Пан Тарас не випадково вибрав наше місто, адже тут його коріння. «Мої батьки – вихідці з Тернопільщини, і якими б гарними не були Київ чи Львів, моє серце належить Тернополю», – зізнається. Цього року він влаштував для тернополян уже четверте «англійське» літо, хоча для дорослих – перше, адже до того Тарас Миколайович викладав лише дітям. Звичайно, до цього йому не звикати, бо вчителювання – це його життя. У своєму місті він уже 35 років викладає історію та географію у середній школі. А детальніше про свої тернопільські корені, Україну та українців розповідає він сам.

Про тернопільські корені

– Тато народився в Кременці, а мама – в Козові. Мої дідусь і бабуся по маминій лінії були емігрантами, тому мама також поїхала з ними до Канади. Що стосується тата, то в нього була дуже важка доля. Після Другої світової війни, у 18-річному віці, він потрапив до концтабору в Італії. Згодом, коли Сталін, Гітлер і Рузвельт підписали угоду про те, що всі громадяни мають повернутися до оригінальних країн, мій батько боявся повертатися до України. Ще до війни такі люди, як мій батько, із Західної України, говорили, що вони ніколи не були під Радянським Союзом, боролися проти радянської влади, тому боялися, що коли повернуться додому, їх уб’ють як зрадників або вишлють до Сибіру. Татові пощастило виїхати до Англії, а вже у 24 роки він переїхав до Канади. Там одружився з мамою і там народився я. До речі, батько після еміграції так і не побував в Україні. Може, тому, що помер ще до розпаду Радянського Союзу, а може, тому, що до останнього боявся переслідувань…

Про другу рідну мову – українську

– Я ніколи не цурався своїх коренів, тому добре знаю українську мову, знаю українські традиції та культуру. Знають про них і мої рідні, адже як писав Тарас Шевченко:«… і чужого научайтесь, і свого не цурайтесь». Українська мова була зі мною з дитинства. Я жив в україномовній сім’ї, щонеділі з батьками ходив до української церкви. Крім звичайної школи, по суботах відвідував «Рідну школу», де вивчав українську мову, потім вивчав її в університеті, а тепер – в Україні, коли приїжджаю сюди із курсами англійської.

Про Україну та українців

– Перший раз приїхав до України у 1984 році, тоді ще був Радянський Союз. А на початку 90-их ми вже побачили певні зміни – валили радянські пам’ятники, піднімали українські національні стяги, і ще тоді думав, що мине покоління чи два і молоді люди викорінять радянську ментальність, зможуть змінити своє життя, а тому ті, хто народився вже у незалежній Україні, будуть мислити зовсім по-іншому. Потрібно лише усвідомити, що світ великий, і щоб побудувати у себе успішну державу, потрібно подорожувати, знайомитися з традиціями та культурою інших країн, переймати їхній досвід і вчитися. Але з телебачення і зі спілкування з українськими друзями знаю, що у вас складна ситуація, а основне джерело всіх проблем – корупція, і це дуже страшно…

У Канаді люди захищені, впевнені у завтрашньому дні. Ми працюємо, платимо податки і знаємо, що держава нам гарантує належний соціальний захист, пільги й допомогу. Щиро вірю, що так буде й у вас. Тим більше, що після Революції Гідності свідомість у людей змінилася, зросла громадянська активність,  активісти не будуть пробачати чиновникам бездіяльності та зловживань.

Про «англійське» літо

– Мені захотілося зробити свій внесок у життя тернополян і допомогти їм вивчити англійську, тому, поки у липні-серпні у школі канікули, я цим займаюся. Кожен виконує ту роботу, на яку здатен. Нині в Україні складна політично-
економічна ситуація, війна… Небайдужі українці з-за кордону допомагають бійцям на фронті чим можуть – грішми, медикаментами, спецзасобами, а я як учитель – навчаю. Я не збираюся зупинятися на досягнутому, а навпаки, планую розширити свою діяльність. Наступного року хочу організувати курси англійської в одній із тернопільських шкіл і покликати собі на допомогу ще двох викладачів – образотворчого мистецтва та музики, щоб заняття були не лише навчально-пізнавальними, а й творчими.

Мене часто запитують, де я беру сили, що мене мотивує. Колись я почув історію про одного українця, який добився значних успіхів у Канаді. Після війни він приїхав до Канади без нічого, але став адвокатом, а потім ще й ректором одного із університетів. Його часто запитували, як він добився таких висот. «Спочатку мені було дуже важко, – відповідав він. – Я будував мости, дороги, рубав ліс, але мої товариші наполягали, що мені потрібно навчатися в університеті. З роками назбирав грошей, закінчив університет і став адвокатом». Але люди все одно не могли зрозуміти, в чому його таємниця. І він зізнався: «Я завжди пам’ятав, що мушу бути корисний своїй громаді, бо коли ти служиш народові – ти служиш Богові». Ця історія закарбувалася мені в пам’яті, тому я також стараюся жити за цією філософією, а не думати, що от я у Канаді, у мене великий будинок, три машини, канікули проводжу у Мексиці, а українці нехай собі голови мастять, кину їм кілька доларів, бо у них війна, і все. Ні! Я приїжджаю сюди і роблю те, що вмію, використовую ті таланти, які дав мені Бог. Це не означає, що після моїх занять усі відразу стануть англомовними, але основу я вже заклав. Особливо це стосується молодого покоління, яке тепер починає думати по-іншому, цікавитися новим, вчитися, і я переконаний, що колись воно змінить не тільки своє життя, а й змінить світ.