Уже два роки на Сході України триває війна з російським агресором, а проблеми із забезпеченням української армії озброєнням та всім необхідним залишаються такими, що без волонтерів і далі не обійтись. Як ніхто, це знає 36-річний тернополянин, керівник ГО «Автомайдан Тернопіль» Дмитро Гайдуцький. З початку війни він та його побратими-«автомайданівці» здійснили 35 поїздок на Схід, об’їздили всю лінію фронту й тепер Донецьку та Луганську області знають навіть краще, ніж рідну Тернопільську. Про свою діяльність, про те, що їм довелося пережити, про небезпеки, які щоразу чатують у дорозі, Дмитро розповів «НОВІЙ…»

Про поїздки на фронт

– У травні 2014-го року ми вперше поїхали на Схід до бійців із тернопільського міліцейського спецпідрозділу, що дислокувався під Слов’янськом. Тоді ще зовсім не була налагоджена волонтерська робота. Ми не знали, куди їхати, що везти й не розуміли, що взагалі відбувається, але, як то кажуть, досвід приходить з часом. Тепер на фронт їздимо двома невеличкими бусами, бо є такі місця, куди великою машиною не заїдеш. Часом узагалі такого поняття, як дорога, немає, бо доводиться пробиратися до бійців, які дислокуються в полі, в лісі, в «секретках», куди доступ далеко не всім дозволений.

Ми завжди ретельно готуємо кожну поїздку. Крім продуктів, веземо бронежилети, запчастини до бойової техніки, спецзасоби. Якщо бус не завантажений на 50 тисяч гривень, то навіть не виїжджаємо. На фронті в нас немає поняття «свої-чужі», достатньо того, що в бійців синьо-жовті або червоно-чорні нашивки. Коли їздили на великодні свята, то взагалі заїхали в Широкіне Донецької області й виїхали аж у Червоному Жовтні, що на Луганщині, об’їхавши таким чином усю лінію фронту.

За час всіх поїздок екстриму було багато. Пригадую, у грудні 2014-го заїхали на 31-ий блокпост, як почався шквальний обстріл. Нас практично врятували наші бійці – вони заступили наш бус БТРами, а ми сиділи під колесами й тільки чули, як пролітають осколки… Під обстріл потрапили також під Вуглегірськом на Донеччині. Тоді через сильний туман довкола все було сиво-чорним, а коли «сєпари» почали лупити з «градів», то все стало жовто-яскравим і помаранчевим… Було, що заблукали й заїхали на мінне поле, кілька разів мало не натрапили на ворожі блокпости… Було, що з блокпоста забирали важкопораненого бійця, а потім кров у салоні змивали талим снігом… Такі моменти залишаються в пам’яті назавжди…

Тепер ми знаємо, що головне під час обстрілів – не панікувати, бо з переляку можна вибігти з машини й побігти в поле, а там розтяжки… А ще біля лінії фронту треба бути дуже обачним, тому мої хлопці зціплюють зуби, вгризаються в кермо, їдуть напівсидячи або напівлежачи, бо працюють «снайпери». А було, що наша машина заглохла перед ворожим танком. Диво, що він нас не розстріляв… Гадаю, тільки Бог уберіг нас стільки разів від загибелі.

Про «сіру» зону

– У зоні АТО їздити вночі небезпечно. Так, під час останньої поїздки ми заблукали й виїхали у «сірій» зоні біля Донецька, практично вже на ворожій території, але, на щастя, все обійшлося. Кожного разу, коли потрапляєш у «сіру» зону, то стараєшся її швидко промчати, бо ніколи не знаєш, що тебе чекає. Військові там їздять переважно без розпізнавальних знаків, а тому важко визначити, де свої, де чужі. І так от проїжджаєш з наставленими на тебе стволами зусібіч, і чи будуть стріляти, чи не будуть, – це завжди така собі «російська рулетка». Всюди також розтяжки, заміновані поля, «сіра» зона, власне, тим і небезпечна.

Про волонтерство

– Щоб бути волонтером, потрібно бути свідомим українцем, жити цим і знати: я це можу, тому і роблю. У волонтерів немає поняття «не хочу», а є тільки поняття «мушу». Зірвали міст – об’їдемо, замінували дорогу – обминемо. Під час великодньої поїздки не могли потрапити до Авдіївки, бо її зайняли сепаратисти, то минали полями-кущами, пообдирали буси, але до потрібних позицій усе одно доїхали. Запам’яталося, як одного разу пробиралися через переправу і мало бус не втопили, але таки виїхали. Нам назустріч вийшов боєць і сказав: «Де бронепоїзд не проїде, там волонтери проповзуть».

До речі, помилково вважати волонтерами лише тих, хто безпосередньо їздить на Схід, – люди, які збирають допомогу на місцях, роблять не менш важливу справу. Нині стало важче знайти кошти на амуніцію, на пальне, активність людей та їх фінансово-матеріальні можливості підупали. До того ж усе дороге. Бронежилет, наприклад, коштує чотири-п’ять тисяч гривень, деякі спеціальні прилади – по декілька тисяч доларів, тільки на пальне на одну поїздку потрібно до семи тисяч гривень, а якщо ще, не дай Боже, бус поламається, то й поготів. За два роки лише на форму, амуніцію і спецзасоби ми витратили близько двох мільйонів гривень. Усі ці два роки через нас бійцям на фронті допомагають переважно одні і ті ж підприємці, спонсори, наші друзі з-за кордону… Чомусь побутує принцип «моя хата скраю…» Але, будучи багато разів на передовій, я помітив, що крайні хати, як правило, розбивають першими, тому бути осторонь аж ніяк не можна. За час нашого волонтерства різне довелось пережити, привозили додому й «двохсотих». Без сумніву, це найважче, але мусиш зціпити зуби і це робити. Колись хтось із відомих сказав: «Я знаю, що важко, але якщо опущу руки, то легше від цього нікому не стане». Так само і ми: незважаючи ні на що, ніколи не опускаємо рук…