили.

– Того дня після обіду ми вийшли на бойову позицію, – пригадує Віталій. – Прийшов наказ, що проходимо вперед на 500-600 метрів по всій лінії фронту й закріплюємо позиції. Під час виконання наштовхнулися на ворожу диверсійно-розвідувальну групу. Зав’язався бій, а коли відступали, у мене влучив снайпер. Куля прошила ногу вище коліна, перебила кістку, зачепила артерію та нервові закінчення. Я втратив багато крові. Добре, що побратими швидко зреагували, надали мені допомогу й дотягли на позицію.

На позиції Віталій пробув ще близько двох годин, бо через сильні обстріли не було змоги доправити до шпиталю. Потім на БМП його вивезли за лінію обстрілів й швидкою доправили до Артемівська. Там, у райлікарні, Віталія оперували сім годин…

– То була дуже складна операція, – згадує Лариса Іванівна. – Через те, що в нозі не циркулювала кров, почали відмирати тканини, довелося їх вирізати. Робили також переливання крові.

Після операції Віталія доправили до Харківського військового шпиталю, де, власне, й врятували йому ногу. «Потрібно зробити неможливе, – сказав судинний хірург перед операцією. – Ампутувати завжди встигнемо…»

– Я вже не від одного лікаря чула, що Віталик сильний хлопець, – каже мати. – Його життя було на волосині… Щодня дякую Богові, що син залишився живий. Наразі він – у Київському військовому шпиталі. Попереду ще багато операцій, пересадка шкіри, тривале лікування й реабілітація. У мене, крім сина, родини майже немає. В Одесі живе мій племінник з сім’єю, але він нині на фронті. Віталик улітку, як тільки приїхав із заробітків, також отримав повістку й пішов воювати. Для мене він – герой, бо не сховався за чиїмись плечима, та й тепер терпить такі муки, що під силу далеко не кожному…