Для нього волонтерство почалося після Революції Гідності. На Майдан, за його словами, не довелося потрапити, хоча й не раз збирався, але щоразу ніби якась сила не пускала. А коли почалася війна, то відчув, що не може залишатися осторонь. І хоча мешкає отець у селищі Смига, що на Рівненщині, та має невеличку парафію на Кременеччині – у Малій Іловиці та Лішні. Отож, купили з парафіянами двох свиней, наробили консерв, познайомилися з волонтерами з Хмельниччини – і на передову. Тоді побували в Артемівську, Дебальцевому, Краматорську… Нині отець Андрій – волонтер благодійного фонду «Наша надія Кременець».

– На фронт їздимо нечасто, але стабільно, – розповідає. – Опікуємося бійцями з Української добровольчої армії та 24-ої бригади, які служать в Авдіївці й Мар’їнці, що на Донеччині.

– Яка ситуація із забезпеченням наших воїнів?

– Через посилені атаки бойовиків дуже важко доправити допомогу безпосередньо на першу лінію фронту. Там особливо бракує води. Загалом продуктами бійці забезпечені, але потрібні медикаменти, спецзасоби, особливо тепловізори.

– Коли їдете на передову, то берете військовий супровід?

– Якщо їдемо туди, де знаємо бійців і до яких уже не раз приїжджали, то викликаємо їх і вони зустрічають нас на перших блокпостах. Якщо нема обстрілів, то намагаємося добиратися самі. А якщо їдемо вночі, то беремо військовий супровід, бо одного разу заблукали під Горлівкою й виїхали в полі за 15 кілометрів від Донецька. Такі «сліпі» поїздки дуже небезпечні, бо можна натрапити на диверсійну групу, на сепаратистський блокпост або наїхати на мінне поле.

– Які, на ваш погляд, найбільші проблеми на фронті?

– Найперше і, мабуть, найважливіше – це те, що по нас стріляють, а ми не маємо права стріляти у відповідь. Це дуже підриває дух бійців. Друга проблема – алкоголізм, але це, знову ж таки, залежить від командирів, бо деякі з цим взагалі не борються. Але якщо подивитися з іншого боку, то морально там бути дуже важко. Коли хтось заявляє, що, мовляв, на передовій воюють лише алкоголіки, я відповідаю: а ти піди й покажи, що ти не такий, що будеш адекватним під «градами», бо говорити, сидячи вдома на дивані, дуже просто і легко. Ще не люблю, коли кажуть, що не підуть воювати за таку владу. Це все відмовки, бо ніхто з волонтерів і тих бійців, що на фронті, не воюють за владу, яка справді майже нічого не робить для людей, а за свою землю, свою країну. Для себе я також вирішив, що про політику говорити не буду. Зі мною на передову їздили деякі чиновники, то вони сфотографувалися біля танків та окопів, а потім з’ясувалося, що вони вже отримали статус учасників АТО. А що таке справжній учасник АТО, – переконався на власні очі. Наприклад, коли ми були в Мар’їнці, почався мінометний обстріл. І ось уявіть: бійці сидять у бліндажі, накритому лише захисною плівкою, вибігти не можуть, бо зверху завис ворожий безпілотник, а збити його також нема чим, бо він високо… Просто заручники ситуації і надія лише на Бога. За годину, що тривав обстріл, бойовики випустили по наших позиціях 70 снарядів! То яка людина може таке витримати?!

– Як прокоментуєте твердження, що на війні немає невіруючих?

– Навіть якщо серед бійців є атеїсти, то мимоволі, коли біля них розірветься міна, піднімають очі до неба. Вони не знають, у кого просити допомоги, але починають розуміти і відчувати, що є якась вища сила, яка оберігає. Коли бійці стикаються зі смертю, то розуміють своє безсилля, а тому їм необхідна підтримка капеланів. Інколи бійцям достатнього того, що ти їх просто вислухаєш – це і є щира молитва та сповідь, адже віра – не лише завчений «Отче наш». Неважливо також, яку віру сповідуєш. Мені доводилося спостерігати, як в одному наметі одночасно молилися християнин на Біблії та мусульманин на Корані. Неважливо, хто кому молиться, важливо, що вони просять і на кого покладаються.

– Крім волонтерства, ви ще й виконуєте місію капелана на фронті?

– Так, я – капелан у батальйоні «Айдар».

– Що говорите бійцям, коли приїжджаєте до них на передову, які настанови даєте?

– На війні розмовляти з бійцями непросто. Якщо хтось думає, що от приїхав священик і до нього всі прибігли, то так не буває. До тебе будуть придивлятися, тебе будуть вивчати… От зі мною, як було? Щоб перевірити, хто я такий, бійці вночі відправили мене на сторону сепаратистів і дивилися, чи я не злякаюся, й лише після того почали зі мною говорити. Там їм не потрібні довгі служби чи богословські трактати, їм достатньо присутності священика. Якщо почався обстріл, а ви сидите разом в окопі, то бійцеві достатньо подивитися священикові в очі й відчути полегшення. І він розуміє, якщо його зараз уб’ють, то він потрапить на небо, бо поруч з ним отець. Тому не так важливо говорити з бійцями, як бути з ними. Ми вже зіткнулися з проблемою, коли бійці повертаються додому і не можуть справитися з пережитим. Після війни у них скалічена психіка, і з ними потрібно розмовляти. Звичайно, є такі, хто знаходить у собі сили жити далі, а є й такі, хто не справляється, і засуджувати їх за це ніяк не можна. Війна не обмежується лише східним фронтом, той фронт продовжується і в тилу, а відтак попереду у нас ще дуже багато роботи.