26-річний Іван Онисько із села Сущин на Тернопільщині та його товариш  Юрій Регліс із села Чижівка на Житомирщині без грошей, речей та взуття долають шлях завдовжки 2080 кілометрів. Назвавши свій проект Prostoboso, вони відмовилися не тільки від грошей та речей, а й від взуття. Як їх тільки не називають: бджолярі, пасічники, хобіти…  Насправді двоє друзів, що познайомились на Майдані під час Революції Гідності, цією мандрівкою намагаються популяризувати внутрішній туризм в Україні, а також подолати деякі стереотипи туристів щодо подорожей. Про них пишуть чи не усі газети та знімають сюжети телеканали, що полегшує пошук ночівлі та їжі, а ще допомагають щоденники подорожі у соцмережах (facebook.com/prostoboso).

Це вже не перша велика мандрівка хлопців. Вони — досвідчені мандрівники: Іван відвідав уже 28 країн світу, серед яких країни Західної Європи, Африки, Азії, а Юрій встиг побувати у 24 країнах Європи. Тепер вони ближче знайомляться з Україною. Хлопці йдуть так званим “Вишиваним шляхом” – туристичним маршрутом з Ужгорода до Харкова, який пролягає через 10 областей, його довжина – 2080 кілометрів. З великих міст пройшли Ужгород, Львів, побувають у Житомирі, Києві, Полтаві, Харкові.  Через місяць від початку “босої подорожі” мандрівники йшли кременецькими стежками. У своєму Фейсбук-щоденнику вони описали пригоди на Тернопільщині: “Йдемо вздовж асфальту. Зупиняється машина. Виходить якийсь чоловік з купюрою, на якій зображена Леся Українка.

— Хлопці, то вам. Купите собі щось.

— А навіщо ви нам то даєте?

— Та вам треба буде. Бачив про вас у новинах.

Вже прощаючись, чоловік скромно зізнався, що є мером Почаєва. Побажав доброї дороги…”

У численних інтерв’ю хлопці зізнаються, що під час такої “екзотичної” подорожі їх найбільше дивують і вражають люди: і грошима допомагають, і їжею, і на нічліг запрошують, і добрим словом підбадьорюють. Щодо житла та грошей – то наразі з цим у хлопців проблем немає. Кажуть, що завдяки тому, що за їхньою подорожжю стежить уся Україна, їх іноді впізнають та допомагають. А якщо і не впізнають, то все одно завжди знаходяться люди, які і нагодують, і чимось допоможуть.

«Чому без грошей? Бо це цікаво – це виклик для себе. Нам подобається руйнувати стереотипи.  Зустрічали ми багато людей. Як правило, ночуємо ми так: ми йдемо, коли  втомлюємося, просимося на нічліг. У перші дні нам часто відмовляли, але тепер, коли про нас знає більше людей, навіть самі запрошують. Пригощають теж часто там, де ночуємо.  Ночували, до речі, в цікавих місцях: у лікарні, школі, готелі. Ми відкриті до людей. Буває, що до нас приєднуються люди. Інколи навіть проходять з нами якийсь відтинок шляху босоніж. Це дуже надихає!

Середня наша швидкість – 16 км за день. Рекорд наразі був саме на Тернопільщині – 33 км за день. Ми пройшли 357 км, це орієнтовно 15% усього маршруту, у Харкові плануємо бути наприкінці жовтня — на початку листопада. З ногами були проколи,  камінці залізали, дротики, мозолі натирались”, – зазначають хлопці.

Іван за фахом філолог. Вивчав іноземну мову, працював перекладачем з німецької, гідом із активного туризму, велогідом в Криму, Карпатах, а також  у Кенії й Танзанії. Юрій –  управлінець, за фахом економіст. Познайомившись під час Революції Гідності, хлопці згодом потоваришували і почали планувати спільну мандрівку. Початковий план був пробігти Україною, але перспектива тримісячного мовчазного сопіння їм зовсім не усміхалася. Натомість вони вирішили не занадто полегшувати собі завдання – подолати шлях пішки, проте – босоніж. Звісно, це перша подорож такої довжини і в таких умовах в Україні.

Одягнені мандрівники відповідно до назви свого маршруту – це вишиванки і лляні штани зі старого полотна. На плечах – сумки, в яких лише необхідний мінімум: паспорти, телефони, портативна камера із запасними батареями і флешками, зубна паста зі щітками. Цінні предмети – блокнот, де їм написали слова, які надихають.

“І якщо в якийсь момент подорожі нам захочеться зійти з дистанції, то ми відкриємо їх і прочитаємо, — кажуть сучасні пілігрими. — Хоча наразі, після майже місяця подорожі, ми їх ще не відкривали і не знаємо, що там написано…”

Іван Онисько, який цьогоріч у березні завершив свою подорож автостопом до Китаю, зізнається, що  PROSTOBOSO втілює в собі такі речі, які він ніколи не робив раніше: “Я не ходив так далеко пішки, ніколи не мандрував босий, завжди брав із собою значно більше речей. Цього разу все простіше і складніше водночас. Для нас це й неабияке випробування. Всі думають, що для того, аби подорожувати, потрібно багато грошей. Хочемо зруйнувати ці стереотипи не тільки в інших, а й у себе. Здається мені, що спрага до пригод буде втамована”.

“Без взуття — це коли шкіра на ногах не контактує ні зі шкарпетками, ні з підошвою. Все відбувається напряму. Жодних посередників між ногами та білим світом. Взуття обмежує сприйняття. Дивишся на поверхню, бачиш рельєфи, але нічогісінько не відчуваєш. Прикро, але це так. Тільки без взуття починаєш помічати, що є безліч опцій, по якій саме поверхні переміщувати своє тіло. Є трава, пісок, асфальт, грунт, щебінь, бруківка, а ще десятки підвидів кожної. Залишається лише роззутись і вперед! Новий вимір всяких-всяких поверхонь вабить і зове пізнавати себе”.