Коли трагічний випадок чи зла людська воля вириває твого ближнього з життя, мимоволі здригаєшся і думаєш: «На його місці міг би опинитися я». Така психологія. Потім з полегкістю подумаєш, що тобі пощастило. Цього разу пощастило, бо немає жодної гарантії, що пощастить завтра чи вже за наступним поворотом…

Смерть наприкінці лютого колишнього голови облради Анатолія Жукінського після нападу грабіжників викликала саме такі думки. «Після» чи «внаслідок» нападу — це питання до судмедекспертів і слідчих, з яким вони, наскільки відомо, досі розбираються. Як і досі розбираються й вирішують парламентарі, відміняти чи не відміняти «закон Савченко», що додав чималу дозу помий та бруду в і без того непевну й каламутну ситуацію в суспільстві.  А ще мені чомусь згадалися слова шерифа з вестерну «Золото Маккени»: «Щойно загинула шанована людина вашого міста. А ви кажете – ну що ж, нічого не трапилося, все добре»…

Я не був особисто знайомий з покійним; не довелося перетинатися з ним на офіційних заходах; так і не встиг  взяти у нього прогноз на футбольний матч. Але щоразу, коли бачив у місті цього імпозантного, підтягнутого чоловіка, мимоволі виникало бажання обсмикнути свій одяг, поправити краватку чи зачіску і пригадати, чи голився зранку. Він наче повертав у 60-ті роки, сеанси «Фантомаса» в переповнених залах, елегантного Жана Маре у вишуканих костюмах і з такими ж вишуканими манерами. І сам здавався ніби «пересадженим» звідкілясь з Женеви чи Парижа на наш галичанський грунт. Мабуть, не зовсім природною є така «агротехніка», тому й трохи видавався пан Анатолій «білою вороною» на тлі численної чорної зграї. Чув, була якась темна історія з показовим затриманням у службовому кабінеті, але де в ній правда, а де – комбінація на політичній шахівниці, розіграна «гросмейстерами» з Києва, в наших українських реаліях второпати важко. А коли побачив його вже після цих подій, бездоганно вдягненого і  зовні по-джентльменськи незворушного, то зрозумів, що цей важкий період у житті він переніс з гідністю, притаманною справжньому чоловікові.

Чого вона йому коштувала – найкраще знало, напевно, його серце. Воно теж, як відомо, має свій ресурс…

Ігор Дуда