Шляхетна, красива і розумна, позитивна, життєрадісна, любляча, доброзичлива — цей список можна продовжувати і продовжувати майже до безкінечності… Щира, гарна, мудра і справедлива, українка до глибини душі, завжди усміхнена, натхненна і вишукана, нероздільно гармонійна зі своїм Дмитром, надійна його опора, талановита дослідниця-мистецтвознавець, неперевершена у створенні та оформленні музейних та виставкових експозицій…  21 серпня, на 61-ому році життя, відійшла у засвіти славна донька України, мистецтвознавець, краєзнавець, пінзелезнавець, музейний працівник, громадська діячка, неймовірно гарна і добра Жінка Віра Стецько…

Через свою працю, громадське та мистецьке життя Віра Стецько увійшла не лише в історію України, а й всього світу. Дослідниця творчості “Галицького Мікеланджело” — Іоана Пінзеля, Віра Стецько наново відкрила унікального митця не лише для тернопільської, а й світової спільноти.

Під час відкриття кімнати Іоана Пінзеля в Тернопільському обласному краєзнавчому музеї пані Віра сказала: “Ви би знали, які в нас ще були митці. Їх варто досліджувати, показувати самим собі і світові. Нам є ким і чим пишатися… Шкода, що життя тільки одне, бо так багато ще хочеться зробити”.

Бог їй відміряв значно менше, ніж би нам і їй цього хотілося. І так боляче й прикро все найкраще і найсвітліше про людину згадувати саме з нагоди її відходу за межу вічності…

— Не стало багатолітнього обличчя Тернополя, його душі, аури, світла…  Вона боролася з невиліковною хворобою до останнього подиху, — розповідає відомий тернопільський журналіст і добрий друг сім’ї Стецьків Михайло Маслій.  — До свого відходу і зустрічі з Творцем була готовою у будь-який момент, знаючи те, що кожен з нас смертний. Найбільше тривожилася за Дмитра: “Як він буде сам-один… Без мене…”

Стецьки: Віра і Дмитро — вона його звала Дмитрусь — упродовж останніх десятиліть були дивовижним мистецьким альянсом, вельми екзотичною високоінтелектуальною подружньою парою, на яку рівнялися, з якої брали приклад, яку любили, якою гордилися, яку шанували навіть ті, хто заздрив, хто не зміг пробачити їхнього таланту, а особливо щасливого та завжди усміхненого погляду.
Для багатьох вони були “не від того світу”, а для тих, хто справді розумів і Віру, і Дмитра, обоє становили той елітний галицький моноліт, який ще довго височітиме над усіма іншими. За життєвою позицією, за їхнім розумом, мудрістю, духовністю, патріотизмом, незламністю… Віра яскраво доповнювала свого чоловіка, присвятила йому все своє життя. Вірна, віддана, розсудлива, розважлива, справедлива. Такою була і назавжди залишиться у вдячній пам’яті тих, хто добре знав її. А географія її друзів сягає багатьох країн та континентів. Її не можна було не любити.

Вірі пощастило з Дмитром, а йому — з нею. Хтозна кому більше.

Складно жити і розуміти таку рідкісну і талановиту творчу натуру, як Дмитро. Віра змогла. Ба більше, вона робила все, щоб він міг працювати. Знала, з ким живе, кого любить, гордилася свої чоловіком щоденно і щохвилинно. Мільйони цього не мали і не мають, не знали і не знають подібного. І нехай собі: Стецьки робили своє.

Так природою і лемківськими генами, а може, небесними зірками (за гороскопом він Скорпіон) було закладено, щоб Дмитро Стецько завжди був в опалі до інших, до влади, до режимів, до звань, спілчанських об’єднань. Він — індивідуум, який залишається у своєму внутрішньому світі, до якого не підпускає нікого. У ньому сидить дух вічного бунтаря. А ще — вічна боротьба. Із самим собою, з полотном, яке ще недописане, творчими планами та ідеями, які не реалізовані. У ньому це жило, живе і буде жити. На щастя, він працював і далі плідно та успішно це робить не лише на державному рівні, а то й на рівні європейських і світових зразків. І є результат! Його самобутні високопрофесійні роботи є у найсерйозніших державних та приватних колекціях багатьох країн світу. Його ім’я заслужено занесено до найповажніших світових мистецьких енциклопедій.

Ще недавно Дмитро Стецько зізнавався: “Я найбільше відповідальний перед дружиною. Віра для мене — друг, порадник, перший критик і вічний цензор. За її поглядом можу знати, яку роботу зробив. Якщо вдала, вона обов’язково поцілує мене. Дуже боявся, коли ще був холостим, мати таку дружину, яка б мені заважала. Навіть тут боровся зі своїм характером. Женився 33-річним. Віра влаштовує мене на всі сто відсотків. Ось цей дитячий і юнацький образ коханої, який виношував, якраз у ній яскраво втілений. Мистецтво вимагає, щоб йому віддаватися повністю, без остатку. І Віра як творча натура мене в цьому постійно підтримувала і підтримує”.

А нині думається: “А як він тепер без неї…”