Уночі з 13 на 14 червня до будинку підприємців Галини та Івана В. у Великій Березовиці, що на околиці Тернополя, увірвалися невідомі в масках, озброєні битами. Сонних господарів катували до непритомності, мордували навіть дітей… «Гдє дєньгі?!» — кричали і продовжували жорстоко бити. Із оселі бандити винесли золоті прикраси, чималу суму грошей, не погребували навіть гаманцем молодшого 9-річного сина підприємців, у котрому було лише 5 гривень та 5 доларів…

«Не чіпайте сина — в нього астма…»

Котедж березовицьких підприємців — крайній на вулиці Енергетичній. З одного боку по сусідству — закинутий будинок, з іншого — поле, навпроти — гаражі. Повз подвір’я підприємців пролягає дорога до цвинтаря та до Тернопільського РЕМу. Це помешкання справді вирізняється серед довколишніх, але не енною кількістю поверхів чи височенними мурами, а затишком, охайністю і відчуттям смаку в кожній деталі.

— Очевидно, за нами стежили, щоб дізнатися про спосіб життя, про кількість членів сім’ї… Ми ніколи не звертали уваги на автівки, що крутилися біля нас, бо ж
поруч гаражі. Не виникало найменшої підозри, що щось таке може трапитися, — зітхає вся побита, з синцями довкола очей та величезною гулею на лобі пані Галина. — Ми почувалися у повній безпеці. Я часто залишала незамкнені двері, коли працювала на грядці за будинком. Того вечора ми з чоловіком були дуже втомлені, бо допізна поралися на подвір’ї. Старший 19-річний син повернувся додому близько опівночі, до 1 години дивився телевізор, а потім ліг спати. Після того все й сталося… Наші спальні на другому поверсі, ми не чули, як бандити пробралися через вікно на першому поверсі, яке ми залишили привідкритим для провітрювання. Після того і приглушили нас сонних. На якусь мить я отямилася і відчула, що з носа тече кров.  «Не чіпайте сина — у нього астма…» — благала і знову втратила свідомість. У короткі миті притомності чула крик бандитів: «Гдє дєньгі? Гдє сєйф?», а також стогін чоловіка.  Після чергової втрати свідомості я отямилася у ванній кімнаті — мабуть, бандити затягнули туди і відливали. На голові у мене була наволочка. Біля чоловіка були три порожні горнята — мабуть, на нього теж лили воду.

«Не допомогли б ні пістолет, ні кнопка тривоги…»

Нападники зв’язали руки та ноги непритомних господарів та двох їхніх синів скетчем та стяжками, тож їм нелегко було самотужки вивільнитися, коли вже бандити пішли.

— «Ріж скоріше!» — отямилася я від крику старшого сина. Вони з молодшим якось добралися до ножа на кухні, — продовжує розповідь пані Галина. — Старшого сина нападники теж добряче побили, а молодшого пошкодували, зв’язали руки та ноги і наказали тихо лежати. Кожного із нас скрутили кількома стяжками, а ще позрізали стрічки із синових медалей зі спортивної школи і ними зв’язали чоловіка. Нелюди не вели з нами перемовин, не ставили умов добровільно віддати їм гроші, а відразу били… Гадаю, в цій ситуації не допомогли б нам ні пістолет, якби мали, ні кнопка тривоги. До речі, наш будинок під охороною, але коли ми були вдома, то вимикали, бо сигналізацією були об’єднані обидва поверхи, тож, коли хтось вночі виходив зі спальні, починало пищати. Не повірите, але саме наступного дня мав прийти майстер, щоб роз’єднати сигналізацію між поверхами…

Поки ми були непритомні, бандити перерили усі шафи. Забрали золоті прикраси, два годинники і гроші — знайшли усі наші гаманці, вигребли все до копійки. Телефонів не брали, планшет залишили, з сина здерли срібний ланцюжок, але потім викинули, — срібло їх не цікавило. У мене з рук не зняли перстені, бо все було заліплено скотчем, сережки з вух порозліталися по кімнаті. Звільнившись від стяжок, ми спустилися на перший поверх. Були ледве живі… Викликали швидку, а вже лікарі повідомили поліцію. Слідчі швидко приїхали, разом з кінологом оглянули територію, але за бандитами слід вистиг… Ми не бачили нападників у темряві, тільки чули їхні голоси, дехто із них говорив російською, дехто — українською, навіть нашим діалектом, було їх четверо чи п’ятеро.

На підприємців могла бути «наводка»…

У Великій Березовиці сім’я підприємців оселилася минулої осені, раніше вони мешкали у Тернополі. Кілька років тому купили ділянку в селищі, побудувалися, помалу облаштовували свій побут.

— Ми з такою любов’ю зводили наш будинок, вкладали в нього кожну зароблену важкою працею копійку, а нині страшно залишатися тут, — з сумом каже пані Галина. — Хочу скоріше забути все це, п’ю психотропні пігулки, але тривога не минає… Не маємо ворогів, чесно ведемо бізнес, а тут раптом таке… Переповідають чутки, що ми начебто комусь заборгували гроші й до нас прийшли «вибивати», але це неправда, ми не влазили ні з ким у фінансові зв’язки. Судячи з усього, це була «наводка», бо живемо не десь на очах, а в тихому закутку. Ми з чоловіком та дітьми ще довго будемо оговтуватися та відновлювати здоров’я після побиття. У всіх нас, крім молодшого сина, лікарі діагностували черепно-мозкові травми, забої, переломи… За так званим законом Савченко випустили тисячі злочинців, тому й таке твориться. Сподіваюся, поліція знайде бандитів, і вони понесуть суворе покарання.

До речі

«Почерк» розбійного нападу у Великій Березовиці схожий на випадок катування відомого в Борщові бізнесмена Богдана Федорчука, що стався уночі з 3 на 4 квітня ц.р. і наводить на певні паралелі. У зв’язку із цим «НОВА…» зателефонувала до Богдана Петровича, щоб поцікавитися, що вдалося за цей час з’ясувати слідству. «Поки що мені нічого невідомо про нападників, але слідчі працюють, — відповів він. — У мене це вже п’ятий випадок за два останні роки: спочатку пограбували сина, потім двічі «обчистили» мій магазин, після того мене катували, а через два місяці пограбували ще один мій магазин… Я більше схильний до думки, що це були різні злочинні групи. Мене мордували розігрітою праскою та окропом близько п’яти нападників, говорили російською, але, здається, це вони просто так «грали», аби заплутати слідство. Вони залишили сліди, їх зафіксували камери, поліція працює, але якби у нас діяли приватні детективи, то, гадаю, було б набагато більше шансів розшукати бандитів».