Тернополянку Тетяну Охрицьку так і хочеться назвати «теплою» майстринею: усе, до чого доторкаються її руки, перетворюється на красу, що зігріває… Зігріває у прямому та переносному значеннях: коли кутаєшся у затишне пальто чи шалик із валяної вовни та розглядаєш філігранно «вималювані» візерунки на них, розумієш, що в кожен виріб вкладено частинку власної душі і людське тепло, яких не знайдеш у фабричних виробах…
Майстриня Тетяна Охрицька — одна з «першопрохідців» у справі валяння вовни, займається цим «теплим» ремеслом уже понад десять років. Вироби пані Тетяни — розкішні декоровані пальта, ніжні сукні, витончені та майже невагомі шарфи, елегантні палантини, вишукані намиста, оригінальні броші, шапки та капелюшки — роз’їхалися по Україні і далеко за її межами: є у Європі, Америці, і навіть в Японії та Австралії!
А нещодавно тернополяни довідалися про ще одне колоритне та «тепле» хобі жінки – колекціонування українських хусток. Барвиста виставка хусток з колекції пані Тетяни на свято Покрови «заквітчала» стіни Тернопільської бібліотеки №4.
«Хустковий» ажіотаж
— Власне, ідея влаштувати виставку виникла доволі-таки експромтом, — розповідає пані Тетяна. — Не вважаю себе «класичною» колекціонеркою, просто ніколи не могла пройти повз красиву українську хустку: купувала їх на фестивалях, які часто відвідую, згодом знайомі, знаючи про моє захоплення, щось дарували і навіть передавали з-за кордону. Одного дня переглядала свої «скарби» і зрозуміла, що кількість хусток уже перевалила за дві сотні!.. Тоді й виникла ідея «вивести їх в люди», аби нагадати усім нам, яка ж це краса… І з часу відкриття виставки у мене телефон майже не змовкає: я приємно подивована, що ця тема викликала у Тернополі такий ажіотаж…
У моїй колекції здебільшого хустки середини ХХ століття: більшість з них виготовлені в Україні (найдорожчі для мене — хустини бабусі й прабабусі), є й такі, що «родом» з Росії, Узбекистану і навіть… Японії. Цікаво, що «японські» хустки найчастіше були поширені в Канаді та США, де мешкає українська діаспора.
Хустка — невід’ємна частина української культурної спадщини. Споконвіку вона була не просто обов’язковим головним убором для заміжніх жінок, а й реліквією, яку дбайливо зберігали у скринях як родинну цінність та передавали із покоління в покоління. Про обрядове значення української хустки можна розповідати годинами, нині ж вона — стильний аксесуар та незамінна річ у гардеробі сучасної модниці… До слова, тільки нещодавно помітила, що більшість хусток із моєї колекції — вовняні, бо до цього матеріалу в мене давній та особливий «сентимент»…
— Рукоділля, — розповідає пані Тетяна,— завжди було мені до душі. Майстер народної творчості з вишивки, кожну вільну хвилину я намагалася щось як не вишивати, то в’язати, плести з бісеру або ж збирати прикраси з каменю… Але все це було до знайомства з технікою валяння. Десять років тому взяла до рук вовну і… захопилася так, що про інше рукоділля й думати забула.
Валяйся, намистино, велика та маленька
Вовна — унікальний матеріал, з якого можна зваляти і маленьку «намистинку», і навіть… величезну юрту, — скажімо, як це і в наші дні роблять деякі кочові племена в Середній Азії. Володіючи секретами валяння, можна створювати абсолютно приголомшливі речі: одяг, аксесуари, іграшки, красиві вироби для прикрашання дому. Багато майстринь виготовляють з вовни елементи інтер’єру — килимки, сувеніри, абажури. Мені ж найбільше до душі вовняний одяг та аксесуари. Адже й самій приємно вдягнути таку річ, а ще приємніше дарувати радість іншим.
Моє перше знайомство з валянням вовни відбулося віртуально: ази техніки знайшла в Інтернеті. Далі — майстерність рук і гра фантазії… Правда, всіх тонкощів валяння через мережу не розбереш, тож пізнавала суть справи власноруч, методом проб і помилок. Пригадую, на той час у Тернополі я ніде не знайшла в продажу вовни для валяння (тоді, більш як десять років тому, не те, що у нашому місті, а й у всій Україні цим майже ніхто ще не займався, тож купила на базарі вовняні нитки і «розчірхувала» їх… звичайною пуходеркою для кота!.. (Сміється, — авт.) Запланований виріб удався, проте наступного разу замовляла в інтернеті уже спеціальну вовну…
Є два способи валяння — сухий і мокрий. Для сухого потрібна просто вовна і спеціальні голочки, а для мокрого використовують воду та мило, що дає волокнам вовни можливість збиватися і дозволяє зберігати задану форму виробу. Так зване «мокре валяння», яким я займаюся, вимагає не тільки терпіння, а й чималих фізичних сил. Валяння верхнього одягу — копітка праця, адже «підкорити» вовну не так легко, як тканину. Валяні речі виготовляються без жодного шва: це процес ручний, трудомісткий і доволі тривалий. Під час такої роботи запросто можна накачати біцепси, жартує пані Тетяна… Проте одноманітним і нудним заняттям валяння аж ніяк не назвеш, зауважує майстриня: з натуральною вовною дуже приємно працювати, вона тепла, жива, має надзвичайно позитивну енергетику…
Скільки загалом потрібно часу для одного виробу? Підрахувати складно, адже час реалізації залежить і від масштабів виробу. Скажімо, на створення шарфа може піти два-три дні, а щоб зваляти сукню, необхідно днів п’ять. Верхній одяг — камізельку чи пальто, особливо прикрашені візерунком, можна і кілька тижнів робити… А ще на валяному виробі можна «малювати», вбиваючи віхтики вовни різного кольору або клаптики шовку у поверхню готового виробу. Коли різнокольорові волокна переплітаються під руками, малюнок нагадує акварель…
Вовняний ексклюзив
До слова, скільки б не валяв із вовни, точно повторити зроблене ніколи не вдається. Навіть маючи на руках два ідентичні набори матеріалів, у результаті не отримаєш двох однакових виробів, бо повтори тут просто неможливі. Тож усі сукні і пальта, капелюшки, шапки, шарфи та палантини, жилети тощо ексклюзивні та існують тільки в одному екземплярі. А ще мають свій характер… У таких виробах жодна жінка не залишиться непомітною!
Часто люди думають, що за валяним одягом важко доглядати, та насправді валяні речі надзвичайно практичні та якісні, їх можна носити, прати і не боятися подерти, вони не бояться ані дощу, ані снігу. Таким речам немає зносу… У процесі роботи вовна добряче «зсідається», тому викройка має бути хоча б удвічі більшою від потрібного розміру. Аби займатися валянням професійно, потрібен розкладний стіл чималого розміру, манекени, відповідні інструменти… Словом, потрібне спеціальне місце в будинку, тож одну із кімнат довелося обладнати під майстерню. Тепер я — щаслива рукодільниця, яка має своє робоче місце…
— Нині моя робота і моє хобі — синоніми, — зізнається майстриня. — А ще на душі світлішає, коли, йдучи Тернополем , бачу когось у вбранні, виготовленому моїми руками. Бувало, навіть приїжджала в інше місто і там випадково зустрічала панянку в «моєму» шарфику чи капелюшку. Повірте, якщо людина має в своєму гардеробі такий одяг, то вона має не просто річ, а часточку душі майстра….
Джерело: НОВА Тернопільська газета
Позначки: валяння вовни, Тернопіль, Тетяна Охрицька