Його називали Орфеєм Тернопілля.  Тонкий, чуттєвий, найпроникливіший лірик, чия поезія — сонячна і світла, щемливо-ніжна, тепла і духмяна, мов свіжоспечений хліб… Поет, перекладач, публіцист, журналіст, автор кількох десятків пісень, найпопулярніша з яких, “Квіти ромена”, стала справжнім шлягером 60-70-их, а платівка з нею вийшла мільйонним (!) тиражем…  Без “Квітів ромена”, зізнавався свого часу Володимир Івасюк, не було б його “Червоної рути”…

Цьогоріч у липні Борису Демківу могло б виповнитися 80. А тим часом уже 15 років як говоримо про нього у минулому часі… Але, як писала Ліна Костенко, “Най буде світло… Спогадом про вас”. Нещодавно у видавництві “Джура” побачила світ книга спогадів про Бориса Демківа. Її редактором та упорядником стала донька письменника, заслужений журналіст України Світлана Мичко. “Навряд чи були у моїй багаторічній журналістській практиці чи ще колись будуть рядки, які писалися б так важко, як рядки для цієї книжки. Важко, бо кожний спогад знову і знову роз’ятрював незагойну рану непоправної втрати. Важко, бо через власні думки і почуття прагнула відкрити майбутнім читачам Душу іншої людини, найріднішої, яка вже відійшла у потойбічні світи. Важко, бо треба було просто і зрозуміло розповісти про надзвичайно складну, непересічну, талановиту особистість… – пише вона у своєму вступному слові. — Про поетичний талант батька та його літературну й суспільно-громадську діяльність вже написано багато. Скажуть своє щире й вагоме слово колеги, друзі та побратими по перу і у цій книжці. Знаю, що згадають вони про батька і як про справжнього професіонала, і як про чуйного наставника, і як просто про хорошу людину. Безмежно вдячна за світлу пам’ять усім!»

Своїми спогадами про Бориса Демківа поділились відомі у поетичних і мистецьких колах тернополяни, громадські діячі, журналісти. Усього до видання увійшло більше 30-ти авторів – це  Богдан Мельничук, Дарія Чубата, Михайло Ониськів, Олександр Вільчинський, Петро Ластівка (старший), Ярослав Гевко, Володимир Барна  та багато інших.  Декого із тих, хто залишив свої спогади у книзі, на жаль, уже також немає з нами. Хтось розповідає про Бориса Миколайовича як про друга, хтось — як про письменника, а дочка Світлана та дружина Антоніна Семенівна поділилися дуже особистим, про що знали тільки у вузькому сімейному колі. «Прочитавши ці спогади, той, хто знав батька як літератора чи просто людину, відкриє для себе й невідомі речі, — каже Світлана Мичко. —  Сподіваюсь, ця розповідь допоможе багатьом відкрити для себе і зрозуміти Бориса Демківа по-новому».

У спогадах багатьох людей, що знали його, Борис Демків залишився чистою і світлою людиною. У нього не було ніколи фальші, зради своїм ідеалам. Так, письменник Борис Олійник писав, що наш земляк був одним із кращих поетів не тільки Галичини, а й України: “Я добре пам’ятаю  цього  динамічного, високочолого чоловіка з власною точкою зору на світ, який в усьому мав тверді переконання, тож ніколи нікому не “підігравав”. Він якщо вірив у щось, то до кінця. Був послідовним і тримав цілий літературний фланг на західноукраїнських обширах. Ця людина була дуже відкритою, без жодних утаємничених розрахунків на кар’єру, які проглядались у багатьох інших, адже зі своїм талантом Борис Демків міг би зробити й всеукраїнську кар’єру. Але він тримався свого краю і підтягував резерви до найвищого національного рівня”.

“Це був потужної правди поет, яким зачитувалася вся Україна, – згадує добрий друг поета Михайло Ониськів. – Борис Демків був щирою людиною, він не змінював своїх поглядів, вмів відстояти правду, був аристократом у поезії, був інтелектуалом, шляхетною людиною, у якої варто повчитися і сучасному поколінню…”

Книгу “Борис Демків. Спогади про поета” буде безкоштовно передано в усі бібліотеки міста та області, також її можна придбати у видавництві “Джура”.

З останньої збірки «Залишаю для вас»

Я засвічусь печаллю на крилі
Тієї птахи, що упала з неба
І більше не підніметься з землі,
Бо їй в житті нічого вже не треба.
Перехворію деревом в саду,
Яке в собі вже не народить плоду,
І увійду чи просто перейду
Своїм сумлінням у живу природу.
І хай вогні постануть із очей,
І хай у грудях закиплять вулкани,
Щоб лише день мій каменем не канув
В безодню всіх змарнованих ночей.
І закричу з усіх-усіх мовчань,
Які були і будуть ще у світі,
Благословлюсь жорстокістю меча,
Який рубає збайдужіння сіті.
Коли прийме хтось цю жагу мою
У невідступній молодій тривозі —
Я аж тоді крізь сльози засміюсь
І на життєвій зупинюсь дорозі,
І залишу комусь свою печаль …