«Дєвушка, там опасно спускаться по ступєнькам, обойді возлє дома!» — повертаюся на несподівану російську. Жвава двірничка показує рукою, куди краще пройти поміж сніговими заметами біля будинків на вулиці Симоненка у Тернополі. «Ви тут працюєте? Не бачила вас раніше…» — кажу. «Я с Горловкі прієхала в Тєрнополь. Уже два года здєсь живу. Как разбомбілі мой дом, сразу собрала коє-какіє вещічькі і в Тєрнополь. Здєсь мой брат, прінял — куда дєваться…» «Як звати вас?» — «Тьотя Валя». Несподівана зустріч із біженкою з Донбасу, яка наполегливо боролася зі снігом після стихії, змусила зупинитися.

Уже через кілька хвилин розмови 62-річна Валентина Давиденко (на фото) перейшла на ламану українську. Емоційність і щирість жінки вмить розвіяли її втому.

— Страшно було залишатися в Горлівці, замість квартири — діра у стіні… — розповіла пані Валентина. — У Тернополі швидко призвичаїлася, пішла прибирати у дитячий садок, а потім подалася у двірники. Для мене це не принизлива робота, цим займалася й вдома. Звичайно, зарплата тут не та… У Горлівці я отримувала 3500 грн., а тут двірникові платять «мінімалку» — 1400 грн. Важко вижити на це… За квартиру приходять захмарні рахунки, ціни ростуть із кожним днем, довелося бігом виробляти субсидію. Мій брат воює в Авдіївці на Донбасі. Я сюди, а він — туди. Треба захистити Україну!

Біженка переводить погляд на кучугури і без нарікань на погоду каже, що впорається до кінця дня. У руках — саморобна лопата. Запитую, де взяла таку.

— На базарчику купила за 50 гривень. А що було робити, коли дали пластмасову, а вона відразу й тріснула… Виходжу щоранку о 5-ій в двір і пахаю до обіду,  — усміхається. — «Давай 500 гривень, розчищу двір», — запропонував один мужик. Та ну, такі гроші платити. Руки, ноги є — сама зроблю! А вчора незнайома жінка прийшла з лопатою і просто так допомогла повідкидати  сніг. Є добрі люди! Я обслуговую два будинки, в одному живуть два депутати, то двірники не дуже хотіли брати той дім. А я не боюся, вони ж такі люди, як і я, до того ж виконую свою роботу сумлінно.

Пані Валентина зізнається, що сумує за рідною Горлівкою. Щоб дізнатися, яка ситуація в місті, іноді телефонує до рідних та подруг.

— Груші-яблука далі у лісі, — каже подруга.

— Досі бояться по телефону прямо сказати про танки, — пояснює біженка з Горлівки. — Там залишилася моя сестра, торгує золотом на ринку, міняє долари. Каже, що тепер часто здають золото, приносять перстеник і беруть 800 гривень на руки. У Горлівці поховані мої батьки, чоловік — загинув у шахті в 48 років… Дітей у мене нема, бо пережила страшну аварію. Колись працювала на овочевій базі, відправили мене з водієм відвезти гарбузи. Не впорався водій з керуванням і вантажівка перекинулась… Я тоді якраз була вагітна… Втратила дитину і сама ледве вижила… Цього літа хотіла провідати рідних, але брат радив поки що не їхати. Та я все одно колись повернуся. Тут навряд чи зароблю на житло. У Тернополі за однокімнатну квартиру треба заплатити десь 20 тис. доларів, а у нас і за 5 тисяч доларів можна придбати. У вас добрі люди, щирі і місто гарне. Мене вже багато хто знає, маю подругу — торгує миючими засобами. «Привіт, Валюха!» — вітаються зі мною на базарчику на вул. Володимира Великого. Спускають мені ціну на моркву, капусту, картоплю.  Якось купувала сало, то «збила» до 40 гривень за кілограм. Тут, правда, сало пакують у банки, а у Горлівці продають великими шматками. Єдине, до чого не можу звикнути в Тернополі, те, що не часто навідуються одні до одних в гості, а в нас там, як тільки вихідний, а то й без приводу відразу збираються погомоніти.